У дворі пролунав радісний гавкіт Вулкана. Анна витерла руки й вибігла у двір:
— Едик, онучку! — радісно обійняла хлопчика. — Та ти вже й зростом мене переріс.
— Привіт, бабусю!
— А чому ти такий похмурий?— А де батьки?
— Їх немає.
— Як це немає? Вони що, тебе одного відпустили? До нас тридцять кілометрів. А якби ти загубився?
— Бабусю, ну, хіба я маленький?
— Зачекай, зачекай! А батьки знають, що ти тут?
– Ні! Вони на роботі. Я з ними посварився.
– Що?! Зараз я тобі …
– Ну, бабусю.
– Іди в дім! – Анна підштовхнула свого онука.
Налила окрошки. Нарізала хліб.
– Їж.
Сама наділа окуляри, взяла телефон і вийшла у двір. Знайшла на дисплеї ім’я доньки й натиснула кнопку виклику:
— Мамо, що сталося? — пролунав голос.
— Юля, це я хочу тебе запитати: що сталося?
— У якому сенсі?
— Едик зараз сидить у мене на кухні й їсть окрошку.
— Як у тебе? Мамо, що ти кажеш?
— Ось що, донечко моя рідна, зараз літо. Нехай він у нас місяць поживе. А то я бачу, ви зовсім не займаєтеся його вихованням.
— Мамо, у нього перехідний вік, — голос дочки затремтів. — Він зовсім мене не слухає і по дому нічого не робить. Каже, що у нього канікули.
– Ну то нехай у нас відпочине. Бачу, ви з однією дитиною впоратися не можете.
Коли бабуся повернулася, Едик уже розправився з окрошкою:
– Бабусю, я піду на горище, відпочину!
– Іди, відпочинь годинку. Скоро дідусь з роботи прийде.
Хлопчик забрався на горище. Яка краса. На дошках лежить матрац. Поруч — банка з квасом і склянка. Батьки далеко. Ніхто не набридає. Свобода!
Дістав телефон, хотів пограти. Але очі почали зрадливо злипатися, і він заснув.
***
Анна зустріла чоловіка біля хвіртки з загадковим виразом обличчя:
— Федоре, до нас приїхав онук.
— Та це ж добре! — зрадів дідусь.
— Та не зовсім. Він втік з дому. Там батьки на нього лаються й змушують працювати.
— А, ось у чому справа?! Доведеться онука перевиховати.
— Федоре, тільки не дуже суворо.
— Нормально перевиховаю, — хитро посміхнувся чоловік. — Де він?
— На горищі.
Господар будинку підійшов з городу до сходів, якими можна піднятися на горище:
— Гей, там нагорі! — голосно крикнув він.
Через хвилину в отворі з’явилося сонне обличчя онука, яке одразу ж розквітло:
— Дідусю!
Едик, буквально, злетів зі сходів. Дід потиснув йому руку, як дорослому:
— О, ти вже великий став. Це добре. Я тут якраз хотів побудувати альтанку біля яблунь. Та одному важко. Старий уже став, — поплескав онука по плечу. — Допоможеш?
— Звичайно, діду! Про що тут говорити?
***
Весь вечір вони з дідом пиляли й стругали дошки. Онук теж працював, не шкодуючи сил. Сам відміряв, якої довжини мають бути дошки. Дідусь же погано бачить. Він працював на верстаті. Цікавий у діда верстат — сам і пиляє, сам і стругає.
Усі обрізки Едик переносив у лазню. Сам її розтопив.
Перед тим, як піти вмиватися, дід каже:
— Ходімо вирішимо, де будемо будувати альтанку.
А потім сказав таке, що онук надовго замислився і вперше в житті відчув себе дорослим:
— Ми з бабусею невічні. Дім тобі дістанеться у спадок. Тож потихеньку звикай вести господарство. Мені вже за шістдесят. Через десять років усе ляже на твої плечі.
Знайшли місце, де будуватимуть альтанку. Позначили його кілочками. Дідусь взяв лопату, іншу простягнув онукові.
