– А цього чого приволок? Скільки можна говорити – не дозволяй Ользі сідати тобі на шию! Її хлопчисько тобі ніхто, запам’ятай це, простак! – повчала мати недалекого сина.
Тут вона помітила краєм ока жвавий рух пасинка і визвірилася на нього:
– Куди поліз?! Хто тобі дав право господарювати в чужому домі?! Постав на місце! Ніякого виховання, весь у матір.
Сергій притискав до грудей узяту з серванта машинку з облупленою фарбою і похмуро дивився на своїх нових родичів. Яким фруктом є вітчим, він ще не визначився, але бабця точно змія.
– Нехай бере, іграшка моя, – остудив матір Юрій, – грай, Сергію, не слухай бабусю. Подобається машинка? Дарую.
– Юро, адже він її за один день знищить, у цієї дитини все в руках ламається, смерч ходячий! А я на пам’ять хотіла залишити, щоб згадувати яким ти був маленьким славним хлопчиком, не те, що деякі! – бабця знову неприязно зиркнула на Сергійка.
Той уже покотив машинку по дивану і задумав протаранити кота, який там дрімав, але бабця про це не здогадувалася.
– Та чого згадувати мене? Ось він я – живий, на той світ не збираюся. А хлопченя ти, це саме, припиняй гризти. Ольгу на роботу викликали, тому зі мною він, у квартирі одного не залишиш, шебутний сильно. Що там у тебе зламалося, давай полагоджу швидко, а то нам ще речі збирати, на дачу поїдемо.
– Не чіпай кота!!! – заревіла бабця, – зроду таких дітей не бачила, капость на капості, ніякої поваги, виховання нуль!
Сергій благополучно протаранив смугастого кота і той встав, сонно вигнувши спину. Хлопчик проїхався машинкою і по його здибленої шкурі, гірка вийшла що треба. Але втрутилася бабця, Сергій перестав, а кіт знову плюхнувся спати.
– Мамо, що полагодити, кажи давай, – нагадав Юра.
– У кімнаті карниз відвалився, уночі насилу заснула через ліхтар, який встановили на території садка. І от навіщо він там потрібен, скажи? Прямо у вікна світлом б’є.
І бабця потягла сина в кімнату. Поки Юра порався з карнизом, а бабця крутилася навколо і давала дратівливі поради, Сергій від душі посмикав за хвіст кота, але тварина і тут не проявила характеру.
Не подряпав він кривдника, не пирхнув, а тільки прісно посмикав вусами і ні в яку не бажав тікати. Хлопчик зітхнув і пішов на кухню попити води.
Коли він ставив склянку, то зазівався на муху, що ласувала залишеним шматочком сиру, – на звук битого скла одразу ж примчала бабця і знову давай верещати. Сергій кинувся збирати осколки.
– Що тут знову? – заглянув на кухню Юрій, – ох, хлопче! Відійди, я сам приберу, не дай Боже поріжешся.
– Капосник! Руки-гаки! – сипала образами бабця.
– Мамо, помовч! Ми купимо тобі нову склянку, не смій так називати хлопчиська! Він звичайна дитина! А ти, Сергію, вибачся, і скажи, що більше так не будеш.
Шестирічний Сергій опустив свою світлу, як визріла пшениця, голівку, насупив лоб і стиснув кулачки. Мовчав.
– Кажу ж, совісті немає! Мамці ніколи було виховувати, чоловіка нового шукала і ось результат.
Юрій глибше вдихнув у себе повітря і прикрив очі, закликаючи залишки терпіння. Він зібрав у пластикову валізу інструменти і пішов разом із Сергієм.
Ні, син у Ольги зовсім не поганий, але непросто з ним, ох, як непросто. Він із тих дітей, що спочатку творять пустощі, а потім зі здивуванням виявляють неприємні наслідки. Навпаки ніяк не виходить.
