Артем сидів на кухні, уткнувшись носом у підручник з алгебри. За вікном кричали діти, граючи у футбол, але він не відволікався.
Бабуся Лідія Петрівна, примостившись у кріслі з вовняним клубком, в’язала черговий светр.
Незважаючи на пенсійний вік, жінка встигала не тільки працювати, а й доглядати за онуками.
– Відірвися на хвилиночку, – ласкаво сказала вона, простягаючи Артему кухоль із компотом. – Очі зламаєш.
Хлопчик потягнувся за склянкою і випадково зачепив бабусині окуляри. Вони з легким дзвоном упали на підлогу.
– Ой, вибач! – зніяковіло промовив він і швидко підняв окуляри.
– Нічого, нічого, – засміялася Лідія Петрівна, поправляючи сиве волосся. – Ти краще скажи, як контрольна з хімії? Знову п’ятірку отримав?
Онук кивнув, зніяковіло посміхаючись. Бабуся завжди цікавилася його життям і навчанням, на відміну від батьків.
Двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Максим, дванадцятирічний брат Артема, у порваних джинсах і з великим синцем під оком.
– Мамка вдома? – кинув він, навіть не привітавшись.
– На роботі, – відповів Артем і хотів ще щось додати, але Макс уже зник, грюкнувши дверима.
– Весь у батька… – важко зітхнула Лідія Петрівна і похитала головою.
Артем хотів щось сказати, але тут у квартиру увірвалася Катя. У свої тринадцять вона вже яскраво фарбувалася: підведені очі й нафарбовані губи.
– О, бабуся знову в’яже свою гидоту? – фиркнула вона, тикаючи пальцем у светр. – Хто це буде носити?
– Катрусю, не груби, – суворо сказала Лідія Петрівна, але дівчинка лише закотила очі.
– Мама сказала, що ти повинна купити мені ту саму кофту . Де вона? – перебила онучка.
– Кофта почекає. У Артема скоро день народження, – незадоволено відповіла бабуся і насупила брови.
– Ну, звісно. Ти спочатку всі гроші на його день народження спустиш, а потім уже про нас із Максом подумаєш, – уїдливо промовила Катя і скривила губи.
Артем, будучи старшою дитиною в сім’ї, винувато опустив очі. Він не любив подібні розмови.
Батьки завжди говорили йому, що він має поступатися братові й сестрі, бо вони молодші, проте бабуся вважала інакше.
Лідія Петрівна зробила вигляд, що не почула слова Каті й продовжила мовчки в’язати.
Наступного дня Ольга, донька Лідії Петрівни, повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай.
Вона недбало скинула в передпокої туфлі на шпильках і відразу попрямувала до холодильника.
– Мамо, ти знову нагодувала Артема пирогами? – запитала вона, роздивляючись крихти на столі. – Він же так розтовстіє!
– Онучок навчається, йому сили потрібні, – парирувала бабуся, не відриваючись від в’язання.
Дмитро, чоловік Ольги, щойно повернувся з роботи і почув лише частину розмови.
Чоловік недбало жбурнув ключі від квартири на тумбочку і пройшов у вітальню.
– Досить його балувати, він і так нічого не цінує. Макс учора в школі посварився через те, що в нього рюкзак старий. А в Артема щороку новий! – роздратовано вимовив Дмитро.
Артем стиснув кулаки під столом. Бабуся подарувала йому цей рюкзак за перемогу в олімпіаді.
– Тату, я його не просив… – почав виправдовуватися син.
– Мовчи! Бабуся тебе розбестить остаточно, – перебив його батько.
Лідія Петрівна різко встала і мимоволі впустила клубок вовни з рук.
– Якби не я, він ходив би в обносках! Коли ви востаннє йому щось купували? – обурилася вона.
У вітальні миттєво повисла тиша. Ольга відвернулася, вдаючи, що шукає щось у сумочці.
Батьки Артема жили небагато і з останніх сил тягнули трьох дітей. Уже кілька років вони негласно спихнули старшого сина на забезпечення Лідії Петрівни.
На п’ятнадцятий день народження Артема бабуся принесла величезну коробку, обмотану подарунковим папером і стрічками.
– Відкривай, онучик! – радісно промовила вона.
Артем розірвав упаковку. З-під кришки визирала новенька ігрова приставка. Хлопець від подиву ахнув.
– Це занадто! – вибухнув Дмитро. – Максиму ви такі дорогі подарунки ніколи не робили!
– Нехай вчиться, як Артем, – холодно відповіла Лідія Петрівна. – Тоді й отримає.
Катя, яка спостерігала з дверного отвору за всім, що відбувалося, голосно схлипнула:
– Це нечесно! Я теж хочу гарний подарунок!
– Не плач, кошеня. Ми тобі купимо… що-небудь, – схвильовано проговорила Ольга й обійняла доньку.
Артем дивився на приставку, відчуваючи, як його щира радість затьмарюється реакцією рідних. Він простягнув коробку сестрі:
– Хочеш… пограти разом?
– Не треба мені твоїх подачок! – Катя вибігла з дому, грюкнувши дверима.
