Антоніна Григорівна прибирала зі столу після сімейного обіду з донькою та її чоловіком, розмірковуючи про те, що такі посиденьки даються їй із кожним разом дедалі складніше й складніше.
Аліса – донька Антоніни Григорівни завжди намагалася допомагати матері мити посуд після будь-яких застіль, але цього разу їм із чоловіком довелося терміново поїхати, і всі турботи лягли на жінку.
“А що ж буде в Новий рік, з такою кількістю готування і прибирання я вже не готова розбиратися”. – думала Антоніна Григорівна, прибираючи залишки їжі в холодильник.
Наступного дня жінка зателефонувала доньці і поділилася з нею своїми побоюваннями.
– Алісо, щось зовсім мене сили покидають, не знаю, чи зможу я організувати новорічне застілля цього року.
– Мамо, а я давно тобі говорила, ти ще й допомогти собі не дозволяєш, тільки миття посуду мені довіряєш.
– Ну ти ж знаєш, мені простіше все самій робити, ніж потім переробляти.
– Ну не знаю, переклала б на мене частину справ і жила б спокійно. – Аліса ніяк не могла зрозуміти позицію матері.
– Я вже занадто стара, щоб змінювати свої звички. – упиралася Антоніна Григорівна.
– Гаразд, мамо, не хвилюйся, з Новим роком що-небудь придумаємо. – пообіцяла Аліса.
Після телефонної розмови з матір’ю, дівчина довго думала, як можна вийти з ситуації, що склалася, але, не знайшовши відповідного рішення, вирішила порадитися з чоловіком.
– Андрюшо, мамі вже важко влаштовувати стандартні новорічні банкети, але й на допомогу вона не згодна. Розуму не прикладу, що робити, як Новий рік відзначати.
– Любите ви проблему з нічого створити. – зітхнув Андрій. – Давайте просто столик у ресторані забронюємо, і нікому готувати не доведеться.
– І як ти собі це уявляєш? – Аліса запитально подивилася на чоловіка. – У нас майже всі родичі пенсіонери, який Новий рік у ресторані? Я, звісно, була б не проти за всіх заплатити, але в нас точно немає такої можливості.
– Я знаю один дуже гарний і недорогий ресторанчик, повір, усі зможуть собі дозволити там повечеряти. – запевнив дружину Андрій.
– Ну раз так. – Аліса задумалася. – Можна спробувати, залишилося тільки всіх інших умовити.
– Ну це ти вже сама. – доручив Андрій дружині найскладнішу місію.
Аліса розуміла, що консервативна Антоніна Григорівна навряд чи сприйме пропозицію Андрія з радістю. Звичка контролювати все, до останньої дрібниці, могла не дозволити Антоніні Григорівні погодитися на святкування Нового року в ресторані.
Аліса довго вигадувала аргументи на користь цього плану, і нарешті, зібравшись із думками, зателефонувала матері.
– Мамо, чудові новини, ми з Андрієм придумали, як вирішити проблему з Новим роком.
– Ну і як же? – з цікавістю запитала Антоніна Григорівна.
– Давай відзначимо його в ресторані?
– У ресторані?! – вигукнула жінка. – Ще чого придумаєш?
– Ну сама поміркуй, ти вранці прокинешся, а робити нічого не треба, дивись свої улюблені фільми і придумуй, у що одягнутися ввечері.
– А раптом там несмачно буде, раптом їжа несвіжа, раптом музика занадто гучна? – закидала Антоніна Григорівна доньку запитаннями.
– Мамо, їжа там смачна, все свіже, і музику можна попросити зробити тихіше. – спокійно відповіла Аліса.
– А ціни? Ти думаєш у нас родичі багатії? – не вгамовувалася Антоніна Григорівна.
– Вийде не набагато дорожче, ніж закуповуватися купою продуктів для столу. – Аліса не злилася, вона була готова до такої реакції матері.
– Ой, ну не знаю, я і тобі нічого не довіряю, а ти хочеш, щоб я поклалася на якийсь сумнівний ресторан.
– Мамо, ну тут у тебе не буде інших варіантів, окрім як довіритися, не підеш же ти в кухаря забирати сковорідку, як це зазвичай відбувається зі мною.
– Ох, ну і задачку ти мені поставила. – Антоніна Григорівна була натхненна ідеєю про те, що їй нічого не доведеться робити, але попрощатися з багаторічною звичкою все контролювати, було дуже складно.
– Погоджуйся, мамо, ми з Андрієм усе організуємо, і з усіма домовимося. – продовжувала вмовляти матір Аліса, відчуваючи, що та скоро здасться.
– Гаразд, була не була. – зважилася жінка.
– Відмінно, обіцяю, ти не пошкодуєш. – пообіцяла Аліса, задоволена своєю перемогою.
