Марія була найстаршою серед братів і сестер. Коли за ними прийшли працівники органів опіки та поліції, дівчинка готувала на кухні «обід».
Світлана чудово пам’ятала той момент: брудна, смердюча квартира з облущеними шпалерами та замасленою, липкою підлогою. Запах перегару, здавалося, просочив усі стіни цієї жахливої хати.
І запах «обіду» — пригорілого варива з єдиного продукту, який маленькій господині вдалося знайти в шафці з липкими від бруду ручками, — гороху.
Брудні дітлахи, що скупчилися біля Марії в нетерплячому очікуванні їжі, побачивши незнайомих людей, розбіглися в усі боки, наче маленькі мишенята. Потім їх довелося шукати по всій квартирі: одну дитину витягли з-під просілого дивана, інша ховалася у шафі й кричала від страху, коли її виявили. Третя ховалася за завіскою — подертою ганчіркою, повішеною «для затишку».
Марія стояла посеред кухні, в руці — кухонна лопатка. Вона застигла, приголомшена, і мовчала.
Мами вдома не було, вона гуляла. Прогулянка тривала вже два тижні, і коли мала закінчитися — невідомо. Чекати на цю високородну даму не було часу, і дітей забрали.
Няня Лариса, молода й квітуча жінка, взялася за свою звичну роботу: треба було вимити малюків у три етапи. Потім вона ж видавала чистий одяг і стелила свіжу постільну білизну.
Діти вперше побачили трусики й майки. А на ліжко дивилися, наче земляни на літаючу тарілку. У їдальні, де улюблена всіма кухарка Надія Петрівна залишила вечерю для «нічних», маленький Сашко жадібно відкусив шматок від вареного яйця. Шкаралупу не очищав: він не знав, як виглядають курячі яйця.
Світлана дивилася на все це і не могла позбутися грудки, що застрягла в горлі. Вона, юна вихователька, яка влаштувалася в дитячий будинок одразу після педагогічного училища, ще не усвідомлювала повною мірою, що крім нормальних сімей існують ще й такі, ненормальні…
З Іванчуками потрібно було багато працювати. Ніхто, крім Марії, не вмів як слід розмовляти, вмиватися, одягатися, чистити зуби та користуватися туалетним папером.
Зате вони, як звірята, вміли швидко бігати, ховатися, кусатися та красти їжу. Діти довго не могли звикнути до ситості. Надія Петрівна кілька разів підкладала їм добавку, а вони все їли й їли.
На ніч кухарка залишала для малюків молоко та печиво: вже ніхто з вихованців не хотів ласощів, а Іванчуки набивали кишені печивом, а потім спали в крихтах. І ніщо їм не заважало. Не відразу, але потихеньку освоїлися. Влилися в дитячий колектив, у режим, у щоденні заняття.
***
Родичам дозволялося приходити до дитячого будинку. Ось і мама Іванчуків, нарешті, з’явилася, щоб побачити своїх «кр.виночок». Вона стояла у дверях хитаючись і дурнувато хихикаючи. Світлана хотіла випровадити цю горе-матір і зачинити двері на три замки, щоб ця страшна й брудна баба ніколи в житті не змогла проникнути в дитбудинок, прикрашений малюнками дітей і вихователів, просякнутий ароматами манної каші та котлет.
Але діти… Побачивши матір, вони з криками облепили її з усіх боків. Обіймаючи жінку, маленькі Іванчуки дивилися на неї з такою щирою любов’ю, тулилися до неї, наче курчата до квочки.
Іванчук прийшла не з порожніми руками — принесла гостинці, два чупа-чупса на всіх чотирьох. Дітлахи раділи подарункам, цілували маму. А вона розкинула руки над ними, немов Мадонна.
Світлана, звісно, розлютилася. Вона дуже образилася на малюків — щодня віддавала їм усю душу, а вночі по сто разів заходила до спальні, щоб поправити ковдрочку й перевірити, чи не помочився Сергій.