– Бачиш, онучик? Доброта їх тільки злить, – спокійно промовила бабуся.
Того вечора Артем почув, як батьки сваряться на кухні.
– Твоя мати зовсім голову втратила! – шипів Дмитро. – Подарувала хлопцеві ігрову приставку за такі гроші.
– А що я можу зробити? – огризнулася Ольга. – Вона ж навмисно нас провокує!
– Завтра йдемо і купуємо Максу з Катею по гіроскутеру… дорогому!
– У нас немає таких грошей!
– Візьмемо в кредит. Не дозволю, щоб мої діти почувалися неповноцінними через цього бабусиного онука!
Наступного дня у квартирі стояли два гіроскутери. Максим тут же поїхав на вулицю, Катя зняла розпакування і похвалилася в соціальних мережах.
Артем повертався з бібліотеки, ховаючи в кишені нову математичну книгу. У дворі йому зустрівся молодший брат.
– Дивись-но, наш розумник! – крикнув Макс, проносячись повз на яскраво-червоному гіроскутері. – Хочеш покататися?
Артем похитав головою. Він знав: якщо погодиться, брат одразу ж відмовить і посміється з нього.
Наступні п’ять років Артем жив у бабусі. Хлопець з відзнакою закінчив школу і вступив до університету.
Лідія Петрівна наполягла на тому, щоб двадцятиріччя онука відзначали у неї вдома.
Утім Ользі та Дмитру було байдуже, де відзначати день народження сина.
На святковому столі красувалися тарілки з пирогами, соковитими котлетами й улюбленим оселедцем під шубою.
Артем сидів на краю дивана, смикаючи манжети сорочки – подарунок від батьків.
Мати вранці вручила її зі словами: “Одягни, щоб бабуся не бурчала, що ми про тебе не дбаємо”.
Попри те, що рукава в неї були закороткі, а комір натирав, Артем не заперечив.
За столом уже сиділи Максим і Катя. Брат щойно закінчив школу і ще нікуди не вступив.Він відростив бороду і носив шкіряну байкерську куртку. Дев’ятнадцятирічна сестра жувала жуйку, втупившись у телефон.
Навчалася вона в педагогічному коледжі на вихователя, бо до університету не вступила.
– О, іменинник! – протягнув Максим, дивлячись на брата. – Чого такий кислий? Переживаєш, що бабуся подарує тобі черговий светр?
– Або ще одну куртку “на виріст”, – пирхнула Катя і презирливо усміхнулася.
Артем промовчав. Він звик. Незабаром усі зібралися за столом і почали святкувати.
Приблизно за годину Лідія Петрівна винесла у вітальню торт у вигляді розкритої книги. На глазурі золотилися літери: “Найрозумнішому онукові”.
– Ну, задувай! – бабуся запалила свічки і посунула торт до іменинника.
Артем загасив полум’я під схвальні оплески. Дмитро налив собі напій і мовчки випив. Стосунки зі старшим сином у нього були прохолодні.
– Ну, показуй, що бабуся цього разу подарувала, – кинув він і розсівся на стільці.
Лідія Петрівна підійшла до шафи і взяла з полиці великий конверт і маленьку коробочку.
Артем потягнувся до подарунка, але бабуся зупинила його:
– Зачекай, онучик. Спочатку послухай.
Вона відкрила конверт і дістала з нього документи.
– Квартира. На Староказацькій. Двокімнатна, євроремонт, – вона говорила швидко, немов боялася, що її переб’ють. – Оформлена на тебе.
Після чого відкрила коробочку, в якій лежали ключі, і простягнула її разом із документами онукові.
– Що?! – здивовано вигукнула Катя.
– Ти що, бабусю, зовсім з глузду з’їхала?! – обурився Максим і схопився зі стільця, випадково перекинувши його.
– Мамо, це жарт? – Ольга схопилася за серце.
Дмитро вихопив документи з рук Артема і почав читати.
– Дивись-но… Договір дарування. Зареєстровано, – він зблід. – На які гроші, теща, ви купили цю квартиру?!
– Не на ваші, – крижаним тоном відповіла Лідія Петрівна. – Я все життя працювала і достатньо накопичила.
– Але ми ж домовлялися, що ти допоможеш нам! – Ольга вчепилася в край столу. – Максу – на весілля, Каті – на навчання…
– Максим собі ще наречену не знайшов і за розум не взявся. Катя в інститут навіть на платне не вступила, тож гроші їй не потрібні. А на свої забаганки нехай самі заробляють, – суворо відповіла мати.
– Артем, на відміну від них, заслужив квартиру.Катя різко встала, випадково зачепивши тарілку з олів’є і розсипавши салат по скатертині.
– Заслужив?! – її голос злетів до вереску. – Сидить у своїй кімнаті, як щур, а йому – квартира?!
Максим зробив крок до Артема і взяв його за грудки.
– Ти задоволений? Стільки років вислужувався перед бабусею і нарешті отримав нагороду! – злобно прошипів брат.
– Я… я не вислужувався, – сторопів Артем.
