– Плювати! – виразно і максимально зрозуміло вимовив Андрій.
– Що ти сказав? – обурилася Соня.
– Я кажу, що мені наплювати! Це означає, однаково, байдуже, неважливо! – Андрій подивився на дружину. – Наплювати!
– Ти знущаєшся? – Соня вперла руки в боки.
– Хотів би, але не буду, – Андрій вимучено посміхнувся. – Мені абсолютно байдуже, що ти збираєшся дарувати братам і батькові. У тебе є машина, водити ти вмієш. Їдь куди хочеш, купуй, що хочеш! Якщо до машини донести не зможеш, замов доставку або найми вантажника.
– Андрію, мені зараз тільки твоїх нервів не вистачало! – Соня насупилася. – Ти ж, начебто, заспокоївся?
– Заспокоївся і змирився – це різні поняття, – відповів Андрій. – А я вже настільки змирився, що мені все стало байдуже!
– Ти не розумієш, що я батькові подзвоню? – пригрозила Соня.
– Розумію, – Андрій кивнув.
– А він братам подзвонить!
– Нехай.
– І вони приїдуть!
– Ласкаво просимо, – сказав Андрій, – усе одно я тут не господар.
– Ти знову починаєш? – Соня сплеснула руками.
– Я тебе тисячу разів просив, давай ми це все закінчимо! – сказав Андрій твердо, але без емоцій у голосі. – Який у всьому цьому сенс? А тепер я навіть боятися втомився.
– А ось вони приїдуть, кілька разів тебе струснуть, і ти відразу згадаєш!
– Соню, я й так усе пам’ятаю. Я просто настільки втомився боятися, мені тепер усе настільки байдуже, що ти можеш дзвонити куди завгодно, викликати братів, і нехай вони роблять зі мною що завгодно!
Я просто зрозумів, що моє життя, саме таке, яке воно є зараз, мені не те що не дороге, мені воно не потрібне! А якщо його заберуть, то просто припинять мої страждання.
– Зізнавайся, хто вона? – Соня перехопила ініціативу. – Хто ця жінка, що тебе навчила таких слів? Сам би ти до такого не додумався!
Вона хоче в мене чоловіка забрати, а ти просто робиш усе, щоб я тебе пожаліла і відпустила!А я хочу, щоб у мене був чоловік! І він у мене буде!
– Немає ніякої жінки, – Андрій відвернувся, а потім тихо додав: – Як і сім’ї ніякої немає…
– Що ти там шепочеш? Проклинаєш мене? – Соня примружилася.
– Господи! – Андрій різко встав. – Навіщо ти мені здалася, щоб тебе проклинати? Залиш ти мене в спокої!
– Ах, у спокої? – Соня почервоніла від злості. – Я можу тебе залишити в спокої! У такому спокої, що ти років сім неба не побачиш! Чи ти думаєш, раз тебе поставили в міській конторі головним, то на тебе управи не буде? Буде! І є!
Ти ж документики підписуєш? А в деяких цифри не зовсім чесні! А за ці цифри ти отримаєш від трьох до семи!
– Знаєш, я навіть різниці не помічу, – промовив Андрій задумливо, а потім усміхнувся: – А ні! Помічу! Тебе поруч не буде!
– Усе, ти мене дістав! Я дзвоню батькові! – Соня вийшла з кімнати.
А Андрій опустився в крісло і втупився в стіну.
***
Андрій прокляв той день, коли познайомився з Сонею.
– Смикнув же мене чорт познайомитися з першокурсницею! Хто ж знав, що їм ще вісімнадцяти немає!
– А ти забув, скільки тобі років було, коли ти сам у сільгосп академію вступав? – усміхалися друзі.
– Так це було три роки тому!
– Ну, тепер ти на все життя запам’ятаєш, що першокурсницям немає вісімнадцяти!
Це була остання невимушена бесіда Андрія з друзями. А далі… А далі ніяких зустрічей не було, бо на носі було весілля!
Андрій одружився не по любові, а “неодмінно”, як сказав батько Соні.
– У тебе два шляхи, – жорстко сказав Вадим Михайлович. – Або ти стаєш чоловіком моєї дочки, або ти вирушаєш за ґрати з найнеприємнішим вироком. А звідти ти повернешся навряд чи!
Андрій здивувався, що його перед вибором поставили. Хоча рішення було очевидним. Але для переконливості Вадим Михайлович привів двох своїх старших синів.
