Віра, глибоко замислившись, сиділа біля вікна. Настав зимовий вечір, у вікнах будинків запалили світло, а їй було все одно — світло чи темно. Вірі було про що замислитись. Здається, у неї є все: квартира, хороша робота, і живе вона не гірше за людей.
Тільки ось не щастить їй в особистому житті. Годинник цокає, всі її однокласниці повиходили заміж, виховують дітей, а вона все одна. Невже їй, недурній симпатичній дівчині, судилося йти по життю старою дівкою. «Ну чим я гірша за інших»,- думала Віра, дивлячись на своїх пухнастих друзів.
Батьки Віри пішли з життя рано, один за одним, і вона жила під опікою бабусі, вирішивши, що неодмінно стане медиком. Закінчивши школу, подала документи до медінституту, але не пройшла за конкурсом. Вступила в медучилище на фельдшера і тепер працює цілодобово на швидкій…
Любляча її бабуся давно перебралася до свого будинку в приватному секторі, щоб ненаглядна внучка змогла влаштувати особисте життя, а воно все не ладналася. У дитинстві Віра мріяла про кота і собаку, але в матері була алергія на шерсть.
З’ясувалося це, коли дочка з сяючими від щастя очима принесла бездомного кошеня — того ж дня у мами почалися напади астми. Пряника довелося віддати бабусі. Коли батьків не стало, з’явився котик Тишка, підібраний біля смітника.
Вірі дуже хотілося мати й собаку, але бабуся не погоджувалась — боялася такої відповідальності. Зараз замість супутника життя у Віри є п’ятеро вірних лагідних друзів, без яких жити було б тяжко. Песика Кулю було знайдено блохастим худим цуценям, що обтиралося в мороз біля супермаркету.
Змерзлий малюк намагався прошмигнути в тепле нутро великого магазину, але охоронці грубо проганяли бідолаху. Віра запхала бідолаху в сумку і поспішила додому. Це було кмітливе енергійне дівчисько, що носилося зі швидкістю реактивного літака, за що і отримала прізвисько Куля.
Вона тут же потоваришувала з Тишкою. На цьому все не скінчилося. Незабаром у будинку з’явилася такса Марфуша. Господарі, які жили в сусідньому будинку, переїжджаючи в нову квартиру, вирішили, що їй там не місце — ще зіпсує дорогий ремонт і нові меблі.
Вони залишили бідолаху взимку на подвір’ї та поїхали. Криволопа розумна коротунка зрозуміла, що її покинули, і з тиждень, плачучи, моталася біля будинку, намагаючись пробратися в теплий під’їзд, поки Віра не дізналася про її трагедію від місцевих собачників.
Вона забрала Марфу додому і довго лікувала її застуджені вуха. Це був ідеальний домашній собака — спокійний, розважливий і господарський, як мудра жінка. У Марфи періодично хворіли вуха, і на прогулянки в холодні дні Віра пов’язувала їй теплу «шапочку».
Такса була зовсім не проти м’якої пухової хустки і носила із задоволенням, але виглядала у вбранні дуже комічно, ходила по доріжках, як маленька строга бабуся. Кішка Миколаївна прийшла сама. Рано-вранці, поспішаючи на чергування, Віра вийшла з під’їзду.
Прямо їй у ноги з утробним криком підкотився живий снігово-крижаний грудок, що виявився збожеволілою від голоду і холоду кішкою. Дівчина запустила кішку в під’їзд до теплої батареї, дала два бутерброди з сиром і ковбасою.
При цьому вона прикріпила на стіну записку: «Будь ласка, прошу кішку не виганяти! Приїду з чергування і заберу, якщо десь набруднить, то приберу. Віра із кв. 15». Вдома Віра, не роздумуючи, назвала нову вихованку Миколаївною, подарувавши своє по-батькові.
Миколаївна — велика строга кішка, з амбіціями та збереженою попри поневіряння порядністю, швидко освоїлася і стала командиркою. Вся зграя беззаперечно підкорялася розважливій, що погарнішала на домашніх харчах Миколаївні.
Кішка встановила в будинку свої порядки поведінки та дотримання чистоти, суворо вимагаючи їх виконання. Навіть ночами пухнаста по кілька разів робила обхід своїх володінь і всіх перевіряла. Пізніше за всіх з’явилося маленьке тихе кошеня Мишко, знайдене Вірою в парку.
