-Книжку читаєш? Тобі пощастило. Є час… А я ось нічого не можу — ні книжку почитати, ні посидіти, ні відпочити. Кручуся, як білка в колесі. Лізка росте, все на ній зношується, не встигаємо одяг купувати. Мишку скоротили зарплату… — дочка Ірини Максимівни, напросившись у гості, зручно вмостилася на кухні матері й почала скаржитися на життєві негаразди.
Ірина Максимівна тужливо поглянула на відкладений роман, недопитий чай і надкушений скромний бутерброд із ковбасою.
Якщо дочка Наталя затягнула цю пісню, це надовго, як показує практика. І Ірина Максимівна приготувалася терпляче слухати…
— У Мишка зовсім завал, мамо. Хоч би під скорочення не потрапив. Якщо потрапить, то все тоді. І в мене зарплати — кіт наплакав…
Ірина Максимівна насторожилася, мабуть, дочка підходить до суті. Може, грошей хоче попросити? Так грошей немає. Три тисячі лежать на поличці, під простирадлами, та хіба це гроші. Так, сльози…
— Мамо, ось про що я… Може, ми трохи поживемо у тебе? Недовго. Ми тебе не обтяжимо, справді. Лізка вже доросла, слухається. А ми на роботі цілими днями…
Ось воно що, пожити… Звісно, зараз молодим важко. Усього хочеться — скільки ж гарних речей продається. І в подорожі хочеться — весь світ для них відкритий, тільки гроші давай.
А де їх взяти, ті гроші? Якщо вже молодь не може їх заробити, то що вже говорити про неї, пенсіонерку. У неї й було трохи — не те щоб мільйони, але все-таки. Так вона все віддала дочці та її родині.
Звісно, не відразу, а поступово. То на одне просили, то на інше. Так і розійшлися її кр.вні безвозвратно…
— Мамо, то як? Дозволиш пожити у тебе? У тебе ж друга кімната все одно пустує, — вирвала Наталя Ірину Максимівну з сумних думок. — А ми налагодимо справи й візьмемо квартиру в іпотеку. Що думаєш, мамо?
Ірина Максимівна встала зі стільця й, зітхнувши, поставила охололий чайник на плиту. Чайник був старий, алюмінієвий, але так ретельно вичищений, що в нього можна було дивитися, наче в дзеркало. І навіть корчити гримаси, як любила робити Наталя в дитинстві.
Вона згадала, як дуже давно купила цей чайник. Дочка називала його пароплавом — так він пронизливо свистів. Він і зараз свистить, але тихіше, ніби теж постарів і став не таким легковажним…
— Ну що ж, приїжджайте, живіть… — зітхнула Ірина Максимівна. — А там, хто знає, може, все владнається…
*****
— Бабусю, а це що? А це що? А як це називається? Га? — запитувала онучка Ліза, недбало хапаючи тендітні фігурки, від чого в Ірини Максимівни завмирало серце. Вона обожнювала порцелянових слоників із балеринами й збирала їх із захопленням. Чомусь вони, ці дрібнички, її заспокоювали.
— Обережно, Лізонько, обережно! Це цінні речі! — вигукувала вона.
— Вони дорого коштують? — насторожилася Ліза.
— Ні, Лізонько, коштують недорого, але цінні для душі! — посміхнулася Ірина Максимівна.
— А, ну добре, а я думала, що коштують багато грошей, — нахмурилася дівчинка.
— Ну нічого, все одно скоро все буде нашим. А цей мотлох піде на смітник…
— Що?! Що ти сказала? Хто тобі таке сказав? — Ірина Максимівна ледь не впала зі стільця.
— Тато сказав. Ти ж стара, так, бабусю? А старі пом.рають, — дівчинка дивилася на неї невинними блакитними оченятами, й Ірина Максимівна пом’якшала – ну що з дитини взяти…
…Сім’я доньки жила у неї вже три місяці. І поступово Ірина почала розуміти, що її дім нібито її, але вже не зовсім.
