— Ганно, мене не буде близько тижня, – тривожно сказав Мишко. – Дивись, щоб хлопці до лісу й близько не підходили, мужики сказали, що вовки з’явилися, в сусідньому селі на жінку напали, вона шукала козу свою, що втекла у ліс.
— Мишко, нічого з твоїми хлопцями не трапиться, догляну вже, – відмахнулась Ганна і заспівала лагідно: – Ти повертайся якнайшвидше.
Михайло докірливо хитнув головою, не про Ганну він думав, а про дітей своїх, яких вперше залишав на неї. Вона в його очах була гарною, але несерйозною співмешканкою… Рік тому Ольга, дружина Михайла, пішла у засвіти. Залишила чоловіка з трьома малюками.
Андрієві тоді було п’ять років, Тимку три, а маленькій Зіночці всього два роки. Спочатку Михайлові допомагала його мати, але вона почала хворіти, так її до себе забрала Тетяна, сестра Михайла, а він лишився з хлопцями один. Добре, хоч у дитячий садок вони ходили.
Михайло був гарним, статним мужиком, працював трактористом у колгоспі. На хорошому рахунку був та й отримував непогано. Охочих на місце його дружини було достатньо, тільки не було такої, щоб до його малюків, як мати поставилася. До того ж, не прості діти у Михайла.
Андрійко після смерті мами говорити перестав, після того, як при ньому трапився той її несподіваний серцевий напад. Вдень це сталося, Мишко на роботі був. Так і померла Оля, не змогла на допомогу покликати, а Андрійко не зрозумів, тільки сидів і плакав біля неї.
Коли Михайло прийшов увечері додому, то знайшов своїх дітей, заплаканих, сплячих, поряд з Олею, просто на холодній підлозі. З того часу Андрійко мовчав, Тимко теж майже не розмовляв, до того ж перестав посміхатися, і від будь-якого гучного звуку міг заплакати.
Тільки Зіночка була веселенькою, всіх смикала, щось щебетала своєю, тільки їй зрозумілою, мовою. Коли Мишко залишився без допомоги матері, сусідка познайомила його з Вірою – вдовою із двома дітьми. Мишко не думаючи, погодився зійтись з нею. Заради дітей.
Подумав, що, коли свої є, значить, гарною матір’ю буде. Сам до її дітей з усім серцем ставився, але прожили вони лише з місяць. Прийшов він якось раніше з роботи, у справі заскочив, а там! Віра його малюків мотузкою до ліжка прив’язала, а зі своїми дітьми сидить, їсть за столом.
Андрюша та Тимко плачуть тихенько, а Зіночка верещить, виривається. Михайло мало не задихнувся від люті, схопив Віру, та тут же на вулицю і викинув, разом із речами та дітьми. Думав, що нікого більше в будинок не приведе, але місяць тому познайомився в друга з його двоюрідною сестрою Ганною.
Вона нещодавно з чоловіком розлучилася, сказала, що він познайомився у місті з продавчинею та пішов до неї. Кинув нещасну молоду дружину, гарну, але бідну. Мишкові не потрібні були її гроші, шкода стало дівчину, та й, що казати, гарна Ганна.
А ще йому сподобалося, що вона весь час про дітей говорила, мовляв, любить їх дуже, навіть у дитячий садок хотіла піти працювати, своїх поки Бог не дав. Відтанув він і вже за тиждень запропонував жити разом, Ганна відразу з радістю погодилася.
З хлопцями постаралася потоваришувати, при Михайлу з ними добра була, дбайлива, готувала добре. До самого Михайла, як кішка ластилася, навіть занадто, не звик він до таких ніжностей, та й покохати Ганну ще не зумів, щось заважало.
Він навіть трохи винним почував себе, і, заради дітей, намагався бути з нею м’якшим. Тепер він спокійно йшов на роботу, Ганна працювала в колгоспі бухгалтером, тож встигала дітей у садок відвести і забрати звідти, але, після збору пшениці, послали Михайла до сусіднього колгоспу збирати гречку.
На цілий тиждень. Ось він і хвилювався, не лишав він ще ніколи дітей з кимось чужим. Ганна ніби вже і своєю стала, але, все ж, щось тривожно було Мишкові, боліла душа.
– Ганнусю, я тобі дітей довіряю, відповідаєш за них.
— Та не хвилюйся ти так, що може з ними статися?
Мишко важко зітхнув і вийшов із дому. Два дні Ганна ще якось дивилася за дітьми, правда, із задоволенням знявши маску зразкової матусі, кричала на малюків, годувала тільки сухарями, а на третій вечір, нудно їй стало. Поклала дітей спати, показала ціпок і пригрозила побити, якщо встануть.
