— Семене, не переживай, все буде добре. Знайдемо ці гроші, і твоя нога нічим не відрізнятиметься від другої.
Марина намагалася говорити впевнено, хоча сама не уявляла, де взяти таку суму. Семен сидів на кухні їхньої крихітної квартири і дивився у вікно. Після двох з половиною місяців у лікарні він помітно схуд, а в очах з’явилася якась доросла втома.
— Мамо, ну де ми їх візьмемо? — Він зітхнув і опустив голову. — Я теж хороший. Знав же, що у Павла гальма на мопеді барахлять, і все одно сів. Пробач мене. Якщо нічого не вийде… не страшно. Буду кульгати. Я ж не дівчинка.
Марина бачила, що син говорить щиро, але кульгати йому не хотілося. Та й кому в п’ятнадцять років захочеться чимось відрізнятися від інших хлопців?
Три місяці тому Семен впав з мопеда на повній швидкості. Ногу буквально збирали. Дві операції, нескінченні перев’язки, а перед випискою її викликав лікуючий лікар.
— Ми зі свого боку зробили все можливе, — сказав він, знімаючи окуляри. — Але вашому синові обов’язково потрібна реабілітація.
Масажі, спеціальні вправи, розробка суглобів. Інакше він залишиться кульгавим на все життя. Ось номер центру, зателефонуйте, дізнайтеся умови.
Марина зателефонувала того ж дня. Сума виявилася не захмарною, але для неї — величезною. Щоб зібрати такі гроші, довелося б відкладати всю зарплату цілий рік. А на що жити? І чекати рік не можна — реабілітацію потрібно починати терміново.
Марина вирішила будь-що знайти гроші. Семен не винен, що вона не змогла в цьому житті досягти чогось вартісного.
Вискочила заміж рано, за першого-ліпшого. Чоловік тримав її як прислугу — дорікав кожною копійкою, але працювати не дозволяв. Не хотів, щоб вона з кимось спілкувалася, кудись ходила. Дітей теж не хотів.
Коли Марині було майже сорок, вона дізналася, що чекає на дитину. Чоловік немов з глузду з’їхав — кричав,ображав. Тоді вона втекла в батьківську квартиру в цьому невеликому містечку.
Звідки тільки сили взялися — подала на розлучення, на аліменти. Правда, аліментів так і не побачила: чоловік раптово став жебраком, а все майно виявилося записаним на його матір.
Але нічого, жили. Марина влаштувалася на завод, потім надірвала спину з важким балоном. Лікарі сказали: «Не хочеш стати інвалідом — переходь на легку працю».
Пішла в супермаркет прибиральницею. Платили вчасно, прострочення можна було купити за копійки. Вистачало. Без розкоші, але не гірше за інших.
І ось тепер — Семен…
* * *
Наступного ранку Марина прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай. У підсобці вже зібралися дівчата — попити чаю, поговорити перед зміною.
— Марино, чого така похмура? — запитала Свєта, продавчиня з сусідньої каси.
— Дівчата, не знаєте, коли Михайло Олексійович буде?
— Начебто завтра чекаємо. А що сталося? Звільнятися надумала?
— Та ні, навпаки.
Марина розповіла все: про аварію, про реабілітацію, про те, що хоче попросити у господаря гроші в борг.
— Буду половину зарплати залишати. Або нехай вираховує. Йому ж це не гроші, а мені просто ніде взяти.
Алла, старша зміни, похитала головою:
— Ой, не знаю, Марино. Михайло людина недушевна. Злобна навіть. Ось раніше, коли його батько, Олексій Сергійович, всім заправляв — інші часи були. І премії, і подарунки на свята. Працювати хотілося.
А цьому глибоко плювати на людей. Ти спробуй, звичайно, син же. Але гадаю нічого не дасть.
Наступного дня про приїзд господаря дізналися відразу — він увірвався в магазин з криком:
— Чому на ґанку сидить жебрак? Всіх покупців розлякає!
Алла вискочила назустріч:
— Михайле Олексійовичу, нам звідси не видно, але я зараз скажу, щоб пішов.
— Не видно їм! Звичайно, нічого не видно, бо ви всі — ліниві кури! — Він пройшовся по залі, чіпляючись до кожної дрібниці. — У залі бруд! Товар лежить як попало! Ви тут взагалі працюєте?
Марина розуміла — потрібно перечекати. Зараз він, як завжди, накричить і сховається в кабінеті. Хоча в залі була ідеальна чистота, а на полицях все стояло рівно.
Минула година. Бос попросив кави — значить, трохи заспокоївся.
— Піду, — зважилася Марина.
— Не прожене тебе, — підбадьорила Свєта.
— Михайле Олексійовичу, можна?
Вона сіла на край стільця і виклала всю ситуацію. Михайло пив каву маленькими ковтками, не перебивав. А коли вона закінчила, встав і кивнув на двері.
Марина не розуміла, що відбувається. Вони вийшли в торговий зал, і Михайло обвів рукою приміщення:
— Ось всі мої гроші! А ви працювати не хочете, насіння лузаєте! Як все продасте — так відразу і дам. Чого встала? Давай, допомагай продавцям! Розвели тут балаган!
Він розвернувся і зник у кабінеті. Марина розгублено стояла посеред залу.
