Віталій зручно вмостився за робочим столом з ноутбуком і чашкою кави. Потрібно було закінчити деякі справи. Несподівано його відволік телефонний дзвінок. Номер невідомий.
– Алло, слухаю. – Віталій Дмитрович? Це Вас з пологового будинку турбують. Вам знайома Івчук Анна Михайлівна? – запитав літній, судячи з голосу, чоловік.
– Ні. Не знаю ніякої Анни Михайлівни. А в чому, власне, справа? – здивувався Віталій.
– Справа в тому, що Анна пішла з життя вчора під час пол огів. Ми зв’язалися з її матір’ю. Вона сказала, що Ви – батько дитини, – голос у слухавці замовк, чекаючи відповіді.
– Якої дитини? Який батько? Я нічого не розумію! – Віталій почав нервувати.
– Анна народила дівчинку. Вчора. А Ви батько цієї дівчинки. Якщо, звичайно, Ви – Ларченко Віталій Дмитрович. Вам потрібно під’їхати до пологового будинку завтра. Потрібно щось вирішувати… – чоловік говорив повільно і виразно.
– Що вирішувати? – Віталій нічого так і не зрозумів.
– Ви під’їжджайте завтра до пологового будинку номер 3. Запитайте Миколу Петровича. Це я. Все і обговоримо.
Віталій стояв з телефоном у руці і слухав гудки. Потім все-таки відклав його вбік і спробував усвідомити почуте.
– Анна… Що за Анна? – бурмотів він, ходячи по кімнаті. – Поняття не маю… Ні. Треба по-іншому. Скільки жінки ходять при надії? Дев’ять місяців. Що було 9 місяців тому? Зараз травень. Значить, це був вересень… Що було у вересні?
Віталій подивився на чашку кави, яку все ще тримав у руці, зморщився і поставив її на стіл. Зараз би чогось міцнішого, але…
– У вересні я був у Чорноморську, – раптове осяяння і картинка чітко постала перед очима. – Два тижні. Ось воно! Анна!
Віталій зараз вже смутно пам’ятав її обличчя. Ніби блондинка блакитноока… Скільки у нього було таких? Що ж, кожну запам’ятовувати? Він жодного разу не був одружений до своїх сорока років і не збирався одружуватися.
Тим більше Віталій ніколи не хотів дітей. Ніколи! У нього своє усталене життя. І він не збирається його змінювати через якусь Анну…
“Але ж вона пішла з життя… – молоточком постукало по скроні нагадування.”
– Як вона могла…? – вголос вимовив він і подивився на стелю, немов там була відповідь. – Скільки їй років було? Від сили двадцять…
Десь у глибині розгорнулося незнайоме почуття. Чи то жалість, чи то розгубленість, чи то жаль?
– Дитина… – знову промовив він уголос, немов розмовляв з невидимим співрозмовником. – Ну і нехай мати Анни забере до себе цю дитину. Вона ж бабуся. Та й взагалі! Невідомо ще, може дитина і не моя зовсім?
Віталій для себе вже все вирішив. Завтра поїде, зустрінеться з лікарем, напише відмову від дитини і все. І буде жити далі. Як раніше.
Незважаючи на те, що рішення було прийнято, він чомусь довго не міг заснути.
В голову лізли всякі думки, і в грудях ворушилося щось, не даючи спокою…
Це холодне тіло просто не могло бути Анною! Віталій намагався проковтнути клубок, що підступив до горла, і… не зміг. Клубок розростався, пускаючи щупальця в груди, в очі. Клубок заповнив собою всього Віталія з ніг до голови. В очах защеміло…
Він її згадав… Згадав, як вона сміялася. Як бігла по берегу моря. Як дивилася на нього закоханими очима. Смішна дівчина, про яку він забув відразу ж після приїзду додому. Це вона лежить зараз на столі в морзі… Це на її тіло він зараз дивиться…
Віталій вибіг у коридор. Жестом попросив Миколу Петровича дати йому хвилину…
Він випросив у першого зустрічного … і жадібно затягнувся на ґанку пологового будинку, викинув і широким кроком попрямував до кабінету головного лікаря.
– Не хочете подивитися на дочку? – запитав Микола Петрович.
– Ні. Я хочу спочатку поговорити з матір’ю Анни. Де вона? – Віталій вичікуючи подивився на лікаря.
– Вона чекає в коридорі. Ви щойно пройшли повз неї.
