Степан йшов по перону і радів ласкавому, весняному сонцю. Молодий чоловік сім років був на заробітках. І ось зараз, заробивши пристойну суму грошей і накупивши матері з сестрою подарунків, поспішав додому.
— Хлопче, куди тобі? Сідай, підвезу! — почув ззаду себе знайомий голос.
— Дід Іван! Не впізнав мене? — зрадів молодий чоловік.
Старий приклав долоню до чола і, примружившись, почав розглядати незнайомця.
— Це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Степане! Ось така зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би звістку дав про себе.
— Я в такій глушині працював,ніякого зв’язку. Як мої? Мама, Світлана, все гаразд?
Племінниця моя, мабуть, до школи ходить уже? — посміхнувся хлопець.
Старий опустив очі і важко зітхнув:
— Так ти нічого не знаєш… Погані справи, Степане. Дуже погані… Скоро три роки буде, як твоєї матері не стало. Світлана пішла в загул, а потім і зовсім кинула Настусю і зникла.
— А Настя? Де вона? — змінився в обличчі чоловік.
— Свєтка її взимку кинула, ми не відразу дізналися. Замкнула дочку в будинку і втекла. Через три дні моя бабуся почула шум, пішла подивитися, а бідолаха стоїть у вікні заплакана, просить про допомогу.
Забрали Настю. Спочатку в лікарню, а потім в інтернат.
Всю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив залишити хлопця з його думками, не лізти зайвий раз в душу.
Через півгодини зупинився біля занедбаного двору. Степан дивився на зарості, не впізнаючи рідний дім. На очі чоловіка навернулися сльози.
— Не впадай у відчай, Степане. Ти молодий, сповнений сил, швидко порядок наведеш. Знаєш, а поїхали до нас.
Відпочинеш після дороги, пообідаємо разом. Бабуся моя дуже зрадіє, — запропонував старий.
— Дякую, я додому піду. Увечері завітаю до вас.
Весь день Степан розчищав двір, а ввечері до хлопця завітали гості: дід Іван зі своєю дружиною — бабою Клавою.
— Стьопушко! Як же ти подорослішав! Справжній красень! — старенька кинулася обіймати сусіда. — А ми принесли вечерю. Зараз поїмо, а потім допоможемо тобі в будинку порядок навести. Як добре, що ти повернувся!
— Може, вам щось відомо про Світлану? Як же так? Адже вона завжди була порядною дівчиною… — запитав за вечерею молодий чоловік.
— Ні. Нічого не знаємо. Не витримала бідолашна. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Навалилося занадто багато на тендітні плечі. Що з Настусею будеш робити? Може, забереш? Дядько ж рідний як не як, — запитала баба Клава.
— Не знаю. Спочатку наведу вдома порядок, потім поїду провідати племінницю. Подивимося, адже вона мене зовсім не знає.
Через тиждень чоловік вирішив все-таки поїхати в місто, побачитися з Настею. По дорозі Степан зайшов у магазин з іграшками. Миловидна, чорнява дівчина зустріла покупця теплою посмішкою.
— Вам допомогти з вибором? — запропонувала дівчина.
— Так. Я зовсім не розуміюся на іграшках. Ляльку, напевно, дайте для семирічної дівчинки і ще щось на ваш розсуд.
Молода жінка спритно дістала гарну ляльку в коробці і настільну гру.
— Ось! Це те, що вам потрібно. Зараз всі дівчатка в захваті від таких ляльок, і гра користується популярністю.
— Дякую! Сподіваюся, моїй племінниці сподобається, — зрадів Степан.
Настя холодно зустріла дядька. Дівчинка дивилася з-під лоба і мовчала. Але побачивши подарунки, Настуся трохи потеплішала і нарешті посміхнулася.
— Ти мене зовсім не знаєш, — почав Степан.
— Знаю. Бабуся з мамою показували мені твої фото і все розповіли про тебе, — перебила дівчинка.
— Так? — посміхнувся чоловік. — І що розповідали?