— Не переживай, — Алла швидко підійшла до неї. — Щось придумаємо. Ось, ми з дівчатами скинулися. Небагато, звичайно, але хоч початок.
Марина розплакалася і пішла в підсобку. Семену нічого не сказала — нехай думає, що все добре. Але вночі майже не спала, не уявляючи, який знайти вихід.
* * *
Наступного дня Алла зауважила:
— Марино, як ти себе почуваєш? Виглядаєш не дуже добре.
Марина працювала механічно, думаючи про своє. Краєм вуха чула, що справи в магазині погані — товару мало, новий не везуть, бо Михайло забирає виручку, а постачальникам платити не поспішає.
Після обіду, коли основний потік покупців скінчився, Марина вийшла на задній двір — подихати повітрям. Після безсонної ночі голова була важкою. Присіла на лавку, замислилася і навіть здригнулася, почувши поруч голос:
— Донько, може, є що пожувати?
Поруч стояв літній чоловік. Охайний, але бідно одягнений.
Марина повернулася в підсобку. У холодильнику завжди складали прострочені продукти — потім дівчата викуповували їх додому за копійки. Взяла пакет молока, батон хліба, пару йогуртів.
— Ось, тримайте. Більше нічого немає.
— Дякую, моя добра. Не проти, якщо поруч присяду?
-Звичайно.
– Працюєте тут давно?
— Три роки вже. Навіть більше.
– Не подабається керівництво?
Марина сумно посміхнулася:
— Та ми начальство-то й не бачимо майже. Іноді приїжджає — гроші забрати, накричати на всіх.
– Ображена?
— Та ні, не те щоб ображена…
І Марина, сама не знаючи чому, виговорилася цьому приємному дідусеві. Розповіла все: про сина, про аварію, про відмову господаря.
— Дівчата кажуть, товару в магазині все менше. Такими темпами скоро і продавати нічого буде. Ой, добре. Дякую, що вислухали. Піду працювати.
Старий кивнув:
— І тобі дякую, донечко. Ніколи твою доброту не забуду.
Марина посміхнулася і повернулася в магазин. А літній чоловік дістав з кишені дорогий телефон:
— Привіт, любий. Так, повернувся. Розкажи-но, що там з моїми магазинами? Чув, не все гладко…
* * *
Увечері Семен боязко запитав:
— Мамо, є якісь новини?
— Звичайно є, синку. Дівчата скинулися, начальник обіцяв допомогти.
— Правда? Я потраплю на реабілітацію?
Син обійняв її, а Марина заплющила очі. Вона не знала, де взяти гроші, але підвести його не могла.
Вранці підійшла до Алли:
— Алло Андріївно, як би мені довідку про зарплату взяти?
— Кредит брати надумала? Гаразд, після обіду напишу. Може, Михайло не дізнається.
Алла подивилася у вікно:
— Так, а хто це до нас такий важливий? Не може бути! Дівчата, Олексій Сергійович приїхав!
Марина широко розплющила очі. Вона ніколи не бачила справжнього боса — батька нинішнього господаря, але чула про нього багато хорошого.
У магазин увійшов літній чоловік у дорогому пальто. Його супроводжували бухгалтер і молода дівчина з блокнотом. До нього кинулися старі продавчині, які ще пам’ятали його часи.
А Марина так і залишилася стояти на місці. Це був той самий дідусь, якому вона виносила прострочення! Якому стільки поганого наговорила про магазин і його сина! Тепер її точно звільнять!
Марина кинулася в підсобку збирати речі. Але двері відчинилися:
— Марино, іди швидше! Олексій Сергійович тебе бачити хоче!
Марина вийшла, міцно тримаючи сумку. Зупинилася перед кабінетом.
— Можна?
— Заходь, Марино. Сідай. А ти що з речами? Додому зібралася?
— Так ви ж мене звільняєте…
— Та що ти кажеш? Як можна звільнити людину, яка врятувала мене від голоду? Є телефон того центру, де твій син повинен проходити реабілітацію?
Марина тремтячими руками дістала блокнот. Олексій Сергійович подзвонив, поговорив три хвилини, потім простягнув трубку бухгалтеру:
— Перекажіть гроші.
Повернувся до Марини:
— Даю тобі два тижні відпустки. Влаштовуй сина в центр. Все оплачено. Не переживай.
Марина не знала — сміятися чи плакати. Кинулася обіймати, але Олексій Сергійович розсміявся:
— Досить, досить! Відпочинь з сином у санаторії. А там, дивись, і щастя своє знайдеш. Багато хороших людей у таких місцях буває.
— Можливо, і знайду. Адже ви щойно повернули мені віру в людей. Дякую вам!
Олексій Сергійович вгадав. До кінця реабілітації Семен уже бігав, а Марина зустріла хорошу людину — лікаря з сусіднього корпусу. Через рік зіграли скромне весілля.
Семен жартував, що у нього тепер два батька — один справжній, який десь пропадає і аліменти не платить, а другий — який навчив його знову ходити без палиці.
А в магазині з поверненням старого господаря все налагодилося. Михайла відправили вчитися бізнесу з нуля — починати з посади простого менеджера в іншому місті.
Олексій Сергійович часто заходив до магазину, і Марина щоразу дякувала йому за другий шанс, який він дав її родині.
Спеціально для сайту Stories