Маля мало не заклювали дві ворони. Ставши дорослим котом, він залишався таким самим скромним і тихим, яким був у дитинстві. Мишко завжди і з усіма був згоден, ніколи не сперечався і не бився. Всі п’ятеро колишніх безпритульних жили дружно, намагаючись не засмучувати свою господиню.
Віра душі не чула у своїх хвостиках, хоча точно знала, що не всім серйозно налаштованим нареченим сподобається така команда вдома. Бабуся, зітхаючи, попереджала її про те саме.
— Ой, Вірочка, ну куди ж тобі так багато, адже тільки подумати — двох собак і трьох котів. Ну, гаразд, нехай у тебе квартира немаленька, але ж не всім сподобається. Молоді люди нині з гонором, не всі так, як ти, тварин люблять, та й клопоту зайвих побояться.
Так і сталося. З Олексієм Віра познайомилася, коли тільки-но почала працювати, і зустрічалася з ним півроку. Виявилося, що хлопець терпіти не може тварин. Через те, що розійшлася з Олексієм, Віра особливо не хвилювалася.
Потім у житті дівчини з’явився Максим — дуже привабливий веселий хлопець, чемпіон області з плавання. Максим умів піднести себе, гарно залицявся і іноді допомагав, вигулюючи Кулю та Марфушу. Справа йшла до весілля. Тільки з часом вихованці чомусь почали його цуратися.
Куля прямо порикувала на Максима, а Марфуша взагалі ховалася за Віру і гавкала. Коти не підходили, а Миколаївна шипіла, не даючи йому навіть торкатися себе. Якось Віра готувала вечерю та вийшла на балкон і тут побачила те, чого ніяк не очікувала.
Завжди веселий Максим з перекошеним від злості обличчям вдарив Марфушу, яка випадково настала брудною лапою на його білі кросівки. Куля хотіла заступитися за малечу, але міцно отримала важким шкіряним повідцем по морді.
Віра вибігла на подвір’я, забрала повідки в усміхненого нареченого і мовчки з силою обігріла його повідком по руках. Тепер вона зрозуміла, чому її собаки та коти так не люблять Максима. Віра тяжко переживала цю катастрофу своїх надій, і довго злі слова нареченого звучали в її голові.
За рік знайомства вона звикла до думки, що Максим її доля і вони будуть разом, а до пуття так і не впізнала його, не зуміла одразу розгледіти, що ховається за його показною добродушністю. Минув рік, і вона, майже зовсім змирилася з самотністю.
А потім вона по-справжньому закохалася, та так, що день розлуки з коханою людиною здавався їй вічністю. Вони випадково познайомилися. Олександр — лікар-травматолог, чергував у ніч, коли вони привезли постраждалих після аварії, та щось писав.
Коли він підвів голову і Віра зустрілася з ним поглядом, її ніби струмом вдарило, і вона пропала раз і назавжди. Вона не вірила в кохання з першого погляду, вважаючи, що так буває тільки в книгах і в кіно, а виявляється даремно.
Олександр, скориставшись службовим становищем, роздобув її номер телефону і наступного вечора зателефонував. Вони почали зустрічатись. За поведінкою чоловіка Віра відчувала, що ця висока, небагатослівна людина налаштована по відношенню до неї серйозно.
Було водночас і радісно, і страшно, а раптом знову все закінчиться, як і раніше. Ні, вона цього не переживе. Віра вирішила приховати від Сашка своїх вихованців. Вийде заміж, тоді будь що буде — зізнається. Минуло півроку. Сашко познайомив Віру зі своєю сестрою Світланою та її чоловіком.
Їздили Сашиною машиною в іншу область знайомитися з його батьками. Віра познайомила його з бабусею. Вона неодноразово була в гостях у його однокімнатній холостяцькій, але охайній квартирі, а Саша в неї — ні, і це почало виглядати підозріло.
Її відмовки про родичів, що приїхали, їх грип вже не допомагали. Треба було щось робити: або зізнатися, що в неї вдома зоопарк, або продовжувати дурити і далі. Віра наважилася. Всіх своїх вихованців Віра відвела і віднесла разом з майном до бабусі.
Куля і Марфуша бували у неї, коти любили бабусю, з Пряником дружили, і з цього приводу вона не хвилювалася. Бабусі ця ідея зовсім не сподобалася:
– Віра, так не можна. Олександр дуже порядна людина, а ти починаєш із обману.