— Треба викопати яму під фундамент. Не дуже глибоко, навіть на півтора штика вистачить — тримай штик. Будемо робити на віки. Щоб і твої онуки в цій альтанці гралися.
Показав, як копати, а потім каже:
— Сьогодні я вже втомився, не ті роки. Завтра ти сам викопаєш.
— Звичайно, діду!
— Ну добре, ходімо в лазню.
***
Наступного ранку Едик прокинувся. Випив чаю, трохи «посидів» у телефоні, поки бабуся не зайшла до його кімнати:
— Едику, сходи, набери полуниці!
— Звичайно!
— Ось тобі відерце, — і суне йому величезне відро.
Бабуся підвела його до грядки, показала, як збирати. І пішла.
Ні, спочатку все було добре.
Одну ягідку у відро, іншу — у рот. Ось тільки пересуватися доводилося «гусячим кроком». Незабаром їсти полуницю набридло. Пройшов лише одну грядку з обох боків і навіть половину відра не набрав, а вже втомився.
Відро все ж набрав. Правда, наприкінці бабуся підійшла, трохи допомогла.
Бабуся нагодувала онука, сама теж поїла, а потім каже:
– Який у мене онук, хороший! Зараз ми з тобою варення зваримо. Візьмеш із собою в місто. Ти знаєш, як варять полуничне варення?
— Ні, — похитав головою Едик.
— Спочатку треба видалити плодоніжки з ягід.
Бабуся висипала всю полуницю на стіл. А на табуретку поставила чисте відро.
Ну, здавалося б, робота для двох зовсім легка, а вони цілу годину возилися. Бабуся посміхнулася:
— Іди, відпочинь!
Едик ліг на ліжко, і відчув, як ноги від втоми болять, а перед закритими очима миготять ягоди полуниці.
Трохи поспав, прокинувся. І тут згадав:
«Мені ж цю яму… як її… під альтанку треба копати».
Спочатку йому здалося, що швидко впорається — яма-то неглибока. Але ось уже й дідусь прийшов, а онук все копає. Звичайно, допоміг онукові.
Сходили пообідати чи повечеряти, чи що. А потім почали робити опалубку. Едик навіть не зрозумів, для чого це.
Зате спав тієї ночі… Ніколи у нього не було такого міцного сну.
***
Наступного ранку бабуся, яка була такою доброю, — нічого робити не змушувала. Правда, з якоюсь хитрою посмішкою сказала:
— Ти поки що відпочивай! Сьогодні п’ятниця. Дід обіцяв раніше повернутися з роботи. Будете заливати опалубку.
Едик, щоправда, не зрозумів, як і навіщо цю опалубку заливати. Зате як приємно валятися на горищі з телефоном.
Дідусь приїхав в обід. На своїй машині привіз якогось сусіда і в причепі якийсь агрегат. Дід сказав, що це бетономішалка.
Сусід представився дядьком Геною і потиснув Едику руку.
І почалося…
Спочатку поїхали за піском. Завантажували його в причіп совковими лопатами. І розвантажували — теж.
Потім — за щебенем. Завантажувати й розвантажувати виявилося складніше, ніж пісок.
А потім почали заливати опалубку під фундамент розчином. І сусід прийшов допомагати.
Поки хлопчик вкотре завантажував цю саму бетономішалку піском і щебенем, сусід пошепки запитав господаря:
— Федоре, а навіщо тобі альтанка? Тим більше така масивна.
— А це не мені. Це — онукові. Хоч чомусь навчиться.
До вечора цей фундамент залили. Ніколи раніше онук так не втомлювався.
І тут якийсь хлопчик зайшов до них у двір:
— Едик, знайомся! — кивнув головою дядько Гена. — Мій онук Денис. Схоже, твій одноліток.
– Діду, я накопав черв’яків, — і простягнув йому велику банку.
– Багато?
– Багато. Дивися!
– Так, Едик, познайомся! — посміхнувся дідусь Федір. — І поїхали на риболовлю з ночівлею. А фундамент поки застигне.
***
На риболовлі Едику сподобалося. З двома ночівлями. Скільки риби наловили! Варили юшку. Коптили. Ще й свіжої привезли додому.
