Раніше ми жили разом із моїми батьками у старому будинку в межах міста. Пів року тому на його місці одна будівельна фірма вирішила звести багатоповерхівку, і нам запропонували непогану ціну за наш будинок.
Ми погодилися.
Батьки купили однокімнатну квартиру на околиці міста, а я з чоловіком і шестирічною донькою поїхали до великого селища, що за сто кілометрів від міста.
Ми купили там за невелику ціну пів будинку. Знаєте, це коли один великий будинок з якоїсь причини розділяють на дві частини. У нашій частині було три великі кімнати та гарний двір з городом. А нашим сусідом був дідусь років сімдесяти, Петрович.
Коли ми розпитали про нього колишніх господарів нашої частини будинку, вони сказали, що він похмурий і нетовариський чоловік, тому вони з ним зовсім не спілкувалися.
Але ми, щойно заїхавши до будинку, вирішили все ж познайомитися з ним. І пішли до нього всі разом, втрьох.
Петрович подивився на нас крізь брудне віконце й махнув рукою, мовляв, йдіть геть. Я знизала плечима, поставила на перила ґанку пакет із пряниками, і ми вже хотіли піти, але тут мій чоловік помітив, що в старому сараї сусіда відвалилися дверцята.
Коля підійшов до сараю і спробував їх полагодити, але не вийшло, тоді він сказав мені почекати, швидко збігав на нашу половину двору і приніс ящик з інструментами.
Я озирнулася на вікно і побачила, що Петрович стоїть і дивиться на нас, чомусь при цьому витираючи очі. Потім ми почули, як відчинилися двері, і до нас вийшов сусід, тримаючи в руках кілька червоних яблук.
— Заходьте до мене, хоч іноді, — сказав він нам, коли ми познайомилися, — вип’ємо чаю, у мене є й настоянка, малинова.
Мій Коля кивнув головою, мовляв, так, звичайно, обов’язково завітаємо. Тоді Петрович посміхнувся і сказав моєму чоловікові:
— У тебе чудові дівчата, люби їх, бережи. Важко це — любити й берегти, втратити набагато легше, але інших таких не знайдеш.
Сім’я — це найдорожче, що є у людини.
Ми сказали дідусеві, що були раді познайомитися, і пішли до себе.
Незабаром я влаштувалася в лікарню медсестрою, мій чоловік — водієм на завод, а донька Катя почала ходити в дитячий садок. Життя потекло неквапливо й розмірено.
Я працювала позмінно, чоловікові іноді доводилося затримуватися на роботі, його відправляли з цеглою в інші райони, тож одного разу постало питання, як забирати Катю з дитячого садка.
Садок був практично поруч із будинком, але якщо нас обох не буде, хто ж її забере? Ось я й наважилася попросити Петровича — кращих знайомих у нас тут ще не було.
На моє здивування, Петрович дуже зрадів. Дід навіть ніби розквітнув, повеселішав. Коли Коля приїхав з роботи й зайшов до сусіда за донькою, то побачив, як вони поважно пили чай із блюдечок, підкріплюючи його шматочками цукру.
Катя була в такому захваті від такого, що вмовила й тата сісти з ними за стіл і скуштувати.
З того дня ми стали частіше навідувати старого. Особливо його полюбила наша донька. Згодом вона сама почала тікати до нього й годинами там пропадала.
Петрович пригощав її, показував старі фотографії, розповідав казки. Навіть вчив її читати.
У вільний час я заходила допомогти сусідові по господарству, а Коля часто допомагав йому щось лагодити — у старого вже тремтіли руки, і він не міг усе робити сам. Тож ми жили дружно.
Одного разу я зайшла до нього з Катериною, а вона вже, як господиня, дістала звідкись із шафи стару фотографію й принесла мені:
— Дивися, мамо, ось це дружина дідуся, Раїса, а це його донька Наталя. Правда, вони красиві? Дідусь каже, що вони живуть десь далеко, правда, діду? — Катя озирнулася на Петровича, а він важко зітхнув і кивнув.
— Чому ж вони до вас не приїжджають, Петровичу? Чи ви посварилися? — запитала я.
– Ні, що ти, — махнув рукою старий, — я їх дуже люблю. Вони живуть за кордоном. У моєї Раєчки спина постійно боліла, ось разом із донькою й поїхала. Там і клімат кращий, і лікування. Їм там добре, а я тут якось сам.
Ви знаєте, які вони в мене? Наталя в школі була відмінницею! І спортсменкою! Вона навіть на обласних змаганнях посідала перші місця.
А Раєчка працювала в музичній школі, її всі діти дуже любили. Вона ні на кого ніколи не сварилася, голосу не підвищувала. Якщо хтось грає неправильно, вона погладить по голівці й тихо скаже:
«Послухай, музика має текти, як струмочок по камінцях». І діти слухали та старалися, — Петрович посміхався, дивлячись на фотографію й витираючи сльози, що навернулися на очі, — А приїхати вони не можуть, тільки дзвонять, ми довго розмовляємо.
Я подумала, що доньці варто було б забрати до себе й батька, адже вони ж залишили його самого, але соромилася запитати. Може, він і сам переживає, а тут ще й я з питаннями.
Так ми прожили майже рік. А одного разу вночі ми почули стукіт. Коля здивувався, кого це принесло, підійшов до вікна, подивився на вулицю, але там нікого не було.
