— Світлано, я після роботи до мами заїду. Тож вечеряй сама, добре? Я там поїм. — Сказав Петро, і я незадоволено видихнула.
— Ти це кажеш майже щодня. Я втомилася вечеряти сама. Навіщо я взагалі виходила заміж? Намагаюся, готую, а ти в результаті мотаєшся вечорами до своєї матері.
— У неї душ підтікає, треба подивитися, що там. Напевно, міняти вже треба.
— І, зрозуміло, за твій рахунок?
Такі розмови в нашому домі були не в новинку. Ми з Петром одружилися два роки тому, і я завжди знала, що він дуже прив’язаний до своєї матері.
Іраїда Миколаївна була з тих жінок, для яких єдиний син — світло у віконці.
І заради нього, безцінного, вона ночами в молодості не спала і в усьому собі відмовляла, заради нього на вівтар материнства принесла своє особисте життя, займаючись одним лише синочком.
Ну і, зрозуміло, за таких обставин, в дружини йому дай хоч царицю єгипетську, але на думку свекрухи та буде негідна її чада, в якого стільки вкладено.
Вкладено, строго кажучи, і правда чимало було.
Коли молодого чоловіка, який за планами мав стати чоловіком моєї нинішньої свекрухи, здуло після звістки про дитину, вона залишилася одна.
Мати-одиначка в той час – м’яко кажучи, не привід для гордості. Це ціла купа проблем, обмежень і осуду. Але вона пройшла їх, озброївшись нескінченною любов’ю до своєї дитини.
Тільки з віком вона прийняла форми вже не найздоровіші – мало не щовечора чоловік їздив до своєї матері, а вихідні і зовсім пропадав у неї.
Я любила Петра, але часом закрадалися в мене гіркі сумніви, що проти свекрухи для чоловіка я завжди буду другою.
Іраїда Миколаївна ж немов вступила зі мною в дивне змагання – довести свою цінність, потрібність для сина, вимагаючи постійної уваги. То лампочку вкрутити просила, то грошей, то ще щось. Щодня практично у неї були здебільшого дрібні прохання, в яких Петро матері ніколи не відмовляв.
Я думала, стане трохи легше, коли свекруха купила дачу, але я помилилася. Стало тільки гірше. Все літо чоловік тепер сидів на городі, а ранньою весною і пізньою осінню то паркан там фарбував, то дах латав.
Я ображалася, але намагалася зайвий раз не йти на конфлікти. Мене ж, коли свекруха приходила в гості, вона мучила своїми причіпками.
— Свєта, чому у тебе котлети кручені, а не рубані? Адже не складно для чоловіка зробити як належить? — морщилася вона, перекрикуючи звук працюючої електричної м’ясорубки.
— Як належить? Я теж працюю, Іраїда Миколаївна. Кручені теж дуже смачні, вони виходять м’якими і соковитими.
Або іншим разом.
— Потрібно нову куртку на зиму Петру купити. Коли у тебе зарплата, Світлано?
— Скоро. Але вона піде на оплату орендованої квартири і комунальні. Ми на куртку відкладаємо так.
— Мабуть, всі гроші по салонах розтрачуєш, а в чому чоловік ходить, тобі байдуже!
Закидів було багато. Все-то Іраїді Миколаївні в нашому домі було недобре, і виною тому була, звичайно, я.
На думку свекрухи, все моє життя повинно було крутитися навколо чоловіка, як планети і супутники сонячної системи навколо головної зірки.
У мене ж були свої хобі, спортзал, посиденьки з подругами і улюблена робота. Та й чоловік мало не щовечора залишав мене під приводом допомоги своїй мамі, так що мимоволі доводилося заповнювати чимось приємним для себе час його відсутності.
Останнім часом наші сварки ставали все частішими, і я навіть серйозно замислювалася – чи це моя людина.
Черв’ячок сумнівів точив, не даючи спокою. Все-таки мене насторожувало, що я все частіше і частіше ставилася ним на друге місце. Тим більше, що наближався ювілей моїх батьків.
Мама з татом готувалися відзначати тридцятиріччя спільного життя, і я наполягла на тому, щоб ми з Петром взяли відпустки в один час – з’їздити до моїх.
Бачилися ми нечасто, оскільки жили в різних містах. У всіх було своє життя – ми з Петром працювали, а мої батьки теж з городами і приватним будинком без діла не сиділи.
Але кругла дата все-таки була приводом побачитися, погостювати у них хоча б пару тижнів.
Мама дуже сумувала, часто дзвонила мені. Але дзвінки ж зовсім не те. По телефону не покладеш голову матері на коліна, не відчуєш, як вона гладить тебе м’якими руками по волоссю, точно так, як робила в дитинстві.
