– Безкоштовно возити вас не буду, — буркнув зять Тамарі Петрівні.
— Двісті гривень платіть, а якщо диван тягати, то ще зверху.
— Але… Ігор, я віддаю його безкоштовно, щоб допомогти дочці подруги, — вона майже плакала. — Ти ж мені не чужа людина. Чому вимагаєш плату?
— Нічого особистого, тільки бізнес, — посміхнувся Ігор. — Ви думали, в цьому житті є ще щось безкоштовне?
Зять подзвонив, коли Тамара Петрівна доварювала гороховий суп. Вона витерла руки об фартух і, притримуючи трубку плечем, продовжила помішувати бурхливу рідину в каструлі, щоб нічого не пригоріло і не втекло.
— Алло? — простягнула вона, хоча прекрасно бачила, хто дзвонить.
— Тамара Петрівна, це… Як би… Непередбачена ситуація, — голос зятя звучав занадто солодко.
Тамара відразу насторожилася, такий тон бував у Ігоря, тільки коли йому щось було потрібно.
— Мені терміново потрібно на зустріч, Свєтка затримується. Ви не могли б забрати Марійку зі школи?
Тамара Петрівна повільно вимкнула газ. Втретє за тиждень, а тільки ж вчора просила купити їй ліки — і що? «Вибачте, часу зовсім немає, може, іншим разом».
— Не можу, — коротко відповіла вона.
У трубці зависла пауза.
— Ви це серйозно? — Ігор явно здивувався. — А що з вами?
— Зі мною все гаразд, — спокійно відповіла Тамара Петрівна. — Просто я… Ну… Як би тобі сказати… Більше не працюю безкоштовно.
Зависла пауза.
— Ви що? — Ігор, здається, подавився повітрям. — Ви хочете грошей? За те, щоб забрати онуку?
— А що такого? — Тамара Петрівна поправила окуляри. — Ти ось теж не хотів везти мої речі безкоштовно. Пам’ятаєш? «Родина родиною, а гроші окремо» — твої ж слова.
— Та ви… — Ігор захлинувся від обурення. — Та ви що?! Брати гроші у власної родини — це… Просто соромно!
Тамара Петрівна посміхнулася. Їй раптом стало абсолютно все одно. Сім років вона була вічною помічницею. «Мамо, забери, відведи, випери, посидь». А коли одного разу попросила допомоги, почула про тариф за бензин.
— Ні, Ігорю, соромно — це вважати безкоштовною робочою силою рідну бабусю твоєї дочки, — вона на секунду прикрила очі. — Шукай іншу няню. У мене сьогодні вихідний.
І вона повісила трубку.
Зрозуміло, зять не заспокоївся, знову дзвінок. Тамара вимкнула звук і відклала його подалі.
«Господи, що я наробила», — промайнуло в голові. І тут же інша думка, різка і ясна: «Ні, досить. Так більше не можна».
Колись все було інакше. «Мамочко, можеш посидіти з Марійкою?» — і Тамара Петрівна кидала всі свої справи. Возила онуку на гімнастику і розвиваючі заняття. Купувала продукти, готувала, прибирала. Перевіряла уроки і читала книжки на ніч.
Прала, прасувала. І ніколи не просила ні копійки. Все купувала на свою пенсію.
А дочка зі своїм Ігорем і не пропонували допомоги. Чомусь вважали, що так і треба, адже бабуся ж, куди подінеться?
Того вечора Тамара Петрівна чекала дзвінка від дочки. Світлана мала рано чи пізно дізнатися про те, що сталося, і розмови не уникнути. Але замість цього — нічого, ніби її викреслили з життя.
Дочка все ж подзвонила майже о десятій вечора.
— Мамо, що ти влаштувала? — голос Світлани звучав втомлено і роздратовано. — Ігор весь вечір психує.
Тамара Петрівна поклала книгу на коліна.
— А що такого я наробила? Просто сказала, що більше не буду працювати безкоштовно.