– Брешеш! – Дмитро жбурнув договір на підлогу. – Ти її роками налаштовував проти нас усіх!
Лідія Петрівна встала між ними і жестом вказала на вихід.
– Досить! Вийдіть усі. Зараз же, – скомандувала вона.
– Мамо, ти не можеш… – почала Ольга.
– Геть! – мати тремтячою рукою вказала на двері. – І забудьте дорогу до мого будинку.
В новій квартирі пахло свіжою фарбою і деревом. Бабуся не брехала: ремонт був ідеальним – світлі стіни, ламінат, кухня з глянцевими фасадами.
Артем увімкнув світло, і люстра-куля розсипала кімнатою відблиски.
– Подобається, онучик? – з цікавістю запитала Лідія Петрівна.
– Дякую, бабусю, – Артем обійняв її. – Краще й не придумати.
Він запросив усю родину на новосілля. Ольга відповіла сухим смс: “Зайняті”. Дмитро проігнорував.
Натомість Максим написав: “Звичайно, прийдемо подивитися на твій палац”.
Увечері у двері подзвонили. На порозі стояли брат у старій куртці та сестра з величезною порожньою сумкою із секонд-хенду.
– Ого, – протягнув Максим, розглядаючи високі стелі. – Бабуся тебе реально любить.
Катя пройшлася кімнатами, клацаючи фото на телефон.
– Ти тут один житимеш? Хоча хто погодиться жити з таким занудою, як ти, – усміхнулася дівчина.
– З тобою теж ніхто не захотів будувати стосунки, тому ти досі живеш із батьками, – огризнувся Артем і пішов допомагати бабусі накривати на стіл.
Лідія Петрівна приготувала безліч страв, але брат із сестрою навіть не доторкнулися до них.
Макс недбало тикав виделкою в салат, а Катя колупала лак на нігтях.
– Ну, як вам? – запитала бабуся, розливаючи чай.
– Нормально, – буркнув Максим. – Тільки несмак якийсь.
– Так уже, – фиркнула Катя. – Ні штор, ні картин. Як у лікарні…
Артем зціпив зуби. Він мріяв, що вони нарешті порадіють за нього. Хоча б прикинуться.
– Може, екскурсію влаштуєш? – запитав молодший брат і встав з-за столу. – Покажи свій палац.
Хлопець, нічого не підозрюючи, повів їх кімнатами. Родичі уважно все оглядали.
– Телевізор який маленький. У мене б більший стояв, – самовпевнено заявив Максим.
Катя затрималася в спальні, роздивляючись шафу.
– Одягу-то мало. Треба б тебе в магазин зводити. Заразом речі нормальні купимо, а то виглядаєш, як опудало, – розсміялася дівчина.
– Мені вистачає одягу, тож твоїх послуг я не потребую, – ображено пробурмотів Артем.
Коли гості пішли, він зітхнув із полегшенням. Бабуся помила посуд і поїхала до себе.
Наступного ранку Артем не знайшов ноутбука. Він обшукав усю квартиру: ні на столі, ні під ліжком.
Потім помітив – зникла і нова кофта. Серце тьохнуло.
– Не може бути… – він рвонув до передпокою. На вішалці не вистачало куртки з натуральної шкіри, яку Лідія Петрівна купила йому на випускний.
Артем набрав номер Максима. Той відповів після третього гудка.
– Що? – незадоволеним голосом запитав брат.
– Ти… не брав мої речі? – голос хлопця здригнувся.
– Опа, король запідозрив мене в крадіжці! – засміявся Максим. – Може, ти їх сам загубив?
– Катя з тобою була! Де мої… – сердито вигукнув Артем.
– Відвали, – перебив його брат і відключився.
Артем не став терпіти таку поведінку родичів і подав заяву в поліцію. Через два дні Максима і Катю викликали на допит.
– Ти що, з глузду з’їхав? – кричав Дмитро в трубку. – Забери заяву!
– Ні, – уперше в житті Артем не послухався батька.
– Тоді ми тебе викинемо з сім’ї! – пригрозила мати.
– Я і так уже не у вашій сім’ї, – похмуро промовив хлопець і кинув слухавку.
Увечері у двері постукали. Катя з сумним виглядом простягнула сумку з ноутбуком.
– На, забирай своє барахло. Тільки заяву забери, – буркнула сестра і боязко глянула спідлоба.
– А куртка? Кофта? – запитав Артем.
– Продали, – Катя усміхнулася. – Треба було краще ховати.
Він мовчки зачинив двері перед її носом, вирішивши більше не спілкуватися з родичами.
Артем змінив номер телефону і відписався від них у всіх соціальних мережах. Іноді бабуся привозила пироги і розповідала плітки: Катя кинула коледж, Максим влаштувався вантажником.
– Шкода їх? – якось запитала вона.
Артем подивився у вікно. Внизу діти ганяли м’яч, як колись він і брат Макс.
– Ні, – відповів він. – Вони самі обрали свій шлях.
Бабуся кивнула і накрила на стіл. У тиші нової квартири пахло вишневими пирогами і свободою.Спеціально для сайту Stories
