Ольга сиділа осторонь, на сходинці. Треба допомогти сестрі нагодувати її юрбу, але Ольга ніяк не могла відірвати погляд від Кості. Він заліз на довгу лаву біля вікна, покриту тканою доріжкою. Він дивився на стіл, хотів їсти. Потягся за хлібом, відкусив, і тут, озирнувшись, упіймав її погляд.
Дивився і повільно пережовував булку. Він пам’ятав її минулий приїзд. Звісно, пам’ятав. І дуже сподівався на це. Ольга прочитала це у його погляді. Діти поралися, штовхалися. Їх було семеро, а з Костею – вісім. Молодшій Нюрі було лише півтора, а старшому Ваньку – чотирнадцять.
Надія, сестра, була гарною матір’ю, але надвечір навалювалася на неї така втома, що дратувалась і покрикувала на дітей вона надто лихо. Та й із сестрою хотілося поговорити, вона відчувала – цей приїзд Ольги особливий, вирішальний приїзд, а дітлахи все ніяк не могли вгамуватися.
– Я зараз тобі за комір цей млинець засуну! – Сергійко балувався з млинцем, – наївся, до рукомийника і марш – спати!
Ольга приїхала нещодавно. Точніше, прийшла. Поїзд – автобус, а далі пішки до села з величезною сумкою з перепочинками. Вже вересневий вечір упав на перелісок, на село, прохолодний, але такий рідний. Вона так нічого остаточно і не вирішила, можна ще можна повернути все назад.
Але тут почало здаватися, що все вирішиться, саме це повітря підкаже. Нарешті діти вгамувалися, хоч і крутилися ще на своїх ложах. Ніч уже розлилася великими до синього сяйва зірками по всьому безкрайньому небі.
– Не чекали вже ми тебе нині, – Надія підняла втомлені ноги на лаву і припала до стіни.
– Та я й сама нічого не чекала від себе, боялася їхати, якщо чесно, – вона сиділа, спершись руками на лаву, піднявши плечі і опустивши голову. Надія подивилась на сестру.
– Оль, погано тобі так?
Ольга махнула рукою, розслабила руки і раптом піднесла їх до обличчя та й заплакала. Надя мовчала, розуміла – сестрі треба поплакати. Ольга втирала ніс кінцем хустки, пов’язаною назад. Надія зітхнула.
– А я ось все життя живу і тобі заздрю. Думаю, чому так: одна сестра тут уся в лайні, уся в турботах, а інша – як сир у маслі катається. От думаю – не пощастило мені з цим Божим розподілом. І батьки на мені були хворі, і дітей ось народжувала, і мій Вітька – не подарунок. Вбила б усіх уже …. Тобі тільки спочатку не пощастило, а потім, я думала – щаслива, а воно он як.
– Це мене Бог за Костика карає, – Ольга перестала ревти, дивилася у вікно на зоряне небо.
– Та кинь ти! Де ж твоя провина? Швидше – моя … Скільки вже говорено тобі – не звинувачуй ти себе. Ну, сталося так, чого вже…
Сім років тому влаштувався Вітька, чоловік Надії, на роботу недалеко від села. Надія тоді тільки третього народила, ще слабка була, а в матері ноги боліли. Ось і відправили вони з матір’ю юну зовсім Ольгу. Вона в технікумі навчалася і приїхала у гості.
Прихльоснув за нею там хлопець. Начебто сподобався спочатку, і взаємністю відповіла, але кохання чекала…а вийшло…, що він Ольгу завів в лісі, коли проводжати пішов, а те, що далі сталося, й ворогу не побажаєш. Прибігла додому, і в хлів – ревти.
Тоді й мати туди ходила до начальства, і Вітька морду бив, і Надія ревіла, а хлопець одне твердить – у них усе за згодою. Лише Ольга і чути про нього більше нічого не хотіла. За якою згодою? Ні! Справу відкривати не стали, восени всі поїхали, а у Ольги була вже при надії.
Спершу приховала. Тільки Людмила – подружка Ольги знала, але та мовчала. З технікуму довелося піти, усю зиму вагітність ховали. Народила вона вдома, зі знайомою бабкою-повитухою, а до лікарні з немовлям поїхала Надія. “Я народила” – сказала. На неї і записали вже четвертою дитиною.