– Ти ще спасибі скажи, що донька в тебе закохалася, – сказав найстарший брат Ігор. – Вона за тебе так просила! А якби не вона, то тебе б не знайшли! Знаєш, що таке компостна яма?
– Поінформований, – без п’яти хвилин випускник сільгосп академії не міг не знати, що таке компостна яма.
– Тебе через рік, навіть якщо шукати там будуть, не знайдуть! – Ігор розсміявся.
– Мені офіційну пропозицію робити чи одразу в РАЦС поїдемо? – приречено запитав Андрій.
Вадим Михайлович був найбагатшим фермером в області.Тому весілля було за всіма традиціями. І за все це платив щасливий батько нареченої.
Хочеться запитати, а як Андрій потрапив у халепу, що поліз до доньки такої відомої людини? А все просто. Соня вступила до академії під дівочим прізвищем матері.
Вадим Михайлович не хотів, щоб його доньці ставили позначки за прізвище, гроші або знаменитість. Йому потрібні були продовжувачі сімейної справи! І не тільки сини, а й донька!
Двоє старших синів уже трудилися на повну, а молодший ще школу закінчував. А Соня якраз сільгосп академію й почала штурмувати, та перечепилася об кохання.
А закохалася ж в Андрія серйозно! Голову втратила. А там, після першого курсу, віддалася, забувши про все на світі.
А в підсумку:
– Я дитину залишу! – заявила Соня. – А він має бути моїм чоловіком!
Тато зрозумів, тато зробив. А Андрій прийняв. Ні, альтернативу йому запропонували, але вона якось не радувала.
Кілька років у шлюбі довели Андрію, що з Сонею у них було виключно швидкоплинне захоплення. Соня-то його продовжувала кохати, а йому це все вже хотілося припинити.
Він про це Соні й сказав. Спочатку вона почала плакати, потім істерити, а потім зателефонувала батькові.
– Розлучення не буде! – заявив Вадим Михайлович. – Моя дочка розлученою з дитиною на руках не залишиться!
– Вадиме Михайловичу, але я її не кохаю! – намагався пояснити Андрій.
– А вона тебе кохає! – Вадим Михайлович усміхнувся. – Мені цього достатньо! А якщо ти її ображати будеш, я сам у силах, так за Соню ще й брати встануть!
– І ви мені щось зробите? – з усмішкою запитав Андрій.
– Зробимо! – Вадим Михайлович відповів усмішкою.
І ось посмішка тестя була зовсім недоброю!
– Ти не подумай поганого, але донька для мене набагато важливіша, ніж ти! А якщо так станеться, то я будь-якій хорошій людині термін оплачу, хто на себе провину за тебе візьме!
– Ви розумієте, що це загроза життю і здоров’ю? – Андрій намагався достукатися до здорового глузду тестя.
– А ти заяву на мене напиши! – з усмішкою промовив Вадим Михайлович. – Штраф я будь-який заплачу, а сісти за мене черга вишикується!
– Я просто вухам своїм не вірю, – Андрій розгубився.
– Повір, тобі ж краще, якщо ти будеш чоловіком Соні, скільки вона того хотітиме! А якщо тебе такий стан справ пригнічує, то я тебе на роботу влаштую! Будеш моїм комерційним директором! Усі магазини під тобою в місті будуть!
Не жадібність заграла в душі Андрія, а страх.
Рішучі слова тестя підтвердили брати дружини. Перехопили Андрія в під’їзді, узяли за грудки, в повітря підняли і злегка струснули, а потім старший сказав:
– Чіпати зараз ми тебе не будемо, щоб гріх на душу не брати, але якщо Соньку образиш, доведеться провчити.
Андрія зробили комерційним директором, наділили владою, віддали під розпорядження всю міську мережу збуту продукції фермерського господарства. Дали навіть права цю мережу розвивати й розширювати.
Звісно, без “але” не обійшлося. Андрій був найманим працівником, а власником значилася Соня.
Андрію не відмовляли ні в смачній їжі, ні в дорогому одязі, ні в престижному автомобілі й авторитеті перед працівниками, а за фактом він не мав нічого.
Андрій проміняв своє комфортне безбідне життя на свободу. Навіть свободу думки. Він не мав права чогось хотіти без дозволу дружини та її рідні.
А з дозволу, він дуже полюбив риболовлю, скелелазіння, туризм, збирання грибів та ягід. Він полюбив ті заняття, коли він був без Соні та дітей.
До речі, до сина Кості,ще з’явилася на світ і дочка Олена.