Сама ж хустку накинула, та на вулицю вийшла. Дім їх стояв на околиці, зовсім поряд із лісом, сусіди всі старенькі вже, спати полягли, нудно. Раптом побачила вона Степана, з лісу їхньою вулицею йшов. Згадала, як минулого року з ним, як і з іншими, у лісок бігала, ще за чоловіка, і стрепенулась.
Степан теж, колишню коханку побачивши, груди колесом випнув, а як дізнався, що вона ще неодружена, так і зовсім зрадів… Повернулась Ганна вже за північ. Як увійшла до хати, так і ахнула: вся підлога кров’ю залита, Тимко і Зіночка сплять на батьковому ліжку, а Андрій тихо плаче, руку затиснувши.
На підлозі ніж валяється і хліб пофарбований. Мабуть Андрій хотів хліба нарізати, щоб братику з сестрою дати, та порізався сильно. Ганна йому руку перев’язала, навіть не обробивши. Злякалася сильно, що тепер Мишкові сказати, де була, коли Андрійко порізався?
Всю ніч думала, а вранці, на світанку розбудила дітей і повела всіх у ліс. Далеко завела, посадила, втомлених і пихкаючих, на повалене дерево, настрого наказала сидіти її чекати, мовляв, поки вона гриби збирає, та й пішла швидше додому. Чи не бігом, а раптом вовків зустріне?
Справа в неділю була, ніхто нічого не помітив. Почекала вона до вечора і зчинила крик-тривогу, мовляв, діти на вулиці грали і пропали, мабуть, у ліс пішли! Сподівалася, що не знайдуть їх: або вовки допоможуть, або просто згинуть частіше.
Якщо й знайдуть, то ніхто з них нічого розповісти і не зможе, а Ганна якось викрутиться, головне, зараз горе правильно зобразити… Настя тремтіла на старому возі, притискаючи до себе трирічну доньку Марійку, і з сумом згадувала своє безглузде сімейне життя. Вона була третьою дитиною у ній.
Молодшій, після двох братів. Жили вони у невеликій хаті, у трьох кімнатах. Коли обидва брати одружилися і привели дружин до їхнього дому, Настя стала зайвою та непотрібною. Спочатку вона спала на скрині в кімнаті з батьками, а потім її, не питаючи, віддали за Івана, сусідові, не здатному навіть прочитати заголовок у книги.
Він жив з мамкою, тіткою Дунею, вічно незадоволеною товстою жінкою. Настя поставилася до шлюбу з Іваном спокійно, краще, ніж бути зайвою в рідному домі. Іван був щасливий, така красуня, господарка і раптом його дружина! Він про таку навіть уві сні не міг мріяти.
Зате тітка Дуня сердилась, адже Іван тепер Настю більше неї любив. А, як народилася Марійка, так зовсім заїла Настю, гризла, дорікала у всьому, так дивилася, що здавалося, що зараз у волосся вчепиться. Іван доньку без пам’яті полюбив, надихатися на неї не міг.
Як би вони далі жили невідомо, та стався нещасний випадок і не стало Івана. На другий день після похорон, тітка Дуня, мовчки, виставила Настю з Марійкою за поріг і зачинила за ними двері. Коли Настя заплакала, почала благати дожити до дев’яти днів, та просила хоч якісь речі віддати, тітка Дуня просто викинула у вікно якісь ганчірки і закрилася.
Настя не пішла до батьків, попросилася переночувати у подруги, а через два дні з її дідом Федорком на возі поїхала до глухого села до своєї самотньої тітки, Поліни. Та якось кликала її до себе, казала, що важко одній. Ось і їхала Настя, з усмішкою та сльозами згадуючи Івана, некоханого, але такого рідного. Раптом вона почула десь далеко у лісі дитячий плач.
— Діду, чуєте, – спитала вона в старого.
– Ась? – приклав дід долоню до вуха.
— Хтось плаче, – голосно сказала йому Настя і замахала, щоб він притримав коня.
Настя посунула до нього доньку і побігла до лісу. Вона чула тихий плач, але де незрозуміло. Зупинилася, прислухалася, побігла. І нарешті побачила їх. Троє дітей стояли під березою, обнявшись, і плакали. Настя кинулася до них, оглянула дітей: усі були цілі, крім старшого, на руці якого бовталася брудна ганчірка поверх набряклої рани.
– Господи, ви звідки? – спитала дівчина, але ніхто з дітей їй не відповів, вони перестали плакати, але ні слова їй не сказали.
Тоді Настя обняла їх і повела до воза. Дід Федорок навіть рота розкрив від такого улову. Так здивувався, що навіть нічого не сказав, коли Настя сідала дітей на віз.