Тоді ми зрозуміли, що це Петрович стукає по стіні. Ми занепокоїлися, адже вночі він нас ніколи не будив. Швидко одягнулися й побігли до сусіда.
Виявилося, що у нього стався інфаркт. Я дала йому ліки й викликала швидку, а потім зібрала дідусеві необхідні речі — я бачила, що його треба везти до лікарні.
Лікарі оглянули Петровича й забрали його, сказавши, що справи погані.
Наступного дня я зателефонувала й дізналася, що він у важкому стані. Тоді я подумала, що треба повідомити його доньці та дружині про те, що він у лікарні.
Я зайшла до нього в кімнату й озирнулася в пошуках телефону. І тут я згадала, що ніколи не бачила його в руках сусіда. Ніколи не чула дзвінка чи самої розмови. Мені стало якось неспокійно. Я почала шукати сам телефон. На виду його не було, тоді я заглянула в комод, сервант, навіть кухонну шафу.
І, зрештою, знайшла! У скрині з голками! Я спробувала його увімкнути, але телефон був повністю розряджений, а шнура я ніде не знайшла. Тоді я пішла з ним до себе додому, поставила його на зарядку і через кілька хвилин змогла заглянути в телефонну книгу.
Яким же було моє здивування, коли я не знайшла там ані Раї, ані Наталі. Єдиним записаним там був якийсь Василь. Сім-карта Петровича була заблокована, тоді я рішуче набрала цей номер зі свого телефону.
— Алло, — пролунав у трубці старечий голос, — хто це?
— Доброго дня, Василю, вибачте, я не знаю вашого по батькові. Я сусідка Павла Петровича, його вчора відвезли до лікарні з серцевим нападом. Його стан не дуже хороший, точніше, поганий.
Я хотіла запитати, як зв’язатися з його дружиною та дочкою? Він казав, що вони живуть десь за кордоном. Напевно, треба їм повідомити.
Мій співрозмовник мовчав. Я чула лише його важке дихання. Вже хотіла звернутися до нього, як він повільно промовив:
— Мене звати Василь Андрійович, я друг дитинства Павла. І брат його дружини Раї. Ось тільки в чому справа, мила дівчино: Раєчки й Наталки не стало багато років тому. Вони поїхали на спортивні змагання в область, і автобус перекинувся.
Павло дуже переживав, я думав, він не перенесе цю втрату, але з часом він заспокоївся, щоправда, більше не одружився. А будинок він потім розділив і більшу його частину продав.
Не міг жити сам у цих порожніх кімнатах, але й поїхати не зміг, — Василь Андрійович знову трохи помовчав, а потім зітхнув.
— Я не зможу приїхати, навідати його, вже слабкий став, та й живу далеко. Ви, здається, непогана людина, тож, будь ласка, догляньте за ним. А я молитимуся за нього, так, ось на старості років і в Бога повірив.
І, будь ласка, коли він одужає, змусьте його зателефонувати мені, ми з ним дуже давно не розмовляли.
Я була настільки вражена розповіддю Василя Андрійовича, що не відразу змогла йому відповісти. Пообіцявши дідусеві, що обов’язково змушу сусіда зателефонувати йому, я сіла на диван і кілька хвилин сиділа, замислившись.
Он як. Петрович зовсім сам, у нього немає ні дружини, ні дочки, просто він так себе заспокоює.
Вигадав, що вони поїхали за кордон, і так розповідає іншим. Мені стало його так шкода, що я розплакалася. Увечері розповіла все Колі, він теж був приголомшений. Ми вирішили допомагати сусідові, як рідному, нехай, хоч, ми у нього будемо. Головне, щоб він одужав.
Петрович одужав. Коля забрав його з лікарні. Я з Катериною приготувала смачненьке, прибрала в кімнаті старого. Повісила нові штори, помила вікна.
Петрович, коли зайшов додому, навіть розплакався, так був зворушений. Він із задоволенням поїв, потім обійняв Катю і пообіцяв їй розповісти нову казку, яку він придумав для неї в лікарні.
А потім він побачив свій телефон, який я поклала на комод. Петрович зрозумів, що я знаю правду. Він одразу засумував, а я підійшла до нього й присіла поруч:
— Ми завжди будемо поруч, у всьому допомагатимемо вам. Якщо ви не проти, ми будемо вашою родиною, — я обійняла старого за плечі й почула, як він тихо схлипнув.
Наступного дня Петрович зателефонував Василю Андрійовичу. Ми купили йому нову SIM-картку та простий, але зручний телефон.
Тепер старі друзі часто телефонували один одному, їм не вистачало слів, адже за ці роки, коли вони не спілкувалися, накопичилося дуже багато новин. І дуже часто я чула, як у розмові Петрович називав нас: «мої дівчатка» або «мій Коля», і при цьому його голос тремтів від гордості.
Петрович прожив ще вісім років, залишаючись для нас рідною людиною. За цей час у нас народився син Сашко.
Петрович любив сидіти у своєму дворі з візочком в якому спав малюк. Сусід гойдав його з важливим виглядом, тихо прикрикуючи на ворон і старого пса, що гарчав.
А коли Петрович пішов з життя, ми знайшли у нього заповіт і записку. Він залишив нам свою частину будинку, а в записці написав лише кілька слів: «Цей будинок був побудований для щастя. Я бажаю вам завжди бути разом, мої рідні».
