Денна спека пішла на спад, вікна невеликого приватного будинку відчинені, і в кімнату, ворухнувши фіранку, проникає легкий вітерець. Федір – чоловік за шістдесят, присів на диван поруч з онукою Світланкою тринадцяти років і блаженно витягнув ноги.
Справи ще не закінчені, але є час трохи відпочити, прикидаючи в голові плани на залишок дня.
По телевізору показували дитячі мультики. Миготіли намальовані герої, відчайдушно верещачи з приводу і без. Онучка, не звертаючи уваги на екран телевізора, тикала пальцем в екран смартфона.
“Ось і дожили ми до цих часів, – без роздратування, але з сумом подумав Федір, – коли телевізор працює сам по собі, ні для кого – для фону, як колись настінне радіо. Ніби й не слухає ніхто, але без нього – порожньо!”
Коли він був удвічі молодший за онуку, на перегляд новенького, лампового телевізора в будинку батьків збиралася половина вулиці. З добрим сумом згадувалися ці роки – коли в будинках почала з’являтися перша побутова примітивна електроніка, а радіолу – бабуся за звичкою називала патефоном.
Потім пішли кольорові телевізори, відеомагнітофони, камери, комп’ютери, цифрова техніка і гаджети. Але ніщо так не тішило людей, як перший телевізор у будинку – чорно-білий, у дерев’яному лакованому корпусі.
Закінчивши обхід своїх угідь, прийшов домашній кіт Тимоха, попив молочка і, побачивши господаря, який байдикує на дивані, намірився скласти компанію.
Федір погладжував кота, що вмостився на колінах, і краєм ока поглядав на екран смартфона онучки. Та вела з кимось жваве листування:
– Як справи?
– Нармально.
– Що робиш?
– Нічого.
– Які плани?
– Ніяких. А в тебе як справи?
– Нормально.
– Що робиш?
– Нічого…
І далі в тому ж ключі.
Нарешті, вона закінчила листування, вимкнула смартфон і потягнулася погладити Тимоху по великій голові. Той із вдячністю замурчав, примружив очі й лизнув дівчинці руку.
– Це він тобі “Спасибі” сказав. – Посміхнувся Федір.
– Діду, а скільки років Тимошкові?
– Стільки ж, скільки й тобі – тринадцять.
– Тринадцять років! – засміялася та, – а розмовляти не навчився!
Федору стало прикро за Тимоху, з яким він легко спілкувався без слів і розуміли вони одне одного чудово.
– Хіба обов’язково потрібні слова, щоб зрозуміти одне одного?
– Звичайно! – переконано відповіла Світланка.
– Хм. – Посміхнувся Федір. – З ким ти зараз листувалася телефоном?
– Ну, – зам’ялася дівчинка, – з другом, з Ромкою.
– І про що ви говорили?
– Та так… Ні про що.
– Навіщо тоді було спілкуватися?
– Ну, діду, ти даєш! – обурилася Світланка. – Він мені надіслав повідомлення, я – йому. Нехай ні про що, але і він, і я тепер знаємо, що пам’ятаємо одне про одного!
– Може бути й так. – Потиснув плечима Федір. – Шкода тільки, що слова пишете нічого не значущі, тому й розмова виходить безглузда, порожня.
– Ой, усе! – сплеснула руками дівчинка. – Ви з бабусею в молодості, наприклад, як спілкувалися, коли були в розлуці? Особливо коли не були одружені?
– Я тоді служив, – задумливо посміхнувся Федір. – Ми листи писали. Вибереш вільну хвилинку, розкладеш аркуш паперу і пишеш, акуратно добираючи слова. Якщо не знаєш – як правильно пишеться слово – перепитуєш у друзів, щоб, не дай Боже, написати з помилкою.
Запечатаєш у конверт і – в поштову скриньку. Потім – майже місяць чекаєш на відповідь і придумуєш слова для нового листа. А коли отримаєш відповідь, прочитаєш і стає зрозуміло – пам’ятають тебе, чекають. І без усіляких “Як справи? Що робиш?” обходилися.
Помітивши, як ображено заблищали оченята дівчинки, він потріпав її по голові:
– Ти на мене не ображайся. Бурчати багато став, старію, напевно. Спілкуйтеся, пишіть, якщо без цього ніяк – інші часи, інші звичаї… Ходімо, Тимохо, нам ще огірки поливати.
Кіт нявкнув щось заперечно й відвернувся. Світланка засміялася:
– Це він каже: – “Не хочу. Справляйся без мене”. От ледар!
У будинок увійшла Люба – дружина Федора. Побачивши, що той збирається на поливання, кинула йому:
– Федоре, квіти біля хати полий теж – спека стоїть… – і Світланці: – допоможи мені білизну розвісити, одній-то незручно.
Світланка, дочекавшись, коли дід вийде з дому, з палаючими очима кинулася до бабусі:
– Бабусю, розвісимо, тільки давай – трохи пізніше. – І понизивши голос до шепоту запитала: – Бабусю, у тебе збереглися листи, що тобі дід писав?
– Десь були, – насторожено відповіла Люба, – а тобі навіщо?
– Прочитай хоч один, будь ласка. Цікаво!
– Так і бути. – Подумавши, погодилася Люба і витерла руки об фартух.
Вона порилася в нижній шухляді комода, дістала стопку листів, розклала на столі. Із сумною посмішкою провела по них долонею і, відокремивши один, вийняла з потертого конверта списаний аркуш паперу. Начепивши окуляри, вона пробігла очима написане і почала:
“Вітаю, Любашо. Нарешті видалася вільна хвилинка і я поспішаю відповісти на твій лист. Тут зараз спокійно, тиша така, як у нас у селищі вечорами. Застава наша стоїть біля річки. Річка широка, але тиха, течії майже не помітно. Ліси тут хвойні, але вздовж річки – берези, такі ж, як і в нас. Коли я дивлюся на них, то згадую тебе – так вони на тебе схожі, такі ж стрункі та світлі.
Коли вранці виходимо на спортивну розминку, або йдемо нарядом уздовж річки, я махаю їм рукою, і мені здається, що це я з тобою привітався. А коли вдається торкнутися берізки долонею, то ніби до тебе доторкнувся, і серце заб’ється гаряче й часто…”
Люба раптом схлипнула, зняла окуляри й промокнула очі хусткою. Акуратно згорнувши лист, вклала його в конверт.
– Усе. Досить. Справи стоять, а ми з тобою листи читаємо…
Світланка заворожено мовчала і
в усі очі дивилася на бабусю.
– Бабусю, це ж він тобі про кохання писав.
– Та де ж? – удавано здивувалася Люба. – Навіть слова такого в листах немає.
– Ну і що! – наполягала Світланка. – Все одно про кохання. Адже можна так написати, що все ясно буде. А можна балакати про нього безперестанку, але буде зрозуміло, що немає його зовсім!
Закінчивши полив, Федір пройшов до хати. Потріпав мимохідь свого улюбленця – старого Тимоху. Світланка, морщачи лоб, щось знову писала, тикаючи пальцем в екран смартфона.
– Діду! – покликала вона. – Як пишеться “не хочу” – разом чи окремо?
– Пиши – “не бажаю” роздільно. А чого це ти раптом?
– Ромці пишу, що не бажаю читати його неграмотну писанину.
– Он як! – здивувався Федір, ховаючи посмішку.
Тимоха, глузливо стрельнув у бік Світланки зеленими очима і перекотився на інший бік.Спеціально для сайту Stories