Руки Сергія живуть окремим життям і самі знаходять пригоди для господаря. Скільки разів помічав Юра розгублений дитячий погляд, що зі здивуванням споглядав плоди своїх витівок: то на шляху в гості пірне в калюжу по саме коліно, білі шкарпетки й сандалі виполощуться брудом, по футболці розповзуться бризки, а він – “Ой! А чому я раптом мокрий?”; то абрикос зелених, брудних, що ростуть біля дороги на дачі, наїсться, і вивертає їх просто в машині; то розбере на запчастини нові іграшки і реве, що їх назад уже не зібрати…
Підлокітник крісла він роздер так, що з-під ниток стирчить поролон, випадково розбив телефон, змив пульт в унітаз, хотів перевірити, пролетить чи ні – не пролетів.
А нещодавно стрельнув баночкою гуаші в стіну, цілився в муху, – кришка була погано загвинчена, – і тепер у них у залі дизайн найсучасніший, ніж будь-де, наче там розписався іменитий художник – ну, знаєте, з тих, що продають за шалені гроші свої каляки-маляки. А їм пощастило, безкоштовно дістався такий шедевр.
Але найприкріше і незрозуміле для Юрія було те, що Сергій його категорично не любив і не приймав.
– Ех, Сергію! Зараз маму твою дочекаємося і ввечері вже будемо на дачі. Накопаємо черв’яків, а вранці – на риболовлю. Підеш зі мною?
– Ні. Я з татом буду на риболовлю ходити.
Юрій від таких заяв губився. Як звичайнісінький слюсар, він був далекий від психології, тим більше дитячої. А ще, як проста і чесна людина, Юра не вмів брехати.
– Сергію, ти ніколи не зможеш ходити на риболовлю з татом, він пішов з життя.
– Неправда, він поїхав і повернеться за мною! – кричав Сергій, уперто тупаючи ногою.
– Твого тата два роки тому збила машина, він ніколи не повернеться. Але тепер у тебе є я. Я хочу з тобою дружити.
– Ти мені не потрібен, забирайся з мого життя! Ти підеш і він повернеться, це все через тебе, йди! Не чіпай мене!
Сергій вирвав плече з-під руки Юрія, втік на дитячий майданчик і сховався в будиночку на гірці. Із безсилою злістю він колупав там облуплену фарбу, а Юра стояв поруч і не знав, як вчинити далі.
Тата Сергійко пам’ятав дуже добре. Він усе ще був для хлопчика живим, цілісним і щільним, відчутним і коханим. Мама забувала в нього запитати, як минув день, у неї тепер інші турботи, у неї тепер Юрій, а тато ніколи не забував, ба більше, завжди був на боці сина.
Сергій пустував у своїй кімнаті, обривав листя з квітів, чуючи, як мама і дядько Юра про щось сміються. Сергійко не усвідомлював, що це погано – обривати листя – він був надто захоплений внутрішнім діалогом із татом.
“Як минув твій день? Ніхто не ображав?”
“Я з Павлом посварився, він забирав у мене трактор.”
“Павло поганий хлопчик?”
“Так, найгірший, його ніхто не любить.”
“Ось як! А ти наступного разу йому як слід покажи, пам’ятаєш, як я вчив тебе? У сонячне сплетіння – бах!”
“Так, тату.”
“Тільки дивись, щоб вихователька не побачила, дій хитріше.”
І Сергій ображав усіх підряд, і лаяли його теж усі, кому не лінь: і вихователька, і психолог, і мама, і батьки дітей, і цей Юрій… Весь світ був проти нього. Тільки тато в усьому його підтримував.
“Не зраджуй мене, синку, тільки я твій тато, ніхто тебе більше не любить. Бачиш, яка мама? Вона зрадила нас. Хоч ти в мене не зрадник?”
“Ні, тату, я ніколи тебе не зраджу.”
У Ольги опускалися руки від нескінченних витівок сина. Що вона тільки не робила: і пестилася до нього, і намагалася поговорити, з’ясувати, чому він себе так поводить, але Сергій наче захистив себе з усіх боків кам’яною стіною.
А потім сил на пестощі вже не залишилося, і Сергію діставалася одна тільки лайка. На знак помсти він шкодив ще більше, ненавидів вітчима ще шаленіше. Юра плюнув на встановлення контакту з нестерпним хлопчиськом і в душі став погоджуватися з матір’ю, що Сергійко і справді поганий, особливо після того, як пасинок виламав у новому дачному паркані кілька дощок. Юрій цей паркан встановлював цілий день.