Умовити інших родичів виявилося не так уже й просто, Алісі довелося багато чого вислухати і розвіяти безліч сумнівів. Найвпертішим виявився дядько Микола, він наполягав на тому, що порушувати багаторічну традицію не варто, і що він не може собі дозволити ходити по ресторанах.
– Дядьку Миколо, ну будь ласка, так усім буде зручніше. – Аліса вже не знала, як його переконати.
– Кому всім? Мені особисто не буде так зручніше. – проворчав він.
– Ну пожалійте маму, вона вже не в тому віці, щоб усіх нас обслуговувати.
– Ну так допоможи матері, а то зовсім ви, молодь, уже зледащіли, вам лише б по ресторанах ходити.
– Дядько Миколо, всі вже дали свою згоду, один ви залишилися. – Аліса готова була розплакатися, але ще сподівалася.
– А напої? – не вгамовувався дядько Микола. – Ти уявляєш, скільки ми віддамо за напої? У ресторанах за них деруть величезні гроші.
– Ми домовилися, і можна принести із собою. – відповіла Аліса і на це.
– Своє? – дядько Микола задумався. – Ну раз своє, тоді гаразд. – погодився він, зрештою.
– Ура! – Аліса не вірила, що їй вдалося перемогти. – Тоді до зустрічі.
Тридцять першого грудня всі найближчі родичі Аліси й Андрія зібралися в маленькому й затишному ресторані, де в центрі залу стояла жива ялинка, від якої по всьому приміщенню розносився приємний запах хвої.
– Дуже навіть миленько. – схвально сказала Антоніна Григорівна, озираючись на всі боки.
– Я ж казала, ти не пошкодуєш. – Аліса була рада, що мама задоволена.
– Почекай, ми ще їжу не спробували. – промовила прискіплива жінка.
Поступово стіл почав заповнюватися різноманітними стравами, кожен сам вибрав, чого він хоче, і тепер усі з цікавістю зазирали в тарілки один до одного.
– Ти бачила, тітка Надя замовила собі стейк із мармурової яловичини. – шепнув Андрій на вухо Алісі.
– Ого! Ну, напевно, може собі дозволити. – тихо відповіла Аліса чоловікові. – У меню всі ціни прописані.
З усіх тарілок можна було зрозуміти, що скромничати ніхто не став. Олів’є, без якого не обходилося жодне застілля вдома, не замовив ніхто, усі прагнули обрати страви, яких у Антоніни Григорівни скуштувати було не можна.
– Ех, даремно я так відмовлявся від ресторану! – радісно вигукнув дядько Микола, перекидаючи чергову чарку міцного напою.
– Так, ідея справді була чудова. – погодилася з дядьком тітка Надя, яка теж встигла сильно розслабитися після низки тостів.
– А ходімо танцювати! – запропонував дядько Микола і різко встав з-за столу, впустивши відразу кілька келихів.
– Не хвилюйтеся, я зараз усе приберу. – до столу підбігла молоденька офіціантка і підібрала найбільші осколки.
– Миколо, ну треба ж обережніше. – Антоніна Григорівна осудливо подивилася на брата.
– Нічого, не тобі ж прибиратися. – розреготався дядько Микола і кинувся на танцпол.
– А ти казала, що їм не сподобається. – з усмішкою сказав Андрій Алісі.
– Після такої кількості випитого, вони б і місцеву пекарню оцінили. -хмикнула Аліса.
– Печеня з баранини. – до столу знову підійшла офіціантка.
– Це мені. – Олег Олексійович – чоловік тітки Наді підняв руку.
– Олеже, ну куди тобі ще й печеня, ти не лопнеш? – тітка Надя з розчуленням дивилася на чоловіка.
– Я хочу тут усе найнезвичайніше спробувати. – відповів той, беручись за їжу.
– А що незвичайного в баранині? – здивувалася тітка Надя.
– Те, що ти мені печеню не готуєш. – усі розсміялися і теж почали тягнутися до меню, бажаючи не відставати від Олега Олексійовича.
– І все ж я не впевнений, що вони дивляться на ціни. – знову нахилився до дружини Андрій.
– Ну, нас це не стосується. – відповіла Аліса, хоча впевненості в цьому в неї не було.
Офіціантка бігала навколо їхнього столу майже весь вечір. Пара келихів, розбитих дядьком Миколою, не стали останніми. На підлогу вирушило кілька тарілок, близько трьох чарок і порцеляновий соусник, обливши своїм вмістом Олега Олексійовича.
Ближче до третьої години ночі, всі вирішили, що веселощів достатньо і треба збиратися додому. Андрій попросив у виснаженої офіціантки рахунок і оплатив, вирішивши, що розбиратися з тим, хто на яку суму з’їв, буде простіше на тверезу голову.