— Та ти… — Світлана запнулася. — Ти ж не няня, а бабуся! Як можеш вимагати грошей за те, що займаєшся з власною онукою?!
— А пам’ятаєш, Свєта, — голос Тамари Петрівни став вкрадливим, — три тижні тому я просила Ігоря перевезти мій старий диван до Ніни Степанівни? У тієї дочка вийшла з декрету, я хотіла допомогти…
— Ну і що? — нерозуміюче перебила Світлана.
— А те, що твій чоловік зажадав від мене грошей. За бензин і час, — Тамара сумно посміхнулася.
— Мати бабусю, яка сім років безкоштовно доглядає його дитину, просить допомогти раз на рік — і що? «Родина родиною, а гроші окремо» — так він сказав.
Зависла незручна пауза.
— Він… Ну… Можливо, був не в настрої, — пробурмотіла Світлана.
— Та ні, донечко, — Тамара Петрівна зітхнула. — Він просто показав, як насправді дивиться на всю цю ситуацію. Я для вас — безкоштовна робоча сила. І ось, знаєш, сіла і підрахувала. Якби ви наймали няню, довелося б платити двадцять тисяч на місяць. А я ж не тільки з Марією сиджу, я вам ще й готую, і прибираю…
— Мамо! — обурилася Світлана. — Ти що, справді вважаєш нас якимись споживачами?
— Саме так, — Тамара Петрівна встала і підійшла до вікна. — Ми повинні допомагати один одному. А виходить, що я повинна вам безоплатно, а ви мені — за гроші. Тож вирішуйте, або ми всі допомагаємо один одному просто так, по-родинному, або платимо за послуги. Як Ігор хоче.
— Він не погодиться, ти ж розумієш, — Світлана майже шепотіла.
— Мамо…
— Все, Свєта. Я більше не можу і не хочу так. Це моє рішення.
Тамара Петрівна поклала слухавку і важко опустилася в крісло. Чи то від власної сміливості, чи то від страху коліна ходили ходуном.
Маленька Марія з кучериками і веснянками постала перед очима. Але ні, треба триматися. Це питання поваги. Самоповаги.
Тамара Петрівна трималася стійко. День перший без онуки, другий, третій… На четвертий стало зовсім нестерпно, але телефон мовчав. Гордість не дозволяла зателефонувати самій.
Вона дістала в’язання, перебрала старі фотографії. Зрештою, витягла з шафи запилену коробку з аквареллю, колись, давно, вона непогано малювала. Занурила пензель у воду і завмерла. Що малювати? У голові — лише обличчя Марійки, кирпатий ніс у веснянках.
Дочка знову набрала її номер, коли Тамара Петрівна вже була готова здатися.
— Мамо… — голос Світлани звучав незвично боязко. — Ти в порядку?
— Так, — сухо відповіла Тамара Петрівна. — Все в порядку.
— Мамо, ну, може… Досить вже? — в голосі дочки чулося благання. — Ігор все одно не погодиться платити. Це якось неправильно.
— Ні, Свєта. Неправильно — це коли я сім років присвятила вам. А потім знадобилася невелика допомога, і я почула про «гроші окремо». Я довго думала… І, знаєш, просто сіла, прикинула ринкову вартість моїх послуг.
— Що? — Світлана аж задихнулася.
— Ну так, я дзвонила в агентство, дізнавалася, скільки няні беруть. Ось, — вона зашелестіла папірцем, — двісті п’ятдесят на годину за одну дитину, якщо потрібно годувати, розвивати і водити на секції. А я ж ще й прибираю, і готую на всіх вас. Так що… Ну,ви ж не чужі, можу за сто п’ятдесят на годину.
— Ти це серйозно? — Світлана нервово розсміялася. — Мамо, це якийсь торг! Ти серйозно чекаєш, що ми заплатимо?
— Ні, донечко, торг — це коли твій чоловік сказав мені: «З вас двісті гривень за бензин і мій витрачений час». Я просто назвала свої умови, як Ігор. Адже раніше все робила з душею, з любов’ю… А ви показали, що я — просто няня, чужа людина без прав на прохання і бажання.