Колись саме мама наполягла, щоб я поїхала вступати до великого міста. Розлука була важкою, і спочатку я дуже важко адаптувалася на новому місці і тужила.
Тягнуло в рідне маленьке провінційне містечко, де в кухні на вікні висять жовті штори в червону цятку, подушки покриті ажурними фіранками, а на підлозі постелені різнокольорові і такі затишні килимки, що мама плела сама.
Потім якось звикла, обжилася, потім зустріла Петра і вже не відчувала себе такою самотньою.
Але і будучи щасливою в шлюбі, думати про найрідніших і найближчих людей не перестаєш. Душа все пам’ятає, малює у снах картини з дитинства – акуратні грядки, батько з вудками біля переливчастої від сонця річки, де очерет гойдається під безкрайнім синім небом.
Чоловік погодився поїхати до моїх батьків, і ми взяли відпустку на серпень. Найкраща пора для поїздок. Тепло, багато овочів і фруктів, можна не брати з собою багато теплого одягу. І спеки вже такої, як у перші місяці літа, на щастя, немає.
Їхати планували поїздом. Квитки вже були куплені, подарунки теж. Багажу, на подив, набралося не так вже й багато, так що можна вважати, що поїдемо без нічого.
Петро періодично заводив розмову про те, як же мама буде без нього ці два тижні. Я навіть слухати подібне не хотіла, обривала:
— Вже два тижні переживе, Петре! Коли ми ще виберемося до моїх? Тим більше така важлива дата. Вони нас вже зачекалися. Були два роки тому проїздом, щоб познайомитися. Погостюй у тещі, а мамі своїй дзвони щодня, щоб вона не переживала і не дуже сумувала.
— А якщо якась допомога буде потрібна терміново? — не переставав турбуватися чоловік.
— Ну, яка, наприклад?
— Не знаю. Пральна машинка зламається.
— Вона подзвонить тобі, ти запитаєш у Гугла, і вуаля — номер майстра з ремонту знайдено. Вона подзвонить фахівцеві, той приїде і все зробить.
— Вона так не любить чужих людей пускати додому. — не вгамовувався чоловік.
— Петре, ти їдеш чи ні? Ти вже справді дістав мене якимись надуманими проблемами з твоєю мамою. Вона не безпорадна дитина, вона доросла жінка з відмінним здоров’ям і при здоровому глузді. Припини трястися з нею, як качка з першими яйцями!
— Гаразд, Світлано, не сердься. Звичайно, все буде добре. З мамою нічого не трапиться, ми ж ненадовго.
Довгоочікуваний день поїздки все наближався. В останній вечір перед від’їздом до нас завітала Іраїда Миколаївна власною персоною.
— На ювілей батьків ти поїдеш одна, а мій синочок до мене в гості поїде — заявила мені свекруха.
Я здивовано подивилася на жінку і сказала:
— А що сталося?
— Мені потрібно робити ремонт у літній кухні на дачі, я чекати не можу. На тому тижні вже дощі, і так до кінця вересня. Немає чого роз’їжджати по містах і селах, коли рідній матері потрібна допомога.
— Іраїда Миколаївна, ви прекрасно знаєте, що у мами з татом тридцятиріччя спільного життя, ми збирали гроші на цю поїздку, узгоджували відпустки. За два тижні з літньою кухнею нічого не трапиться, — намагалася заперечити я.
— Світлано, поки тебе не було, ми добре жили! Жінок може бути хоч два десятки, тим більше у такого чоловіка, як мій син. А мати одна! І якщо я кажу, що він залишається і їде допомагати мені на дачі, то так воно і буде. Так, синку?
Я розгублено перевела погляд на Петра, впевнена, що зараз він, нарешті, відмовить матері. На жаль.
— Світлано, ну, раз мамі так потрібно. Я теж прогноз погоди дивився — там зливи без кінця і краю. Коли ще з кухнею, як не зараз? — винувато виправдовувався він.
— Чудово, залишайся, раз такий мамин синочок, і від спідниці відліпитися не хочеш! — розлютилася я і пішла в спальню.
На ранок, згідно з квитком, о пів на сьому поїзд рушив і повіз мене до мами з татом. Я їхала, намагаючись не розплакатися, коли за вікном промайнули промислові споруди передмістя.
На Петра я була ображена зараз, як ніколи. Як він міг так вчинити зі мною? Чи дорожить він взагалі нашими стосунками, якщо навіть у такій важливій справі вирішив виконати дріб’язкове прохання своєї матусі.
Її самодурство за два роки нашого шлюбу втомило мене до краю.