– Слухай, я вже не знаю, що робити з твоїм сином. Тобі у лікарню скоро, уявляєш, що він нам влаштує?
– Так, я думала про це, – зітхала Ольга.
– Давай я на якийсь час відвезу його до твоєї матері в село? На кілька місяців. Може, він там охолоне, усвідомить свої помилки?
– Ох, мама в мене теж не цукор…
– Ну от і нехай зіткнуться лобами! Може зробить нарешті висновки.
Ольга подивилася на сина, який видирав із м’якої іграшки вату. Зітхнула. Виношування дитини давалася їй важко, а син часом доводив до сказу.
– Мабуть, ти маєш рацію… Нехай залишок літа проведе у бабусі.
– Отже, Сергію, – бабуся суворо дивилася на онука крізь окуляри, – жити ми з тобою будемо за чіткими правилами, запам’ятовуй: сніданок о 10.00, якщо проспиш його або прогуляєш, будеш чекати обіду, перебиваючись садовими ягодами. Обід о 13.30. Між прийомами їжі, якщо будеш добре поводитися, я буду давати тобі смачненьке. Це перше.
Друге – якщо я побачу твої кинуті абиде речі, вони одразу ж безповоротно відправляться в смітник.
По-третє, над тваринами не знущатися, квіти з клумб не рвати і по городніх грядках не носитися. За невиконання третього пункту на тебе чекає покарання – будеш чистити в сараї курячий послід і містити мітлою двір.
Сергій сидів на килимі і вислуховував цю стомлюючу тираду. Він намагався від’єднати гачок із підйомного крана, який бовтався на мотузці. Вони з мамою рідко приїжджали до бабусі. Мама говорила, що в бабусі замашки деспота й тирана, і що вона занапастила мамі все дитинство безглуздими правилами, тримаючи в їжакових рукавицях єдину доньку.
– Сподіваюся, ти все засвоїв?
– Угу, – неуважно промичав Сергій.
Несподівано бабуся продовжила м’яко, навіть ласкаво:
– А тепер іди до мене, мій хороший, дай я тебе обійму. Ти вже такий великий, такий гарний хлопчик, впевнена, що ще й розумненький, інакше й бути не може, ти ж мій онук.
Бабуся простягнула до нього худорляві руки й усміхнулася. Сергій знаходив бабусю красивою: струнка жінка п’ятдесяти років із прекрасним виглядом, з жорсткими рисами обличчя і прискіпливими, ясними очима.
Працювала вона в місцевій школі вчителькою початкових класів. Одного разу мама зронила при ній і Сергієві нехороше слово, і бабуся змушувала її вимити рот із милом, але мама не підкорилася, розкричалася про те, що вона вже не маленька, схопила речі й потягла сина на трасу ловити попутку.
Сергій кинув кран, підійшов до бабусі й дозволив себе обійняти.
– Ми з тобою чудово проведемо час разом. Розкажи мені, чим ти любиш займатися? Чи є в тебе вдома друзі?
– У садку є друг, але ми часто сваримося.
– А чому спокійно не з’ясовуєте стосунки? Навіщо відразу кулаками? Сергій потиснув плечима.
– Хіба приємно, коли тебе лають?
– Я звик. Мама й увагу звертає на мене тільки тоді, коли потрібно насварити.
На обличчі бабусі з’явилася подоба співчуття. Вона погладила по пшеничному волоссю онука.
– Тобі машинка потрібна ще? Так? Тоді прибери, поки вона не пішла в сміття.
Сергій прибрав машинку на полицю.
– Давай ми знайдемо тобі друга і завтра разом вирушимо на річку? Через будинок від нас живе дуже хороший хлопчик Дмитро, він усього на рік старший за тебе. Я вас увечері познайомлю, тільки ти з ним не сварись, інакше я дуже засмучуся. Добре?
– А якщо він першим буде задиратися?
– Він не буде, але якщо таке трапиться, скажи йому голосно: “Не треба! Давай зробимо так, щоб і тобі все подобалося, і мені!”. А якщо ти сам когось образив, просто переступи через себе і вибачся. Адже тобі й самому приємно, коли вибачаються, якщо не праві?