Раніше у неї був свій ритм і свій розпорядок дня. Ранній підйом, спокійний тихий сніданок під бурчання старенького телевізора, потім прогулянка. Після обіду можна було полежати з книжкою на картатому диванчику, а перед вечерею — знову прогулянка, потім серіал і відбій не пізніше дев’ятої вечора…
Після переїзду дітей усе перевернулося з ніг на голову. Вранці ніякої тиші — на кухні крик, галас, метушня. Увечері історія повторювалася.
До того ж молодь лягає спати пізно, розмовляє голосно, а у неї сон чутливий, нервовий. Ірина Максимівна почала погано спати, а сніданок для неї взагалі перетворився на біг з перешкодами.
Зрештою вона почала брати чай із бутербродом до себе в кімнату, але й тут спокою немає. То Ліза вривається без стуку, то дочка кличе…
А тут з’явилася нова обставина. Виявилося, що Ірина Максимівна має до їхнього приходу поставити готову вечерю на стіл. Ну, вона ж сидить вдома, не працює, все справедливо.
— А що такого? Їй що, важко? Ми продукти купуємо, вона готує.
— Все логічно! — таку розмову зятя з дочкою вона почула, проходячи якось повз кухню.
Ну добре, вечеря — то вечеря, змирилася Ірина Максимівна. Нічого страшного, вона трохи потерпить, адже все це тимчасово, як не крути.
До речі, з зятем вона ніколи не ладила. Між ними з самого початку панувала взаємна неприязнь. Вголос про це, звісно, не говорили, але це було помітно неозброєним оком. Особливо з боку зятя — він її, м’яко кажучи, на дух не переносив.
Ірина Максимівна теж не кидалася до нього з поцілунками, але, на відміну від нього, давно змирилася з вибором доньки й дивилася на все філософськи.
Зрештою, жити з ним доведеться доньці, а не їй!
Час минав, а у Наталі з чоловіком ніяк не вирішувалися питання з квартирою. Адже само собою нічого не вирішується, правда?
Зате накопичувалися претензії до Ірини Максимівни. То борщ пересолений, то з Лізою не прогулялася, то ванну зайняла не вчасно, а то взагалі встала не там!
Ірині, чесно кажучи, й вдома перебувати не хотілося. Та й не дім це став для неї зовсім, а осине гніздо.
Останньою краплею в чаші терпіння Ірини Максимівни стала зникнення стосу DVD-дисків, які вона прибрала в комору, сподіваючись пізніше знайти для них місце. На запитання, де її фільми, зять ліниво відповів:
— Ірино Максимівно, викинув. Сьогодні прибирали з Наталкою, я й викинув. Навіщо ж той мотлох збирати, правда?
— Як це викинув? Максиме, це ж мої улюблені фільми! Як ти міг?! Та й взагалі, це ж мої особисті речі… — не вірячи своїм вухам, відповіла Ірина Максимівна. На що чоловік дочки лише хмикнув.
З того самого дня Ірина Максимівна намагалася бути де завгодно, тільки не вдома. На її щастя, у сусідньому будинку був салон краси, де терміново потрібна була прибиральниця. Білий аркуш оголошення на стовпі став для неї в той момент рятівним жилетом. І вже наступного дня вона взялася до справи.
Робота стала для неї віддушиною. Колектив був хорошим, дівчата-майстрині — прості й не зарозумілі. Ніхто не робив поділу за соціальним статусом, і Ірина Максимівна почувалася в салоні на рівних, як у своїй тарілці. А тому сиділа на роботі день і ніч, як то кажуть. Тим більше що додому їй повертатися зовсім не хотілося.
А там усе було як завжди. Дочка, незадоволена життям, зять, який вічно висуває претензії, та розпещена онука…
А одного разу сталося те, що привело Ірину Максимівну в повне розладнання та змусило замислитися над тим, що в інтернеті, мабуть, правду пишуть: дорослі діти іноді поводяться, м’яко кажучи, егоїстично.