– Я зараз, – Віталій поспішно вийшов з кабінету.
Худеньку жінку в чорній хустці він побачив відразу. Вона сиділа трохи далі по коридору. У три кроки він подолав відстань до жінки, що сиділа на стільці.
– Вітаю! – насилу вимовив Віталій.
Мама Анни підняла на нього очі. І Віталій ледь не потонув у болю, що плескався в них…
“Як же вона схожа на Анну, – подумав він раптом, – одне обличчя.”
– Мене звати Віра. Віра Дмитрівна, – тихо сказала вона, – Я мама Анни.
-Я Віталій. Теж Дмитрович, – чомусь уточнив він.
-Знаю. Мені Анна про Вас розповідала. Тепер вже нічого ніколи не розповість, – і Віра заплакала.
Віталій розгубився. Він просто стояв поруч і взагалі не розумів, що робити? Що йому тепер робити? Віра Дмитрівна витерла сльози і сказала :
– Не відмовляйтеся від дочки, прошу! Я не можу допустити, щоб моя кров росла в дитбудинку! Розумієте?
– Чому в дитбудинку? Ви ж бабуся. Вам її віддадуть! – намагався заспокоїти Віру Віталій. А сам чомусь думав про себе: “Яка вона бабуся? Моя ровесниця, схоже…”
– Не віддадуть… Група у мене. Вада серця… Ви її тільки визнайте! А я сама її виховуватиму. Ми Вас не турбуватимемо, будь ласка! – Віра благально простягнула до нього руки.
Віталій взяв її за руку :
– Ходімо! – і потягнув за собою до кабінету головного лікаря.
Микола Петрович відірвався від паперів.
– Що потрібно для визнання батьківства? – хвилюючись, запитав Віталій.
– Аналіз ДНК, – відповів Микола Петрович і пильно подивився на чоловіка. – Як назвати вирішили?
– Кого назвати? – Віталій знову розгубився.
– Дочку як назвете? – посміхнувся головний лікар.
– Майя. Майя Віталіївна Ларченко .
– Не хочете на дівчинку поглянути? – запитав лікар.
Віталій зітхнув, подивився на Віру і тихо сказав :
– Ні. Не хочу.
Формальності владнали напрочуд швидко. Аналіз підтвердив, що це його дитина. Віталій не знав, що йому тепер робити і як жити далі? Він зовсім не був готовий до появи дитини в його житті. Але і залишити її з Вірою, просто викреслити з життя теж не міг.
Віталій все ніяк не наважувався вимовити слово донькп. Просто дитина.
“Буду допомагати їм у міру можливості. Гроші буду перераховувати, візочок куплю і все, що потрібно, – вирішив він перед випискою дитини з пологового будинку.”
Цього ранку він особливо хвилювався. Заїхав за Вірою, щоб разом забрати дитину.
Коли Віталій побачив медсестру, яка несла згорток у чомусь рожевому, в якихось мереживах і бантиках, у нього пересохло в роті.
Віра взяла згорток у руки, відкинула куточок мережива і запитала :
– Хочеш подивитися на дитину?
Віталій не встиг відповісти. Двері кабінету головного лікаря раптом відчинилися, і Микола Петрович попросив Віру Дмитрівну зайти на хвилинку.
Віра передала згорток у руки Віталію і пройшла в кабінет.
На Віталія напав ступор. Він не міг ні говорити, ні навіть поворухнутися. Згорток у його руках був теплим, і запах у згортка солодкий – солодкий.
Несподівано згорток закашлявся, потім видав дивний звук, схожий на нявкання кошеняти, і заридав надривним плачем. Від переляку Віталій поглянув на дитину і… побачив своє відображення. Його дочка була абсолютною копією його самого!!! Він дивився на дитину і бачив себе…
Відчувши, що підлога вислизає з-під ніг, Віталій присів на стілець, що стояв поруч, і трохи погойдав дитину. Вона замовкла і раптом подивилася йому прямо в очі, і ніби навіть посміхнулася.
Молода бабуся вийшла з кабінету через хвилину.
– Давайте! Я її візьму, – Віра простягнула руки до онуки.
– Я сам! – випалив Віталій. – Вона мені щойно посміхнулася! – і розплився в найщасливішій посмішці. – Поїхали додому, Віра, – сказав він тихо. І рішуче додав: – Ми разом їдемо додому!
Спеціально для сайту Stories