— Що ти добрий і хороший. Дядько Степан, а коли ми поїдемо додому? — тихо прошепотіла Настуся, озираючись…
Питання дитини ввело чоловіка в ступор. Він зрозумів, що бідоласі тут несолодко.
— Настя, тебе ображають? — так само тихо запитав Степан.
— Так, — дівчинка опустила голову і заплакала.
— Зараз я точно не зможу тебе забрати, але обіцяю, що скоро ти будеш вдома. Не сумуй. Добре?
— Добре, — прошепотіла Настя.
Степан відразу ж пішов до директора інтернату і дізнався невтішні новини.
— Я розумію, що ви рідний дядько і все таке… Але для опікунської ради недостатньо родинних зв’язків. Ви офіційно працевлаштовані?
— Ні. Я ж розповідав, що тільки з заробітків повернувся. Але у мене є велика сума грошей, — намагався пояснити чоловік.
— Це не аргумент! Все має бути офіційно. Ваше сімейне становище? Дружина, діти, є?
— Ні, — похитав головою Степан.
— Погано, дуже погано… Якщо дійсно маєте намір оформити опікунство, вам потрібно влаштуватися на роботу і одружитися.
— Але це ж не робиться за один день! А Настя хоче додому!
— Нічим не можу допомогти, — розвів руками чоловік.
Провівши майже весь день у місті, Степан ледве встиг на останній автобус. Чоловік сів на вільне місце і занурився у важкі роздуми.
— Ой, добрий день! — почув поруч приємний голос.
— Це Ви? — здивувався чоловік. — Як ви тут опинилися?
Біля нього сиділа та симпатична продавчиня, яка допомогла з вибором іграшок.
— Додому їду в Семенівку. Я працюю в місті, а живу в селі, з бабусею, — пояснила молод.
— Неймовірно! То ми з вами земляки! — засміявся чоловік. — Я теж із Семенівки.
— Мене Анна звати, — посміхнулася красуня.
— Степан.
— Вашій племінниці сподобалися подарунки?
— Так, — важко зітхнув чоловік.
Від безвиході чоловік все розповів мало знайомій жінці.
— Так… Ситуація. Ніколи не схвалювала цих правил. Виходить, що у нас все вирішують довідки, а що у людей в душі відбувається мало кого цікавить, — обурилася Анна.
— Анно, а я згадав тебе. Ти онука баби Віри. Правильно?
— Так, — посміхнулася молода жінка. — А я Вас зовсім не пам’ятаю.
— Ти ще зовсім дівчинка була, коли я їхав. Давай на «ти» перейдемо, адже ми не чужі люди.
— Степане, мені здається, що я можу допомогти тобі з роботою. Нам у магазин потрібен вантажник. Робота не важка, товар нам двічі на тиждень завозять. Головне, довідка буде.
— Чудово! Залишиться лише дружину знайти і справа з кінцем! — засміявся Степан.
Наступного дня чоловік взяв документи і поїхав влаштовуватися на роботу. Анна замовляла слівце перед директоркою і чоловіка прийняли без проблем. Після обіду Степан накупив солодощів і пішов провідати Настю.
Додому повертався знову з Анною.
— Дякую. Ти дуже виручила мене.
— Ми робимо добру справу, не потрібно мені дякувати. От би тобі швидше визначитися з дружиною…
— Це неможливо. У мене навіть знайомих дівчат немає вільних. Всі вийшли заміж, поки я працював.
— Безвихідних ситуацій не буває! Потрібно думати, — серйозно сказала жінка.
— Анно, а ти? Ти ж вільна? — зрадів Степан.
— Так. Але я не збираюся поки що заміж, — почервоніла молода жінка і відсторонилася від чоловіка.
— Ти не зрозуміла. Давай укладемо фіктивний шлюб. Ну, для довідки. А через півроку розлучимося.
Анна дивилася на нього як на божевільного, не знаючи, що відповісти. Такого розвитку подій жінка не очікувала. З одного боку — Анна хотіла допомогти дівчинці. З іншого — вона зовсім не знала Степана.
— Будь ласка! Я добре тобі заплачу. Допоможи нам! — не здавався чоловік.