З Дмитром в Сергія почало складатися все добре, навіть більш ніж. Він познайомив Сергійка з іншими хлопцями, і вони стали грати на вулиці: будувати будки, курені, вечорами, коли сонце переставало палити, ганяли у футбол, зробивши з цегли умовні ворота. Бабуся постійно виходила простежити, чи не бешкетує Сергій, – адже донька всякого нарозказувала, – але серйозних сварок не відбувалося.
– Сергію! Шоста година, час вечеряти!
Сергій “давав п’ять” приятелям і біг на вечерю. Щодо годин прийому їжі бабуся в перший день не пожартувала: хлопчик тричі залишався то без сніданків, то без обідів, а поїсти любив, бабуся готувала смачно.
Перший раз він добряче розлютився, коли бабуся не дозволила йому, лізти в холодильник і шастати по столу.
– Та не розумію я за цим годинником! Звідки мені знати коли дев’ята, а коли десята?! Я ще маленький! – обурювався Сергій.
– Але я ж будила тебе. А за годинником розуміти не складно, давай я тебе навчу.
Бабуся безпристрасно вказала на настінний годинник:
– Дивись, товста й коротка стрілка показує скільки годин, а тонка й довга – хвилини…
Півгодини просидів Сергій над тим годинником, але зрозумів тільки товсту стрілку. Голова почала закипати. Цифри-то він знав, а зрозуміти взаємодію всього механізму йому було ще складно.
– Але ти молодець, розумничка, щось, та зрозумів, – похвалила його бабуся, – давай ми наступного дня ще потренуємося, а ти будеш вставати вчасно, коли я тебе буджу, і якщо кличу додому – одразу йти. Домовилися?
– Гаразд. А тепер можна я все-таки поїм?
– Вибач, зайчику, але ні.
З іншими пунктами бабусиних вимог теж спочатку було не гладко: Сергій позбувся кількох кинутих на підлозі іграшок, шортів і улюбленої баночки зі слаймом – залишки цієї слизької, желеподібної субстанції, що присохли до килима, хлопчикові довелося довго віддирати від ворсу.
Триколірну кішку він засунув у сумку, забув про неї, і тварина просиділа там близько години в калюжі власної сечі.
Іншого кота він обстрілював із рогатки, скоюючи при цьому подвійний злочин – мчав за ним по помідорній грядці, звалюючи кущі. Тож хлопчик встиг і біля курей невміло прибратися, і дворові доріжки неодноразово прибирав.
Весь вільний від гулянь час Сергій проводив із бабусею: разом грали, вчилися читати, малювали, перед сном бабуся розповідала казки. У Сергія зовсім не залишалося часу на внутрішні діалоги з татом.
Бабуся до того жваво цікавилася його справами й захопленнями, що в хлопчика й потреби не виникало ділитися своїми переживаннями з кимось іще. Так, бабуся була суворою, часом занадто, зате ніколи не кричала на нього за витівки, а рівним, спокійним голосом роз’яснювала причини, через які цього робити не варто. А потім він відбував покарання.Спеціально для сайту Stories
– Божечки, який двір став чистий! Ніколи в житті я його таким чистим не бачила! Молодець, Сергію, – незмінно хвалила вона онука.
Або ж:
– Ну й помідорів ти зібрав! Добірні, треба ж! Ось це так! Треба сусідці показати… Світлано! Дивись, яких помідорів Сергійко зібрав! Один кращий за інший!
– Ну, молодець, молодець, помічник, – відгукувалася сусідка, – мені б такого онука.
– Це ще що… – ніяковів задоволений Сергій, – я і краще можу. Бабусю, а курей треба годувати? Давай я сам зроблю, а ти відпочинь.
– Ну погодуй, зерно в бочці, у сараї.
– Знаю! – виблискував п’ятами Сергій, тікаючи виконувати доручення.
Підходила пора прощатися. Сергій, захлинаючись враженнями, розповідав бабусі про те, як здорово він навчився грати у футбол:
– Я краще за всіх умію голи забивати! Усі хлопці так кажуть!
– А я бачила, спостерігала за вами. Треба сказати матері, щоб на футбол тебе віддали.
Сергій різко засмутився.
– Ба… А можна я з тобою залишуся? Мамі я не потрібен, у неї Юра є і та дитина, ну, яка з’явилася.
