Почувши, як у замку повертається ключ, Тетяна закрила книгу й пішла до передпокою. Мимохідь поглянула на годинник: вже перша година ночі. Їй давно пора спати (завтра на роботу), але як заснути, поки сина немає вдома?
Ну ось, слава Богу, він прийшов. Двері відчинилися, і Тетяна з подивом побачила за плечем Дениса дівчачу голову з каштановими кучерями густого волосся, темно-карі очі, боязку посмішку.
‒ Мамо? Привіт! Чому не спиш?
‒ Чекаю на тебе. Вітаю! Денисе, познайомиш?
Син зніяковів, кашлянув у кулак, поглянув на свою супутницю. Тетяна чекала. Як не дивно, вона не сердилася, навіть не надто хвилювалася. Вона безмежно вірила своєму Денису, нічого поганого від нього не чекала, а серйозний і сердитий вигляд на себе напустила більше для порядку, ніж від душі.
‒ Мамо, це Наталка. Їй ніде переночувати. Я подумав, що ми можемо її на деякий час прихистити. Не можна ж їй спати на вулиці. Вже осінь, холодно.
Господиня будинку уважно подивилася на невисоку дівчину. Така молоденька, скоріше старшокласниця, ніж дівчина. О, Господи! У що ж Денис вляпався? Мовчання затягнулося. Дівчина торкнулася Дениса за рукав:
‒ Я краще піду.
Він різко повернувся до неї:
‒ Куди? З глузду з’їхала?
‒ Нічого, я ж уже п’ятий день…
‒ Гаразд, діти, вночі я, звичайно, нікого за двері не вижену. Заспокойтеся. Ходімо на кухню, вип’ємо чаю.
Тетяна була мудрою жінкою. Вона справедливо вирішила, що, зігрівшись і перекусивши, бездомна дівчина охочіше поділиться своєю бідою. А там подивимося, що робити.
Поки кипів чайник, поки на столі з’являлися чашки, блюдця, серветки, вазочки з цукерками та печивом, тарілки з пиріжками та тістечками, усі мовчали. Але щойно гарячий чай наповнив чашки, і Наталя боязко взяла пиріжок із загальної тарілки, Тетяна запитала молодих людей, що сиділи навпроти:
‒ Ну, то що у вас сталося?
Наталя безпорадно поглянула на неї, і її очі наповнилися сльозами.
‒ Мамо, коротко кажучи, ось що. Вона посварилася з матір’ю, і її вигнали з дому.
‒ Де ти її знайшов?
‒ У дворі будинку, де «Кулінарія». Я йшов через двір, дивлюся, а вона в альтанці намагається влаштуватися на нічліг. Свій рюкзачок під голову підкладає. Запитав, що вона тут робить… І ось привів.
Таня мимоволі подумала, що син усе дитинство приносив додому цуценят і кошенят. «Діти ростуть», — посміхнулася вона про себе.
‒ Давно ти не живеш вдома? — звернулася вона до Наталі.
‒ Майже тиждень. Два дні жила у подруги, але потім її батьки сказали, щоб я йшла додому.
‒ І ти пішла?
‒ Пішла. Але мій ключ не підійшов: мама змінила замки, поки мене не було. Я чекала до вечора, коли вона повернеться з роботи, але вона тільки накричала на мене і сказала, щоб я йшла куди завгодно…
‒ І потім вона тебе не намагалася розшукати? Дізнатися, де ти, що з тобою?
Наталя заперечно похитала головою й розплакалася.
‒ Мамо, дай їй спокійно поїсти. Завтра все з’ясуєш.
Загалом, це було майже все, що Тетяна дізналася того вечора. Була друга година ночі, пора було лягати спати. Вона приготувала Наталі ліжко в колишній кімнаті дочок і лягла у своїй спальні. Вона чула, як Денис наповнює дівчині ванну, як шукає щось у шафі. Нерви були розбурхані, і її сон більше нагадував дрімоту.
Вранці вона постукала у двері кімнати Дениса:
‒ Ти запізнишся до університету.
‒ Вже встаю. Наталя прокинулася?
‒ Не знаю. Ще не виходила.
‒ Їй треба до школи.