У трубці зависла пауза, потім почулася приглушена розмова.
— Мамо, ти… — Світлана говорила ледь чутно. — Ігор вважає, що… Ну, це якийсь шантаж.
— Передай своєму Ігорю, — Тамара Петрівна відчула, як закипає всередині, — що це бізнес.
Через три дні Світлана зателефонувала знову.
— Мамо, ми найняли няню, — сказала вона майже урочисто. — Знаєш, вона бере навіть менше, ніж ти просила!
Тамара Петрівна слабо посміхнулася.
— Ну що ж, чудово. Сподіваюся, все буде добре.
— Ігор каже, це тобі урок буде, — Світлана відразу прикусила язика. — Ой, я… Не те хотіла сказати…
— Ні-ні, все правильно, — Тамара Петрівна зітхнула. — Тільки ось, донечко, урок тут не мені буде, а вам.
Вона не стала говорити, що щовечора плаче в подушку від туги за Марією, шалено сумує. А всі ці гуртки з пенсіонерами, куди тепер ходить, так, заповнити вільний час. Але внутрішній голос повторював: «Тримайся. Це питання самоповаги».
Через тиждень Тамара Петрівна зустріла в магазині сусідку.
— Уявляєш, бачила твою Марійку з якоюсь тіткою, — сусідка знизила голос. — Дівчинка прямо вся в сльозах. А тітка ця в телефоні висить постійно…
Тамара Петрівна мовчки взяла пакет з покупками і пішла геть. Серце розривалося на частини, але гордість і образа тримали міцніше за будь-які ланцюги.
«Тримайся», — сказала вона собі. — «Вони самі обрали цей шлях».
Новини з’явилися тільки через два тижні. Тамара Петрівна не відразу повірила своїм очам. Так і сиділа, втупившись в екран смартфона. Це був Ігор. Не дочка, а саме зять.
— Тамара Петрівна… — голос звучав незвично розгублено. — Як ви поживаєте?
Вона хмикнула. Сім років ділового спілкування за схемою «заберіть-принесіть-зробіть», а тут раптом інтерес до її життя.
— Дякую, Ігорю, чудово, — вона помовчала. — А у вас як справи?
— Та ось… Ця няня… — він запнувся, і Тамара Петрівна майже побачила, як зять чеше праву брову — звичка, яку вона завжди терпіти не могла. — Загалом, вона бере більше, ніж ми думали.
— Так? — спокійно запитала Тамара Петрівна, хоча серце забилося частіше.
— Розумієте, нам здавалося, що двісті на годину — це все включено. А виявилося — базовий тариф. А за приготування їжі — окремо, за прання — окремо… І вона навідріз відмовляється сидіти вечорами. У неї, бачте, особисте життя.
Тамара Петрівна прикусила губу, щоб не розсміятися. Особисте життя! У неї самої такого поняття не існувало сім років, тільки їхні графіки, потреби, пріоритети.
— І… Ну… — Ігор кахикнув. — Марія сумує за вами.
Ось воно, Тамара Петрівна відчула, як до очей підступають сльози. Стрималася, не стала показувати емоції.
— Я теж за нею сумую, — просто сказала Тамара Петрівна.
— Загалом… Може, повернетеся? — це прозвучало майже благально. — Ми… Ну… Можемо обговорити якусь компенсацію…
— Ігорю, — вона глибоко зітхнула, — Я повертаюся не до вас, а до Марії. І справа не в грошах.
— А в чому? — тепер голос звучав роздратовано.
— У повазі. У розумінні того, що мій час і праця мають цінність. Що якщо ми сім’я, то всі допомагають всім. А не тільки я вам.
Зять мовчав, потім сказав ледь чутно:
— Ви праві. Я… Був… Ну, просто… Подзвонили в незручний час тоді, з перевезенням. Хотілося відігратися на комусь, вибачте.
Тамара Петрівна моргнула від подиву. Такого вона не очікувала. За сім років — перше визнання неправоти.