Після Надія ще чотирьох народила. Костя – син Ольги, а тепер уже син Надії, вирізнявся якоюсь природною сором’язливістю, спокоєм. Був світліший за своїх братів-сестер і особливих турбот не завдавав. Ольга спочатку була поряд із сином, витягнула.
Коли йому було місяців вісім, влаштувала її мати працювати в магазин у сусідньому селі. Там і познайомилася вона з Анатолієм – чоловіком немісцевим, набагато старшим за неї, постачальником, який приїхав туди у якихось справах.
– Олю! Олечко! Ну, подумай, – мати вмовляла її, хотіла як краще, – Ну який же чоловік хороший! І нічого, що розлучений, адже і ти… вже пробач… У місто поїдеш, а там все в нього є: і квартира, і на роботу тебе влаштує…. Олечко, так і нам допоможеш.
І Ольга пішла за нього, поїхала до іншої області, але допомагала своїм. Ось тільки за Костиком скучала дуже. Приїжджала спочатку кілька разів на рік, а потім – тільки влітку. Практично весь одяг та взуття, в яке одягнені-взуті були діти сестри, було придбано і надіслано або привезено нею.
Речі ці були добротні і передавалися від молодших старшим. І кожну Ольгу дуже добре пам’ятала, але не тому, що намагалася це запам’ятати через якісь егоїстичні міркування, або для того, щоб комусь потім нагадати. Ні. Просто кожну річ доводилося їй купувати, приховуючи ці покупки від чоловіка.
Ось це картате пальтечко, яке висить зараз на вішалці, вона купила, коли брала собі плащ. Ціну чоловікові сказала більшу. Благо, чеків він не вимагав. А цю червону куртку старшій Насті вона купила, коли працювала ще на складі.
Приховала премію, яку їй тоді виділила Валентина Леонідівна, яка знає, що Анатолію краще про це не говорити, а там і не лише на куртку вистачило. Іноді, коли був чоловік у особливому настрої, і в нього просила на подарунки племінникам. Не такий уже він був і скупий часом.
Її чоловік був зразковим чоловіком. Найбільше у світі він любив себе. Він займався гімнастикою вранці, стоячи на балконі в трикотажних штанях. Потім довго хлюпався у ванній, пританцьовуючи, пирхаючи і співаючи. Полоскав горло з гучним клекотом.
– Мила, я готовий, – заходив на кухню.
І Оля подавала йому яєчню з ковбасою та ранкову каву. Їв він багато і з великим задоволенням, холодильник був набитий завжди, але за це відповідав сам – Анатолій став директором продовольчої бази. Потім він одягався, виливав одеколон у долоню і проводив рукою по шиї та потилиці.
Спочатку на одному зі складів працювала і Ольга, але Анатолій був непомірно ревнивий, вимагав неймовірної уваги та турботи і наполягав на тому, щоб Ольга сиділа вдома, не працювала. Щоправда, іноді допомагала вона йому в паперових справах, його роботи вистачало і їй.
Та й Анатолій, хоч і був великою і поважною людиною, вдома іноді здавався примхливою вимогливою дитиною. Він хотів різносолів на кухні, випічки, ідеального ладу вдома. Зсунутий з місця гребінець його дратував. Весь світ Ольги був зосереджений на ньому.
Мимоволі, віддаючи всю себе служінню чоловікові, вона чекала і від нього такої уваги, але згодом зрозуміла, що все більше і більше перетворюється на його прислугу. Він не вміє кохати, не навчений. Та й Ольга ніяк не могла перейнятися хоч якимось щирим почуттям до нього.
Анатолій п’ять років жив у шлюбі до Ольги з іншою жінкою. Ні там, ні з Ольгою він не мав дітей, а Ольга дедалі більше сумувала за сином. Дитина – це назавжди. Ніколи не буде свободи, незалежності, спокійного серця. Ось і серце Ольги боялося і завмирало часом, воно було з серцем сина.
Якось вона дуже тонко відчула біль, коли Костя потрапив до лікарні. Подзвонила та дізналася – ангіна, температура піднялася така, що мало не втратили тоді малюка. Адже ось дивина. Кілька років тому вона зламала руку – послизнулася взимку.