‒ Вона школярка? О Господи!
Але часу на розмови не було, і Тетяна пішла на роботу. Під час обідньої перерви вона розповіла про свою проблему найкращій подрузі. Жінки знали одна одну з юності й стільки ж часу були подругами.
‒ Ти з глузду з’їхала! — сказала їй Тамара. – І ти, і твій Денис! Ти розумієш, що, якщо дівчинка неповнолітня, його можуть посадити за розбещення?
А якщо вона якась шахрайка? Якщо через тиждень вона або її мама звернуться до суду і скажуть: «Ось, мовляв, нехороша людина скористалася бідолашною».
‒ Думаєш, вони просто так люблять саджати людей ні за що?
‒ Та ні, вони будуть виб.вати з вас гроші, погрожувати в’яз.ицею, якщо не заплатите.
‒ З мене багато не ви.’єш.
‒ Змусять взяти кредит або переписати квартиру на себе. Та що там!
‒ Перестань, заради Бога, і так серце не на місці.
‒ Гаразд, вибач. Слухай, дізнайся її адресу та прізвище. Я з’ясую, хто її батьки і що у них там сталося. А ввечері тобі подзвоню.
На цьому й домовилися. Тетяна мчала додому щодуху. Але, переступивши поріг, зрозуміла, що в квартирі нікого немає. Удома було порожньо й тихо. Тетяна мимоволі подумала, що все життя вона жила в тісноті й галасі.
Дві доньки та молодший син Денис — радість усього життя, об’єкт палкої материнської любові. Тож у їхній трикімнатній квартирі раніше було багатолюдно, а тепер…
Доньки виросли, поїхали навчатися в інші міста, потім вийшли заміж і зараз жили далеко від батьківського дому.
Чоловіка наздогнала криза середнього віку, і він пішов до молодої коханки. А Дениску, свого синочка, Тетяна так і не наважилася відпустити від себе. Він, поступившись її благанням, нікуди не поїхав, вступив до місцевого коледжу. Цього року перейшов на третій курс.
На кухонному столі жінка побачила записку. Син повідомляв їй, що вони з Наталею поїхали до її батьків, щоб забрати деякі речі. Адже вона не може носити лише те, що на ній.
Молодь повернулася через пів години. Цього разу Тетяна не стала церемонитися й постаралася з’ясувати якомога більше.
Виявилося, що у Наталі не батько, а вітчим. Свого батька вона не знала, а вітчим був набагато молодший за її матір. Вони одружилися шість років тому, коли Натала ходила до четвертого класу.
Зараз у них двоє хлопчиків дошкільного віку. А мама раптом ні з того ні з сього почала ревнувати чоловіка до доньки. То «навіщо ти йому кокетливо підморгуєш», то «для кого ти таку спідницю одягла», то «про що ви тут шепотілися». Побачивши, як чоловік, проводжаючи падчерку до школи першого вересня, поцілував її «навіть не в щічку, а так, доторкнувся губами до зачіски», вона вийшла з себе, влаштувала істерику й заявила, що більше не хоче бачити рідну дочку.
Ось так Наталя й опинилася на вулиці зі шкільним рюкзаком у руках і однією купюрою в кишені, яку вітчим ще раніше дав їй, щоб було на що сходити з однокласниками в кафе.
Денис додав до цього, що Наталі, коли вони прийшли до неї додому, дозволили взяти дещо з одягу та телефон. Хто він такий, де живе, чим займається і яке відношення має до Наталі, ніхто не поцікавився.
Вийшовши на балкон, Тетяна зателефонувала подрузі й повідомила їй прізвище дівчини, номер будинку та вулицю, де мешкала її мати.
‒ Чудово, у мене в цьому будинку живе рідня. Добре, що у нас місто невелике. Про всіх можна дізнатися. Зачекай, пізніше передзвоню.
Вона зателефонувала вже через дві години:
‒ Загалом, ось що. Про Наталю всі сусіди відгукуються добре. Дівчина привітна, мила. Останні два роки намагається бути вдома, коли дорослі на роботі, а ввечері почала повертатися пізно. Мабуть, не хоче зайвий раз зустрічатися з ними.