— Добре. Тільки платити не потрібно. Я роблю це для Настусі, шкода дівчинку.
— Завтра ж підемо в сільраду, попросимо, щоб нас розписали швидше. Настуся зрадіє хорошій новині! — радів Степан.
Через два місяці Настя була вдома. Перший тиждень, чекаючи повторного візиту комісії, Анна жила в будинку Степана. Молоді люди боялися викриття, адже їм довелося зробити багато чого, щоб оформити опікунство.
Настя була дуже рада поверненню додому. Погано те, що дівчинка дуже прив’язалася до Анни.
— Настусю, я ж пояснював тобі, що Анна моя подруга. Вона не справжня дружина.
— Ну і що? Хіба вона не може постійно жити з нами? — здивувалася дівчинка.
— Ні. У Анни є свій будинок. Є бабуся, яка за нею сумує.
— Але ж ми теж будемо сумувати за нею.
— Будемо, — посміхнувся Степан. — Анна обіцяла, що буде приходити до нас у гості.
Через пару днів Анна пішла додому. Настя з дядьком залишилися самі.
— Нічого, зараз почнемо будівництво нового будинку. Нам не буде коли сумувати, — підбадьорював дівчинку Степан.
— Дядьку, а якщо мама повернеться? Ти мене не віддаси їй? — запитала з острахом дівчинка.
— Не бійся. Я твій опікун і нікому не віддам тебе.
Час минав. Степан почав будівництво будинку. Чоловік думав, що зайнявшись справою, забуде про Анну. Але думки про жінку ніяк не виходили з голови.
Сумувала і Настя. Дівчинка щосуботи виглядала Анну біля воріт, але та рідко заглядала до них у гості.
— Дядьку, коли Анна прийде? — нила дівчинка.
— Не знаю. Напевно зайнята.
— Давай ми до неї сходимо? — запропонувала Настя.
— Це незручно. Адже нас ніколи не запрошували в гості.
— Але ж ти її чоловік? Хоч і для забави?
— Так. Чоловік для забави, — засміявся Степан
— Значить, ми можемо до неї в гості.
— Добре, ввечері підемо, — погодився Степан.
Настя одягла найошатнішу сукню, потім побігла до сусідів і повернулася з великим букетом квітів.
— Насте, навіщо квіти? — здивувався хлопець.
— Подаруєш Анні.
— Правильно дівчинка міркує, — втрутилася бабуся Клава, яка прийшла разом з Настею. — Потрібно бути наполегливішими. Ви така гарна пара!
— Та вона не хоче. Чого причепилися? — розсердився Степан.
— Багато ти знаєш! Ти теж їй подобаєшся, адже з боку краще видно, — сказала старенька.
Взявши букет, Настя зі Степаном вирушили до Анни. Молода жінка розвішувала прання у дворі. Побачивши гостей, Анна почервоніла і розгубилася:
— Молодці, що прийшли. Проходьте, зараз будемо вечеряти!
— Бачиш, а ти боявся! Даруй квіти і проси її руку і серце! — шепотіла Настуся, штовхаючи дядька в бік.
Степан почервонів як хлопчисько, потім прокашлявся і простягнув букет:
— Анно, будь моєю дружиною!
— Так ми вже одружені, — розгубилася жінка.
— Справжньою дружиною…
З будинку вийшла баба Віра і розчулилася від побаченого.
— Ну нарешті! Ця дурненька скільки сліз пролила в подушку, але сказала, що першою не піде. Боялася, що не потрібна тобі.
— Потрібна! Ще й як потрібна! — закричала Настуся. — Це я його змусила і букет нарвала. Сам би він не додумався!
Степан і Ганна переглянулися і засміялися.
— Молодець, дитинко! — похвалила баба Віра. — Ходімо, допоможеш мені на стіл накрити.
— Це правда? Тебе Настуся змусила? — посміхнулася жінка.
— Чесно? Так. Сам би я не наважився. Боявся, що проженеш мене, — сказав Степан, обіймаючи Анну…
Спеціально для сайту Stories