Одного разу, повернувшись увечері з роботи, Ірина Максимівна, намагаючись непомітно прослизнути до своєї кімнати, носом до носа зіткнулася в коридорі зі зятем і донькою.
— Мамо, я не зрозуміла, а де ти весь час пропадаєш? — обурено запитала донька.
– І, до речі, ми приходимо після роботи, а в холодильнику — порожньо. Улюблена теща навіть супу на воді не спромоглася зварити. А я, до речі, продукти за свої кр.вні купую! — підхопив зять.
— А я не їм ваші продукти. І куди я зникаю — це моя особиста справа, — сухо відповіла Ірина Максимівна, намагаючись пройти до своєї кімнати. Але зять стояв, як стовп.
— Ні, теще, ви вже будь ласка, вислухайте, а потім тікайте. Ви неправі! Ми й за комунальні послуги платимо практично все, і продукти купуємо. А ви, замість того, щоб приготувати вечерю й почитати з онукою, блукаєте невідомо де.
— Так, мамо, Михайло має рацію. Тебе цілими днями немає вдома, — ображено промовила дочка.
— З чого б це ви почали мені в моїй квартирі зауваження робити? Га? Мої дорогі діти?! — Ірина Максимівна ніби не вірила своїм вухам. — І що значить «блукаю»? Я працюю!
— Що?! Ти працюєш, а ми про це чуємо тільки зараз? Ну, мамо, ти просто… — обуренню дочки не було меж.
— Ще й працює… Ірина Максимівна, у вашому віці треба серіали дивитися, та на лавці насіння лущити. А ви «працюєте»… А якщо вже на те пішло, то в загальний бюджет треба гроші приносити, а то виходить, що все на наших плечах, — діловито заявив зять.
— На ваших плечах? Безсовісні! Я свого часу всі свої гроші вам віддала, допомагала. Тепер живете в моїй квартирі й ще докоряєте. Та я ваші крихти не їм, вже й миюся, і їм на роботі. Вдома тільки зуби вранці чищу…
Я була молода, сама, без чоловіка, тебе, Наталю, витягувала і не вважала, що мені всі винні…
А за вашою логікою виходить, що я тепер маю поставити на собі хрест і взагалі не жити. А ваша дочка теж так поводитиметься з вами? Ви так її виховуєте? — гірко, зі сльозами на очах, сказала Ірина Максимівна і нарешті пішла до своєї кімнати…
Вона проплакала всю ніч, а вранці вмилася й побігла на роботу. Що ж, життя триває. А коли зайнята справами, та й у компанії хороших людей, пережити неприємності легше.
Вечорами вона тепер поверталася додому ще пізніше, коли сім’я доньки вже спала, а то й зовсім залишалася в салоні, у підсобці на диванчику…
…А одного осіннього вечора до салону забіг літній чоловік, щоб підстригтися. Ірина Максимівна в цей час була у залі. Зав’язалася приємна розмова, знайшлися спільні теми та інтереси.
Чоловіка звали Ігор Петрович, і він мешкав у сусідньому кварталі. Того ж вечора він запросив Ірину на вечерю до кафе. Вона охоче погодилася — а чому б і ні?
Так почалося приємне знайомство, а потім — дружба. А через пів року Ігор Петрович зробив їй пропозицію, від якої вона не змогла відмовитися. І переїхала до нього.
З родиною дочки Ірина Максимівна практично не спілкувалася. Лише рідкісні дзвінки та зустрічі.
Іноді, зустрічаючи дочку, вона бачила в її очах полегшення і навіть радість від того, що Ірина більше не живе з ними. Усвідомлювати цей факт було гірко й прикро, але що поробиш… Не можна ж їх силою виганяти. Вони домоглися свого…
Але життя триває. Тривало воно й у Ірини Максимівни, тільки в новій ролі. У ролі дружини та коханої жінки.
А що? Адже в шістдесят можна не тільки серіали дивитися та на лавці насіння лущити, а й бути щасливою та задоволеною.
Можливо, звичайно, не все в цьому віці починається, але ще не все закінчується!