А мама… Так, вона горда, примхлива, схильна до істерик. Коли у них трапляються сварки, весь під’їзд чує. Думаю, те, про що дівчина тобі розповіла, цілком може бути правдою.
‒ Ну, дякую, трохи полегшало.
«Гаразд, ‒ подумала Тетяна, ‒ нехай поки що тут залишиться. А там подивимося.»
***
Так Наталя оселилася в їхній квартирі. Вона виявилася товариською, доброзичливою, веселою дівчиною. З нею було легко. Вона допомагала Тетяні по господарству, розважала кумедними історіями, які траплялися в школі.
До речі, вчилася вона непогано. Тані вона чимось нагадувала її дочок, коли ті були в тому ж віці. І Денис ставився до неї, як до сестри. Принаймні, Тетяна не помічала між ними жодних проявів ніжності: ні поцілунків, ні обіймів, ні навіть спроб доторкнутися зайвий раз.
У листопаді Наталі виповнилося вісімнадцять, і Тетяна зітхнула з полегшенням. Її трохи турбувало лише те, що мати дівчинки жодного разу не завітала до них і не зателефонувала, щоб дізнатися, з ким і в яких умовах живе її дочка.
***
Ось так вони й жили. Тетяна вже звикла вважати Наталю членом сім’ї: давала їй трохи грошей на кишенькові витрати, купувала щось для школи чи одяг. А навесні, коли Денис був на практиці, а Наталя готувалася до іспитів і до вечора пропадала в школі на консультаціях, мама Наталі раптом зателефонувала їй і попросила про зустріч. Зустрілися на нейтральній території — у сквері неподалік.
‒ Я чула, ви готуєтеся до весілля, ‒ ледь представившись, без жодних вступних слів почала Ніна (так звали матір Наталі). Таня здивувалася:
‒ Звідки ви це взяли?
‒ Натка подзвонила, сказала, що влітку одружаться.
‒ Навіть розмов про це не було.
‒ Послухайте, я не знаю, що вона вам наговорила, просто хочу, щоб ви знали, як все було насправді. Ви повинні розуміти, з ким маєте справу.
Тетяна промовчала. Нехай говорить, тепер, коли вона добре пізнала дівчинку, вона може судити об’єктивно.
‒ Батько Наталії скоротив собі віку, коли їй ще й року не було. У нього були психічні проблеми, шизофренія. Я ніколи їй про це не розповідала, навіщо?
Валера, мій другий чоловік, дуже добре до неї ставився, у нас усе було нормально, поки не з’явилися хлопчики. Одному зараз п’ять, іншому — чотири. Наталії тоді було тринадцять. І вона ніби з глузду з’їхала. Стала нестерпно примхливою, шкідливою, істеричною.
‒ Може, їй здавалося, що ви її більше не любите?
‒ Я теж так подумала. Але що робити, коли одна дитина на руках, а друга чіпляється за спідницю? Я з нею розмовляла, просила допомагати, а вона ніби навмисно створювала проблеми з нічого.
‒ Але це ж було давно?
‒ Та краще б так і залишилося, ніж те, що почалося потім… ‒ Ніна зітхнула й, порившись у сумочці, дістала звідти хустинку.
‒ У дев’ятому класі з дому почали зникати гроші, коштовності. Я знала, що це вона. Кричала на неї, лаялася. А вона тільки посміхалася. Мовляв, стеж за своїм чоловіком, може, він їх віддає коханкам.
Почала зникати на всю ніч, а то й на кілька днів. Від неї пахло міцним… Школу закинула.
‒ Вона ж добре вчиться, що ви!
‒ Я ледве-ледве вмовила директора, щоб її не відрахували, дозволили скласти іспити…
‒ Склала?
‒ Якимось дивом.
‒ Але ж зараз вона в одинадцятому класі?
‒ Який там 11-й, що ви? У 10-й вона не пішла. Вступати нікуди не стала. Обманює. Ви ж не перевіряли.
Тетяна замислилася. Вона, чесно кажучи, у школі не була, з вчителями не розмовляла. Довелося б занадто багато пояснювати.