— Якби ми домовилися про умови, – продовжив Ігор, — ви б погодилися повернутися?
— Так, — сказала вона твердо. — Але не раніше, ніж побачу Марію. Привезіть її до мене спочатку.
Вона розуміла, що перегинає палицю, може все зіпсувати. Але поступися Тамара Петрівна зараз, і все повернеться на колишні рейки. Ні, нехай приїдуть, нехай покажуть, що по-справжньому хочуть змінити ситуацію.
Першою в двері влетіла Марія, розпатлана, з блискучими від сліз очима. Вона буквально стрибнула на Тамару Петрівну, обхопивши її руками і ногами, як маленька мавпочка.
— Бабусю, я так скучила! Не йди більше, добре? — гаряче прошепотіла вона їй у вухо.
Тамара Петрівна притиснула до себе онуку, вдихаючи рідний запах дитячого волосся, і відчула щось на зразок сорому. Господи, як вона могла? Як могла позбавити себе цього через свою гординю?
— Твоя няня погана? — тихо запитала вона у Марії.
— Вона… Ну… Нормальна, — Марія зморщила ніс. — Тільки постійно в телефоні. І годує тільки котлетами, ні підливи, ні пюре, нічого. А ще вона мене ніколи не цілує на ніч! І казки не читає! І каже, що не вміє заплітати косички!
Тамара Петрівна мимоволі посміхнулася, дивлячись на обурене обличчя онуки. За спиною хтось кашлянув. Світлана та Ігор стояли на порозі, переступаючи з ноги на ногу.
— Ну що, поговоримо? — Тамара Петрівна кивнула на кухню.
Ігор виглядав пригніченим. Світлана — розгубленою. Вони сіли за стіл, а Тамара Петрівна все ще тримала Марію на колінах, не в силах відпустити.
— Я… Ми хотіли б, щоб ви повернулися, — Ігор дивився кудись у стіл. — Нам дуже вас не вистачає.
— Вам чи дитині? — прямо запитала Тамара Петрівна.
— Всім, — несподівано твердо відповів Ігор. — Я не розумів, скільки ви робите. Ця жінка… Вона вимагає доплату буквально за все. Відмовляється прасувати. Увечері з нею не домовишся. І Марія…
Він поглянув на дочку.
— Постійно плаче.
— Мамо, — Світлана нарешті почала говорити, — ми з Ігорем все обговорили. Ми готові платити тобі. Ту суму, яку ти назвала. І… Будемо цінувати твою допомогу. По-справжньому.
— Я не хочу просто грошей, — тихо сказала Тамара Петрівна. — Я хочу розуміння, що я не прислуга, а частина сім’ї. Що якщо мені потрібна допомога, ви допоможете без розмов про бензин. Що якщо мені погано, ви запитаєте, як я. Запросите в кіно. Згадаєте про мій день народження.
Ігор здригнувся, вони дійсно забули про її останній ювілей.
— Ми все зрозуміли, мамо, — Світлана торкнулася її руки. — Правда.
— І… Так, — Ігор дістав конверт. — Це… Ну, компенсація за весь час, що ви допомагали.
— Мені не потрібні відкупні, — Тамара Петрівна відсунула конверт. — Тільки повага. Постійна, не одноразова акція.
— Бабусю, — Марія раптом обхопила її обличчя долонями. — Ти тільки повернися. Будь ласка.
І Тамара Петрівна, дивлячись в ці чисті дитячі очі, зрозуміла, що програла. І виграла одночасно.
З цього дня все змінилося. Вечорами Тамара Петрівна читала Марії казки, а коли та засинала, їхала додому. Щоп’ятниці до неї приходили в гості з тортом і квітами.
А ще… Тепер її запитували:
— Як справи, мамо?
— Що робила на вихідних?
— Може, в кіно сходимо всі разом?
І Ігор сам, без нагадувань, возив її по справах.
Правду кажуть, іноді для того, щоб цінували, потрібно просто піти.
Спеціально для сайту Stories