— Бабусю, люба, я жити без нього не можу, а раптом він мене через них покине. І без них не можу, адже ти знаєш. Я не маю іншого виходу.
— Ну, добре, тільки приходитимеш щодня, коли не на роботі. Ой, онуко, дивися сама, але добром це не скінчиться.
Щодня Віра, сумуючи, ходила до своєї хвостатої команди. Підозри Олександра розвіялися, і він урочисто зробив їй пропозицію, подарувавши обручку з аметистом у вигляді серця.
— Тільки в мене багатого посагу немає, попереджаю, — сміялася щаслива Віра.
Подали заяву, наближався день весілля, і клопоту було багато, Віра з Сашком тільки й встигали хоч трохи поспати. Після одного з чергувань Віра зателефонувала бабусі і обіцяла прийти до вечора, їй треба було купити весільну сукню, зайти в ресторан за меню та в ювелірний салон із Сашком.
Втомлені наречена та наречений потрапили додому до Віри лише після обіду. Треба було вирішити, скільки буде гостей з обох боків, і обрати страви, щоб замовити банкет. Нашвидкуруч перекусивши, пили чай із тістечками та обговорювали гостей.
Поспішали, тому що на наступний день Сашкові на спарену добу, треба було як слід відпочити. Олександр хотів кинути у відро для сміття порожню коробку, але воно було переповнене. Він вийняв відро, і випали упаковки із залишками корму для котів та собак.
– Звідки це?
— Та так, Сашко, байдуже, потім розповім.
Віра швидко перевела розмову на іншу тему. А в цей час бабуся випустила Кулю і Марфушу погуляти у двір і стояла, спостерігаючи за їхньою біганиною по свіжому снігу. Тут прийшла листоноша з пенсією. Пенсіонерка поспіхом повела її до будинку.
Заходячи, листоноша не прикрила щільно хвіртку і вхідні двері. Миколаївна, Тишка та Мишко вискочили надвір, тільки Пряник залишився вдома. Коти та собаки на хвилинку зібралися в гурток, а потім швиденько вибігли на вулицю. Поперед Куля, замикала колону Миколаївна, стежачи, щоб ніхто не відстав.
Люди з подивом дивилися на незвичайну ходу, особливо на пішохідних переходах. У Кулі була хороша пам’ять, вона запам’ятала дорогу на відмінно і вела зграю додому, до улюбленої господині. Бігли бадьоренько. У Марфуші від бігу збилася на бік її «шапочка», викликаючи посмішки у перехожих.
Олександр почув, як хтось шкрябався у двері і поскулив або нявкав. Він відчинив двері і завмер від подиву. У коридор впевнено ввалилася задоволена такса в «шапці», за нею ще великий собака, потім юрбою коти, всі в снігу та в піднесеному настрої.
Віра вибігла і, закривши обличчя руками, сіла на взуттєву полицю, опустивши від сорому голову, беззвучно заплакала.
– Віро, це твої? Усі?!
– Так. Вони були у бабусі.
Порахувавши цього гостя винуватцем сліз хазяйки, Куля і Марфуша заходилися гавкати на нього, а Миколаївна загрозливо зашипіла.
— А казала, що посагу не маєш.
Олександр одягнув куртку, вийшов, сів у машину та поїхав. Віра подзвонила бабусі і заспокоїла її, не бажаючи засмучувати. “Ось і все, не буде ніякого весілля, так мені і треба”, – думала наречена, обіймаючи пухнастих. Вона не почала дзвонити, щоб пояснити свій вчинок, тепер все це безглуздо.
На душі було порожньо і бридко від своєї брехні. Обличчя набрякло від сліз. Минуло кілька годин, у двері постукали. На порозі стояв її Сашко з мішками дорогого корму для котів та собак. Усміхаючись, поклав вантаж і вийшов. За кілька хвилин він увійшов, тримаючи на повідку таксу у червоному комбінезоні.
– Це мій собака, а це Маруся. Вони були у Світлани, — Сашко вийняв руду кішку, що ховалася під курткою, — Приймете до своєї команди?
Минули роки. Віра та Олександр часто згадують цю історію та сміються. Хто знає, можливо, якби не було цього посагу, невідомо, як склалися б їхні долі і не були б вони стільки років разом….