Мама зустріла мене на вокзалі разом з батьком. Обійнялися, мама заплакала, цілуючи мене, гладячи по волоссю:
— Донечко, люба! Як же ми за тобою скучили. Адже стільки часу не бачилися. А Петро де ж? Ти казала, що приїдете разом. Ми чекали вас удвох.
— Петро залишився, мамо. Я потім розповім все. Поїхали додому.
Старий батьківський дім був все тим же — так само пах, звучав, так само був сповнений щасливих дитячих спогадів. На стінах фото бабусі і дідуся, моєї тітки Віри, її дітей і онуків. Вони приїхати не змогли, але обіцяли, що восени неодмінно навідаються.
У всіх адже робота з різними графіками, це й зрозуміло. Так що я була єдиною радістю до ювілею батьків.
Ми чудово відсвяткували знаменну подію, сидячи за накритим столом, розмовляючи. Мама розпитувала мене, як ми з Петром живемо, а я відповідала ухильно, не бажаючи її засмучувати.
Батько з такими розпитуваннями не ліз – він завжди був дуже стриманим і вважав, що до дорослої людини підступатися треба лише тоді, коли та дозволить.
Він прекрасно бачив, з яким небажанням я говорю про чоловіка, хмурився і мовчав. За два тижні, скільки я гостювала у батьків, Петро не подзвонив і не написав мені жодного разу.
Я робила так само. Сама ж багато думала і про нього, і про нас. Це саме «ми» було зі мною два роки нашого шлюбу, а тепер ось тануло, зникало, більше в нього не вірилося.
Я їхала, обіцяючи мамі і татові дзвонити щодня, писати, надсилати фото. Мама знову плакала, тато міцно обійняв мене, сказавши:
— Донечко, яке б рішення ти не прийняла, ми завжди підтримаємо тебе. Ти ж знаєш?
— Я знаю, тату, дякую!
Поїзд мчав мене додому. Коли я зайшла в квартиру, мене зустріла тиша і порожнеча. Петра не було. Причому, судячи з усього, його не було тут всі два тижні моєї поїздки до батьків.
Я не витримала і набрала його:
— Привіт. Де ти?
— Я у мами на дачі. — бадьоро, як ні в чому не бувало, відрапортував мені чоловік. — Ти повернулася?
— Я повернулася, а ось ти можеш не обтяжувати себе поверненням. На цьому все, більше сім’ї у нас з тобою немає. І, чесно кажучи, мені здається, що її й не було. Документи на розірвання шлюбу я подам сама. Прощавай.
Потім Петро намагався дзвонити мені і писати, але приїхати так і не наважився. Мабуть, коли свекруха дізналася, що я порвала з її безцінним синочком, то утримала його від поїздки до своєї без п’яти хвилин вже колишньої невістки.
Мене в такому розкладі все більш ніж влаштовувало – менше прикрощів від з’ясування стосунків, які ні до чого не приведуть.
Я все для себе вже вирішила, і рішення змінювати не мала жодного наміру.
Тепер вечеря на самоті мене зовсім не обтяжувала. Вирішивши відсвяткувати близьку повну свободу, купила собі стейки з сьомги, які посмажила на сковорідці-гриль з чебрецем і анісом. Вийшло надзвичайно смачно. Я повільно їла під улюблений фільм, одягнена в затишну піжаму з пінгвінами.
Можна було не думати про те, як виглядаю, а просто розслабитися, пити з високої красивої склянки улюблений апельсиновий сік, а на десерт їсти цукерки з красивої коробочки, відкушуючи по крихітному шматочку.
Батькам про зміни в своєму житті скажу завтра, а сьогодні просто бути собою, провести вечір для себе коханої і не сумувати. Сумів і справді не було.
Був жаль про втрачені не з тією людиною два роки, але я ж молода, встигну ще знайти потрібного чоловіка і побудувати з ним своє щастя. З Петром мені б цього не вдалося – я не погодилася б бути другою після його матері, яка вічно лізла в наш дім і намагалася мною командувати.
Мені хотілося чоловіка, для якого я була б першою, головною, важливою. Який би підтримував мене, як і я б підтримувала його. Вдалий шлюб будують завжди двоє людей, важливіших за яких один для одного немає нікого на світі.
Добре, що я зрозуміла це до того, як у нас з Петром з’явилося своє житло, діти.
Зараз розлучитися вийде легко, майже без зобов’язань. Я знала, що переживу це гідно, знайду чим себе зайняти.
Про Петра я не турбувалася – було зрозуміло, що він тепер буде жити з матір’ю. Навряд чи знайде він собі таку супутницю життя, яка примириться з важким характером Іраїди Миколаївни.
Втім, це вже не моя турбота. Я із задоволенням відправила в рот цілу цукерку з горіховою начинкою – смачно-то як, добре!
Спеціально для сайту Stories