— Швидше, діду, швидше! – Закричала дівчина, – До лікаря треба, терміново!
Дід стебнув коня і вони покотили до села, добре, недалеко лишилося. Коли вони приїхали до тітки Поліни, та була нажахана, мало того, що з’явилося п’ятеро ротів, так ще й незрозуміло, чиї це діти, але не такою була тітка Поліна, щоб вигнати нещасних на вулицю, вона швидко збігала до сусідки, фельдшерки Раїси.
Та прибігла з валізкою, оглянула дітей, обробила рану Андрійка і дала йому якийсь порошок. Хлопчик намагався не плакати, тільки дивився широко розплющеними від болю очима. Зате у Насті сльози текли струмком, так шкода їй було цієї німої дитини.
Раїса відправила тітку Поліну до голови колгоспу, заявити про знайдених дітей, а Настя залишилася з малечею. Вона нагріла води, викупила всіх, посадила на ліжко і дала їм хліба. Поки вони сиділи, випрала їм одяг, повісила сушити і сіла поруч.
Розглядаючи знайденят, ласкаво примовляла, які вони гарненькі. Чужі діти та Марійка притулилися до Насті та заснули. Вже і тітка Поліна прийшла, поохала, залізла на піч, заснула, а Настя все продовжувала гладити малечу по чистих головках, поки так, сидячи і не заснула теж.
На ранок, коли вони всі разом поснідали, у дворі пролунали чужі голоси, і в хату вбігла вродлива молода жінка. Заголосила, заридала, що знайшлися її діточки, що вона вже не сподівалася їх побачити живими.
Кинулась жінка до дітей, а вони від неї, як від вогню відскочили, до Насті притиснулися, сховалися за її спину і затремтіли від страху. Настя одразу відчула, що тут щось не так. Відсунула жінку від дітей і запитала, ким вона їм доводиться.
— Мама я їхня, майже, – відразу переставши ридати, з викликом відповіла жінка. – Їхній батько, мій чоловік, майже чоловік, поїхав на збір врожаю до іншого колгоспу, тож я їх забираю додому.
— Ні, – раптом твердо заявила Настя. – Я віддам дітей тільки їхньому батькові. І то якщо вони самі з ним захочуть поїхати. Як же діти у лісі опинилися, якщо він їх Вам довірив?
Ганна раптом як заверещить:
– Не маєш права! Не твоя справа! – І спробувала схопити Зіночку, а та, недовго думаючи, вчепилася їй зубами в руку, і вирвалася.
Довелося їхати Ганні без дітей. Ще три дні жили діти з Настею та Марійкою у будинку у Поліни. Рука в Андрійка гоїлася, діти повеселішали, навіть Тимко почав усміхатися, так йому подобалася Настя, а Зіночка з Марійкою так зовсім від спідниці Насті не відходили.
Один тільки Андрій, як найстарший, намагався бути серйозним, але іноді підскакував і реготав разом із усіма. Ось у розпал таких веселощів і відчинилися двері, в яких з’явився гарний високий чоловік.
Усі завмерли. Першою з вереском кинулась до гостя Зіночка. Дівчинка підлетіла до нього і міцно обняла за ноги. Хлопчики теж підбігли і пригорнулися до батька.
— Я Михайло, тато цих шибеників. Дякую, – серйозно сказав чоловік, – я Вам тепер своїм життям завдячую за їх порятунок. І дякую, що Ганні дітей не віддали, вигнав я її! – І сумно посміхнувся: – Таких щасливих я давно їх не бачив. Вже понад рік. Ви чарівниця?
Настя мовчала, вона не могла нічого сказати, просто дивилася на Михайла і відчувала, що вже ніколи не забуде його. У свої 24 роки дівчина вперше відчула, як може тремтіти серце. Михайло теж завмер, він обіймав своїх малюків і, не відриваючись, дивився в очі Насті.
– А ось і татко! – радісно скрикнула, увійшла Поліна. – Ну, збирайтеся, пустуни.
Всі ніби прийшли до тями, заметушилися, Настя кинулася обіймати дітей на прощання. Вона ледве стримувала сльози, а Михайло теж збентежився, взяв Зіночку та Тимка за руки і пішов до виходу. Обернувся, подивився знову Насті в очі, потім побачив, що Андрійко стоїть біля неї і покликав:
— Синку, ходімо, нас там чекають. Ну швидше!
Але хлопчик замість того, щоб піти за батьком, щосили вчепився в Настю і раптом чітко сказав:
— Я залишуся з мамою.
Вони поїхали за кілька годин. Їхали всі шестеро. І ніхто з них ніколи про це не пошкодував!