Але вихідні закінчилися. Знову почалися робочі будні. І не тільки у дідуся, а й у онука.
З самого ранку бабуся змушувала його то збирати полуницю, то поливати город. Увечері разом із дідусем вони будували альтанку. Звичайно, це було важко. Але Едику ця альтанка з кожним днем подобалася все більше й більше.
Іноді випадала вільна хвилинка, і вони з Денисом бігали до річки або «сиділи» в телефоні. Дениса теж дідусь із бабусею змушували працювати. Правда, не так сильно, як Едика.
За той час, поки Едик був у селі, дідусь навчив його всьому. Він навчився і машину водити, і на дідусевому верстаті працювати. Правда, дідусь стояв поруч. І мотоблоком землю орав. І бензокосою траву косив.
***
Минув місяць. Дід привіз Едика додому в місто й поїхав.
А мама весь час вигукувала: «Едик, ти ніби виріс!». «Едик, як ти засмаг!»
— Мамо, я привіз гостинців, — син почав діставати продукти з сумки. – Це полуничне варення — ми з бабусею самі варили. Це смачне сало — ми з дідусем самі коптили.
— А як пахне, — похитала головою жінка. — Так і хочеться скуштувати.
— Зараз наріжу!
Син поклав на стіл тарілку, взяв ніж і почав різати. Раптом зупинився:
— Мамо, а чому у нас ножі тупі?
— Так у нас завжди такі. Я вже звикла.
Син поклав ароматне сало на шматок сільського хліба:
— Ось, мамо, їж! А я тим часом ножі заточу.
Бутерброд завмер біля рота матері…
Юля дивилася на сина, затамувавши подих. Вона не вірила своїм очам: де той підліток, який ще місяць тому грюкав дверима і кричав, що канікули створені для дивана й телефона, а не для хатніх справ?
Едик упевнено дістав із рюкзака невеликий точильний брусок — виявилося, дідусь Федір зібрав онукові в дорогу цілий «чоловічий набір» — і взявся до роботи. У кухні пролунав ритмічний, упевнений звук металу об камінь.
Через п’ятнадцять хвилин усі ножі в хаті різали папір на льоту. Мати з німим подивом спостерігала, як Едик акуратно витер леза, склав їх на місце і, озирнувшись навколо, спокійно запитав:
— Мамо, а кран у ванній так і капає? Дідусь казав, там просто прокладку поміняти треба. Я подивлюся, у мене є інструмент.
У цей момент у коридорі повернувся ключ у замку — з роботи прийшов батько.
— О, втікач повернувся! — гукнув тато, проходячи на кухню, але застиг на порозі.
Перед ним стояв не худенький хлопчик, який вічно сутулився над екраном, а змужнілий, широкоплечий юнак із засмаглими руками й спокійним, упевненим поглядом.
Батько підійшов і вперше потиснув синові руку не жартома, а міцно, по-чоловічому.
— Ну привіт, сину. Бачу, село пішло тобі на користь.
— Привіт, тату. Вибачте, що тоді поїхав без дозволу й змусив хвилюватися… Я був неправий, — тихо, але твердо сказав Едик.
За вечерею, куштуючи ароматне сало та запашне полуничне варення, батьки слухали сина, затамувавши подих. Едик захоплено розповідав: як вони з дідом Федором звели масивну альтанку на віки, заливши справжній бетонний фундамент. Як він навчився самостійно працювати на верстаті та косити траву бензокосою. Яку величезну рибу вони з Денисом упіймали на нічній риболовлі.
Юля слухала і ледь стримувала сльози радості, подумки дякуючи своїй мудрій мамі. Перехідний вік нікуди не зник, але дідова «терапія працею» зробила головне — вона дала хлопцеві відчуття власної сили, значущості та відповідальності.
«Ми з бабусею невічні… Звикай вести господарство», — знову пролунали в голові Едика дідусеві слова, коли після вечері він сам, без жодних нагадувань, зібрав увесь брудний посуд і підійшов до раковини.
Життя в міській квартирі повернулося до свого звичного ритму, але тепер у цьому домі з’явився ще один справжній чоловік, на якого завжди можна було покластися.