– Ого! – жахнулася Аліса, побачивши, на скільки вони наїли.
– А я тобі казав. – Андрій прибираючи банківську картку. – Треба ще офіціантці хороші чайові залишити, вона від нас майже не відходила, та й Новий рік усе-таки.
– Так, треба. – погодилася Аліса. – Напевно, п’ятнадцяти відсотків буде достатньо.
– Думаю, так. – кивнув Андрій.
Наступного дня Андрій і Аліса сіли підраховувати, на яку суму замовили самі. Згадати, що замовив кожен із гостей, було не реально.
– Рахунок ми їм скинемо, самі перерахують, хто на скільки наїв. – сказала Аліса.
– Думаєш, вони згадають, хто і що з’їв? Після такої кількості випитого, я б на це не сподівався.
Зрештою, всі підрахунки було закінчено, і Аліса відправила рахунок у загальний чат з усіма родичами.
– Ого! Це звідки ж така сума? Не могли ми стільки замовити. – прийшло перше повідомлення від тітки Наді.
– Ми ще розділили між усіма чайові для офіціантки. – пояснила Аліса.
– Скільки ж ви їй залишили? – запитала тітка Надя.
– П’ятнадцять відсотків від усього замовлення.
– Ми за це платити не будемо, – заявив дядько Микола, побачивши рахунок із ресторану.
– Чому? – одразу ж написала Аліса, обурена такою заявою.
– Навіщо платити офіціантці, це й так входить у рахунок, ми ж не платили окремо кухарям і охоронцям. – написав дядько Микола.
– Тут ще включені гроші за розбитий посуд. – надіслала чергове повідомлення Аліса.
– Щось я не пригадую, щоб там посуд був золотий. – прийшла єхидна відповідь від тітки Наді.
– Ось саме. – погодився з нею дядько Микола.
– Усе це можна в будь-якому магазині за акцією купити втричі дешевше. І взагалі, я не згодна, що ми повинні за розбитий посуд платити, адже він не наш.
– А нам ви що накажете робити? Рахунок уже оплачено, тепер ви ці гроші нам винні, а не ресторану. – підключився до листування Андрій.
– Так заберіть назад! – знайшовся дядько Микола.
Усі ще довго з’ясовували, хто і скільки має переказати грошей Алісі й Андрію. У підсумку, все це розтягнулося на кілька тижнів, протягом яких родичі безупинно обурювалися в загальному чаті з приводу величезної суми.
– Здійснилося, всі надіслали. – полегшено зітхнув Андрій, перевіряючи свій банківський рахунок.
– Чудово. – зраділа Аліса. – Усе точно?
– Давай перевіримо. – Андрій узяв калькулятор і почав складати перекази від усіх родичів. – На дев’ять тисяч менше, ніж має бути. – виніс він вердикт.
– Так я і знала. – Аліса грюкнула по столу. – Ну що за люди, заздалегідь же про все домовлялися.
– Я думаю, вимагати ці дев’ять тисяч сенсу немає, просто зробимо свої висновки на майбутнє. – сказав Андрій.
– Так, нехай це буде їм нашим подарунком. – погодилася з чоловіком Аліса. – Але більше ніяких свят поза домом. Будемо у всіх збиратися по черзі, пора б мамі передати естафету.
Двадцятого березня Антоніна Григорівна мала зустріти свій сімдесят перший день народження.
Ближче до справи, Алісі почали телефонувати всі родичі й цікавитися, чи не хоче вона влаштувати день народження для мами в ресторані.
– Ви подумайте, на Новий рік так чудово посиділи. – говорила тітка Надя, коли Аліса сказала, що в планах цього немає.
– Ми хочемо посидіти дуже вузьким колом, свята зовсім не хочеться. – вкотре повторила Аліса.
– Ну й даремно. – розчаровано сказала тітка Надя.
Аліса сподівалася, що вона повідомить про їхнє рішення всім родичам, але не тут-то було. Усі немов змовилися й почали телефонувати Алісі та переконувати її, що вона має організувати для Антоніни Григорівни день народження в ресторані.
– Мама цього не хоче. – втомлено відповідала Аліса дядькові Миколі. – Вона хоче тихого свята.
– А як же сім’я? – обурився дядько Микола.
– Але ви ж теж свої дні народження не святкуєте. – спробувала напоумити дядька Аліса.
– Я не святкую, а Антоніна повинна, вона зовсім інша справа. – не вгамовувався дядько Микола, не бажаючи втрачати можливість смачно поїсти.
Зрештою, Алісі все ж вдалося донести до родичів, що на дні народження їх ніхто не чекає.
Двадцятого березня вони привезли Антоніну Григорівну в ресторан і душевно посиділи у вузькому колі, не розбивши жодного келиха і не розоривши жодного гаманця.