Так-то Андрій уникав Соні в ліжку, але якось після відкриття нового магазину приїхав дещо не в собі. А Соня просто скористалася нагодою.
А щодо самої Соні, то вона жила у своєму світі, де в неї був чоловік, двоє дітей і щастя, підкріплене міцними кулаками братів.
Її абсолютно не цікавило, з якої причини Андрій поруч із нею. Головне, що він був із нею і не міг піти.
А транслювала вона подругам і знайомим, що в неї чудова сім’я. Чоловік обіймає високу грошову посаду, її дуже кохає і ніколи не піде.
А ще Андрій різнобічно освічений, багато чим цікавиться, а захоплюється не полосканням склянок, як у багатьох, а справжніми серйозними справами.
Але при цьому вона усвідомлювала, що якщо Андрій вибухне, їй достатньо зателефонувати батькові або братам. Ті приїдуть у гості, поговорять з Андрієм, і чоловік знову стане ласкавим і послужливим.
Повноліття доньки збіглося із сорок другим днем народження Андрія.
Він говорив чергові відрепетировані слова, піднімав тости за рідню, посміхався дурним жартам. А всередині відчував порожнечу.
Коли повернулися з ресторану і всі розійшлися спати, а Андрій давно вже ночував окремо від Соні, він сів перед дзеркалом і став пильно розглядати своє власне відображення.
– Мені сорок два роки, – тихо промовив він, – а на мене дивиться чоловік, якому вже набагато більше. Я старий. Я почуваюся старим. Не хочу нічого. Просто нічого не хочу. А що мені хотіти? Мені ж можна тільки те, на що дадуть дозвіл!
Він вдивлявся в зморшки, згаслі очі, пористу шкіру.
– Ось скільки мені залишилося? – і сам жахнувся свого запитання. – Чорт, мені ж тільки сорок два! А до чого я прийшов у сорок два?
Питання кризи середнього віку посипалися у свідомості, як із рогу достатку. Але з усього виходило, що Андрій нічого не досяг, нічого не домігся, нічого не має. А якщо поглянути ширше, то й не жив зовсім.Спеціально для сайту Stories
– Ну і чого я боюся? Що я можу втратити? Життя? А воно в мене є?
Перелом у свідомості стався. Андрій перестав боятися. Як можна боятися втратити те, чого не маєш?
А коли наступного дня Соня сказала, щоб Андрій відвіз її в торговий центр, щоб купити подарунки батькові та братам, він відмовився. А на запитання чому, він сказав, що йому начхати на тестя, братів, подарунки і торгові центри.Спеціально для сайту Stories
Через півгодини з’явилися троє братів Соні. І старший злобно поцікавився:
– Що за цирк?
– Так, пішов ти! – з усмішкою відповів Андрій.
– А ось я тебе зараз по стіні розмажу, і подивимося, чи зможеш ти це повторити! – підскочив середній брат.
– Якщо при свідомості буду, і зуби будуть на місці, повторю, – сказав Андрій.
– Ти десь таблеток хоробрості наковтався? – подав голос молодший брат. – Так ми тобі зараз клізму тривідерну зробимо!
Від жарту брати розсміялися.
– Так, братики-акробатики, – Андрій піднявся з крісла. – Я зараз іду з цього будинку і більше ніколи не повернуся. І з Сонею я розлучуся. Відбирати в мене нічого, усе й так на Соню записано. З роботи я звільнюся.
Якщо ви хочете мене зупинити, можете спробувати. Робіть, що хочете, мені все одно.Спеціально для сайту Stories
І Андрій попрямував до дверей.
– Ти чого? – крикнув старший брат.
– Я останні двадцять років мріяв піти з цього будинку, – Андрій обернувся. – Але я боявся.
А зараз мені не страшно. І я піду!
Він залишив на столику біля дверей ключі від машини, квартири, офісу. Тільки паспорт поклав у кишеню сорочки.
– Мрії мають збуватися! – сказав він на прощання. – Моя збудеться сьогодні! Прощавайте!
Він пішов, і брати його не чіпали. А перед старим батьком виправдалися, що Андрій з глузду з’їхав. І навіть краще, якщо він буде подалі від Соні та дітей.
Але насправді вони злякалися. Людині, якій нема чого втрачати – нема чого й боятися. А їм їхні шкурки були дорогі.
Андрій розлучався без своєї присутності. А куди його понесло життя, невідомо. Важливо, що воно в нього з’явилося.
Мрії мають збуватися.
