Ми з батьками все життя жили бідно. Своєї квартири ніколи не було. Тому моєю головною мрією було заробити гроші на житло, своє гніздечко. У 35 років я поїхала на заробітки за кордон і почала відкладати гроші на будинок.
Хотілося, щоб у ньому могли жити і я, і моя дочка з майбутнім чоловіком. Додому я приїжджала дуже рідко. Працювала без вихідних, щоб швидше здійснити задумане. Мені було плювати на себе, на здоров’я.
Я думала лише про те, як повернуся на батьківщину і почну жити зовсім по-іншому. А моя донька тим часом перебувала під опікою моєї мами. Я рано народила, тому мама допомагала мені від самого початку.
Вона, можна сказати, для моєї доньки стала другою повноцінною матір’ю. Тому я їхала закордон з чистою совістю. Розуміла, що внучка не стане для бабусі тягарем. У них був свій, мені невідомий зв’язок.
Будинок ми почали будувати через 10 років. Моїй доньці тоді було вже 25, і вона брала активну участь у всіх роботах. А потім донька вийшла заміж, і до будівництва підключився мій новоспечений зять.
Усі розуміли, що в будинку житиме вся сім’я. Тож у їхніх інтересах було швидше закінчити всі роботи. Щоб довести справу до кінця, знадобилося повних три роки. Я приїхала на новосілля, яке влаштувала моя донька.
Боляче згадувати, але моя мама до цього моменту не дожила. Ми зібралися у вузькому сімейному колі. І донька раз у раз запитувала, коли я збираюся повертатися додому.
Було видно, що донька не дуже хоче, щоб я поверталася, але я сама теж не поспішала. Вирішила ще пару років точно побути за кордоном. До того ж я не могла просто так узяти й кинути людину, за якою доглядала всі ці роки.
Минуло ще кілька років і я подумала приїхати додому на якийсь час, просто погостювати. Яким же було моє здивування, коли вдома мене ніхто не чекав. Донька виділила мені найменшу кімнату в будинку.
Відразу показала, що вона господиня і з нею треба рахуватися. Хоча, нагадаю, будинок оформлений на моє ім’я. Ми почали постійно сваритися, бо я все робила не так, як хотіла того моя донька.
То я випадково її чашку візьму, то не тим рушником витру руки чи посуд на кухні. До побутової техніки вона взагалі мене не підпускала. Усе треба робити під її наглядом, інакше я щось зламаю, а ремонт дорогий.
Мене це все настільки сильно обурило, що ми почали сваритися. Я нагадала доньці, за чиї гроші все це було куплено, а вона почала дорікати мені, що мене тут не було, коли будинок будувався.
Мовляв, вона вклала в нього не менше ресурсів, ніж я. Я поїхала, так і не помирившись із дочкою. Не знаю, що тепер робити. Жити з нею і зятем я навряд чи зможу. Заробила, називається, собі на житло.
Думаю тепер над купівлею квартири, але скільки ще років доведеться пробути за кордоном, щоб заробити гроші на нове житло? Як же прикро, що дочка виросла такою!