Потім дізналася, що в ці дні Костя раптом заявив, що болить у нього рука, возили його на рентген навіть – все гаразд з рукою, але він сидів на лавці, тримав руку, як дитину і розгойдувався. Стверджував, що болить. Було йому тоді близько чотирьох років. І Ольга наважилася.
Якось заговорила із чоловіком: давай, мовляв, візьмемо племінника на виховання собі. І сестра не проти. Він подивився здивовано – у його плани це не входило. Сказав, що подумає. Ольга сподівалася, але наступного дня Анатолій заявив своє категоричне – ні.
– У своєму домі я хочу бути вільним. Мені тут чужі не потрібні. Робота в мене і так складна, мені відпочинок потрібен хоча б удома.
І всі докази Ольги про те, що дитина стане членом сім’ї, проходили повз. Він і сам, як дитина, надувся і вже зараз почав ревнувати Ольгу до ще непривезеного хлопчика. А в тому році… Того року трапилося таке, що весь рік Ольга приходила до тями.
І що більше згадувала, то більше усвідомлювала: Костя – її частинка, і він теж це відчуває. Діти пішли купатися на річку, а Надя та Ольга готували обід, крутились на кухні. Тут же копошилися Віка та Андрійко – двоє молодших дітей Надії.
І раптом Ольга хапнула ротом повітря, різко зігнулася скручена кашлем. Кашель вивертав її навиворіт, тряс її плечі, страшенно різав горло. Вона хапала та хапала повітря знову. Впала навколішки. Надія злякалася, стукала їй по спині, бігала навкруги. Малята заплакали.
І як тільки трохи полегшало, Ольга встала з колін і, все ще дико кашляючи, пішла до дверей, кличучи Костю. Надія переконувала її віддихатися, нікуди не ходити, але Ольга з червоними запаленими від нападу кашлю очима вийшла з двору й задихаючись, вирушила до річки.
Надії хотілося помчати слідом, але діти плакали. Костя тонув. Діти його витягли вже ледь живого. Він не дихав, але старші його відкачали. І коли примчала до річки Ольга, вони міркували про те, як приховати це від матері та батька.
– Що у вас трапилось? – Ольга підійшла до Кості та обійняла його.
Діти потупили очі, але незабаром проговорилися. І самі злякалися добряче.
– Тітко Оль, а ти як дізналася? – питав Ванька, – Адже, ти прийшла, я одразу зрозумів – знаєш.
– Відчула ось, – зізналася Ольга.
За обідом усім було трохи ніяково від того, що сталося. Та й мати, Надія, не лаяла, як завжди, попри те, що випадок виходив за усі рамки і, старшим у таких випадках діставалося сильно. З’їли все швидко, мовчки, і в мовчанні потім сиділи, дивлячись, як Настя і Світлана миють посуд.
Надія косилася на Ольгу і зітхала. Хоч і сама вона була матір’ю і знала, що таке відчувати біду, але тут… ось як здивувало материнське серце.
– Може забрати, Надію? – мучилася Ольга потім.
– І куди? Живеш, як у раю. Невже покинути все? А він нагодований у мене, в любові виховується. Я ж не розумію, Оль? Мені вже й діти кажуть, що люблю його більше. А за що його не любити? Смиренний він.
— А мені часом здається, що він здогадується, хоч і не може цього бути.
– Не може, звісно, адже ніхто не знає тут, крім нас з Вітьком, а за Вітьку я ручаюся. Мати, то та взагалі пуще смерті боялася розголосу. Та й малий він ще, щоб розуміти… А в село коли повернешся, то все одно йому будеш тіткою, адже тут нічого не змінити. Та й подивися, як ми живемо…
І ти не подумай, це я не через твою допомогу, ну типу боюся, що залишуся без цього. Ні. Переживемо. Просто знаю життя це краще за твоє. Нічого в ньому хорошого нема! – закінчила Надія виразно і заплакала.
Тепер уже Ольга заспокоювала сестру. Через кілька днів Ольга поїхала до чоловіка з важким серцем, бо розуміла, що в її сина свої і досить хороше життя, а вона й надалі сестрі допомагатиме, а потім, колись, може й скаже синові правду, а може й ні…..