– Чому ти так вважаєш? Ти всім потрібен: і мамі, і Юрі, і мені, і навіть сестричці.
– Ні, я зайвий, зайвий! І все через цього Юрія! Якби не він… мій тато… він би…
– Сергію, – м’яко промовила бабуся і обійняла його, і знову перебрала солом’яне волосся на маківці, – Юрій не винен у тому, що твого тата більше немає. Так буває, зрозумій: люди просто йдуть. Треба жити далі, змиритися.
– А я не вірю, що він пішов засвіти. Удома я з ним часто розмовляв, ну, уявляв, ніби він мене про щось питає. Мій тато був найкращим, я не можу його зрадити.
– Чому ж одразу зрадити? Ти можеш пам’ятати його і любити хоч до кінця життя, він не образиться, що в тебе є новий тато, навпаки, буде радіти, що є ще хтось, хто до тебе добре ставиться, намагається полюбити.
Сергій поник і задумався.
– Мама за ним не сумувала. Ніколи не плакала. Один раз тільки, коли дізналася. Може, вона була рада? Не любила його?
– Кожен по-своєму справляється з горем. Не треба так думати. Твоя мама завжди була дуже впертою і замкнутою, з важким характером.
– Але навіщо тоді їй цей Юра?
– Тому що він хороша людина, а життя не закінчене, твоя мама молода… Коли-небудь ти зрозумієш.
Бабуся дзвонила мамі в день від’їзду і довго-довго розмовляла з нею про щось у дворі, спостерігаючи, як Сергій прощається з хлопцями.Спеціально для сайту Stories
Автомобіль зупинився на узбіччі біля входу місця спочину. Мати із сином вийшли і пішли по рядах, а Юра залишився навертати кола навколо машини, похитуючи згорток із немовлям.
– Мамо, навіщо ми сюди йдемо?
– Ми йдемо провідати твого тата. Сюди звертай.
Сердечко хлопчика тьохнуло і болісно стиснулося. Ольга дістала з вази засохлі квіти й помістила туди нові, свіжі гвоздики. З хреста на Сергія дивився батько. Тиха, ледь помітна посмішка, легкий і чуйний погляд… Хлопчик підійшов ближче і провів пальчиком по батьківській щоці.
– Він там – під землею?
– Так.
– Про що він думає? Що відчуває?
– Нічого. Він розчинився, Сергію, став частиною землі і залишився тільки в нашій пам’яті.
– Ти ще любиш його? Ти сумуєш?
Голос Ольги здригнувся від сліз, що підступили.
– Звичайно люблю і сумую. Я ніколи не думала… ніколи, розумієш…
Ольга заридала. Сергій з розмаху впечатався в її живіт і міцно обійняв. Теж заплакав. Потім обернувся, закричав, заїкаючись від сліз:
– Татку, татку! Я тебе ніколи не забуду! Ми з мамою завжди любитимемо тебе, чуєш?
– Він чує, синку. Він тебе чує.
І вона присіла перед ним на коліна:
– Вибач мені, Сергію, за те, що так мало приділяла тобі часу. Я виправлюся. Я якось замкнулася, пішла у свій світ, у роботу… Потім Юрія зустріла. Тепер і маленька ось… Пробач.
– Нічого, мамо. А з Юрою я подружуся, якщо він, звісно, ще не проти…
– Що ти! Він тільки про це й мріє!
З вересня Сергій пішов у перший клас, без двох тижнів йому було 7 років. Вечорами Юра відвозив його на тренування з футболу, а після допомагав доробити незакінчені уроки.
– Ну, як пройшло тренування? Усі голи забив?
– А то! Обожнюю футбол! Дядьку Юро, а давайте на вихідних із вами зіграємо на майданчику? Той, хто програє, виконує будь-яке бажання переможця.
– О! Ну, я точно програю, куди мені до тебе, чемпіоне! – сміявся Юра. – І що в тебе за бажання?
Вони жартівливо поштовхалися боками.
– Я на риболовлю хочу з’їздити. Зможемо?
– Ну, це я із задоволенням, синку!
Сергію дуже хотілося у відповідь назвати Юру татом, але він поки що соромився.Спеціально для сайту Stories