‒ Вона й раніше так робила: брала рюкзачок, «Я в школу». А куди її насправді несе…
‒ Чому ви її вигнали, що сталося?
‒ Якось я привела хлопчиків із садочка, а вдома — незнайомий чоловік без штанів. Я увійшла, а він у поспіху натягує шкарпетки, а Наталя розпатлана, сидить на дивані й посміхається. Я, звісно, розлютилася, почала кричати, дала їй ляпаса. Приводити до мого дому залицяльників! Що це таке?
Ніна тремтячими руками піднесла до обличчя хустку. Продовжити вона змогла лише через пару хвилин.
‒ Мені здається, вона це зробила навмисно. Адже знала, коли я прийду. Знаєте, що вона мені сказала? Почекай, я затягну твого Валеру в ліжко, а потім посаджу за розбещення. Ось тоді я її й прогнала.
Настала тиша.
‒ А що ви… про весілля?
‒ Нещодавно вона подзвонила й похвалилася, що Денис, мовляв, дуже її кохає, і в липні-серпні вони одружаться.
Тетяна йшла додому, нічого не бачачи навколо. Як вона не зрозуміла, що її обманюють? «Консультації з алгебри» до дев’ятої вечора. «Займалися у подруги» майже до одинадцятої. А оцінки в щоденнику написані одним почерком. Що за сліпота на неї напала?
Що тепер робити? Ні, вона не може допустити, щоб ця дівчина залишалася в їхньому домі, поруч із її Денисом! Але як йому про це сказати? Тетяна вирішила поговорити з Наталею і змусити її зникнути з їхнього життя.
Дівчина була вдома, коли Тетяна повернулася. Денис ще не прийшов.
‒ Я знаю, що ви говорили з моєю мамою. Вона мені дзвонила.
Тетяна не знала, що відповісти, і просто сказала:
‒ І що?
‒ Хочу вам сказати, перш ніж ви щось вирішите, що я чекаю на дитину від Дениса. У вас буде онук.
Жінка мовчки опустилася на диван. Деякий час вона дивилася у вікно, а потім сказала:
‒ Іди кудись на годинку. Мені треба подумати.
Залишившись сама, Таня розплакалася. Усе, що їй розповіла Ніна, було правдою. Адже Наталя навіть не стала виправдовуватися чи щось пояснювати. Але як її вигнати? Денис буде страждати, і це ще не все. Дитина, онук, про якого вона мріяла…
У однієї з дочок було двоє синів, але вони жили далеко. А Тетяна думала про малюка, маленьку копію Дениса, який житиме тут, повзатиме й бігатиме по її квартирі, називатиме її бабусею…
«Може, Наталя й накоїла помилок, але тепер вона змінилася. Може, вона справді кохає Дениса, стане доброю дружиною й матір’ю. Вона — дружина мого хлопчика? Ні, нізащо… Або промовчати, залишити все в минулому… Онук… Денис… Боже, як же так?»
‒ Ви хочете одружитися? ‒ запитала вона сина, коли той прийшов.
‒ Ну… такі плани були. Поки що ще обговорюємо. Немає поспіху.
«Як це немає поспіху, вона ж чекає дитину!» — подумала Тетяна, але нічого не сказала. Може, він поки що не знає.
***
Минув місяць. Таня майже не спілкувалася з Наталею, їй було важко навіть дивитися на дівчину. Денис хвалився їй, як добре Наталя складає іспити. Вона лише кивала: «Так, так». За два дні до випускного Денис раптом сказав, коли вони вечеряли:
‒ А на твій випускний, мені можна прийти? Хочу подивитися, як тобі вручатимуть атестат.
Тетяна закашлялася. Їй було приємно бачити, як Наталя зніяковіла, як почервоніло її обличчя.
‒ Звичайно, сонечко, підемо разом.
***
А наступного дня Наталя зникла. Вона пішла рано вранці, ще до того, як Денис прокинувся. Її телефон не відповідав. Увечері йому прийшло SMS-повідомлення: «Вибач, Денисе, я кохаю іншого і їду з ним. Дякую тобі й Тетяні Вікторівні за все. Скажи мамі, що все, що я їй наговорила, — брехня. Нехай не хвилюється. Прощавайте».