І вони теж до неї притискалися, але не так, як до рідної матері! А вона, п’..иця й негідниця, зволила прийти до дітей лише через кілька місяців їхнього перебування в дитбудинки. Стоїть і насолоджується материнським щастям!
— Вам не соромно? Не соромно, питаю я? — сказала вихователька. — Ви б хоч сьогодні не вживали!
Жінці не було анітрохи соромно, вона підняла на Світлану тьмяні очі й оголила беззубий рот у безглуздій посмішці:
— Ти повинна мене зрозуміти. Ти — жінка. І я — жінка! Я народжую діточок, люблю їх більше за все на світі! А ви у мене їх усіх відібрали!
— Вам на дітей наплювати! Вони у вас голодні, ховалися під диванами і… — Світлана ось-ось мала розплакатися.
Вчасно підбігла друга вихователька, Раїса Матвіївна, доросла, досвідчена жінка. Вона взяла дівчину за плечі й відвела до кабінету.
А потім ласкаво обійняла діточок і покликала всю зграйку до дитячої кімнати дивитися мультики. Важко, але їй вдалося їх відвести. Раїса Матвіївна боялася, що мама розкриє рота: мовляв, «діточок» відривають від рідної мами! А малюки заплачуть, набіжать інші, і почнеться концерт.
Обійшлося, слава Богу. Іванчук набридло грати роль прекрасної феї, мабуть, на вулиці чекали невідкладні справи. Вона швиденько відчепила від себе дітлахів і втекла, наче злодійка. Малюки кривилися, готові розплакатися. Ледве-ледве вдалося їх відволікти.
Марія була єдиною, хто не підійшов до матері. Вона в цей час сиділа в спальні дівчаток, втупившись у одну точку.
Висока, незграбна, з великим ротом, з довгими руками й ногами, вона намагалася не плакати, вчепившись у спинку ліжка. Світлана підійшла до цієї нещасної, некрасивої дівчинки, обійняла її й розцілувала.
— Підемо мультики дивитися?
Марія похитала головою:
— Ні. Не хочу.
— Ну тоді давай просто поговоримо?
— Ні. Світлано Ігорівно, я стану такою ж, як вона?
— Ні. Ніколи не станеш. Ти дуже розумна й гарна дівчинка. Ти будеш добре вчитися, станеш… е-е-е… Ким ти хочеш стати?
— Кухарем.
— Кухарем — це чудово! Вийдеш заміж. У тебе буде багато дітей! Віриш мені?
Марія ствердно кивнула, а Світлана міцно обійняла дівчинку.
***
На новорічний вечір Світлана принесла з дому свою улюблену святкову сукню. Вона надовго зачинилася з Марією в спальні. Через годину вона урочисто вивела дівчинку за руку до зали. Усі ахнули.
Куди поділася неприваблива руда худенька дівчинка? Виявилося, що Марія була не просто гарненькою, а справжньою красунею! У всьому її образі: у тонкій талії, вузькій спині, прозорій шкірі, мідному блиску волосся — відчувалася вишуканість.
Незвичайні сірі очі, обрамлені довгими віями, сяяли. А широка посмішка робила Марія дуже схожою на актрису з улюбленого всіма фільму «Красуня».
***
А потім Світлана отримала догану від нової директорки.
— Світлано Ігорівно, ви розумієте, що п’ятнадцятирічним дівчатам не можна виглядати провокаційно? Ви бачили, як хлопці на неї дивилися? А якщо дівчинка почне раннє статеве життя?
— Тетяно Степанівно, звичайно ж, дівчинка почне ранні статеві стосунки, якщо ви ночами будете спати в кабінеті, зачинившись зсередини! — обурилася Світлана.
Це було оголошення битви. Тетяна Степанівна окинула поглядом дівчину й зробила свої висновки.
Вона, пропрацювавши двадцять років у стінах дитячого будинку, йшла на нову посаду з наполегливістю бронепоїзда. Те, що вона спала вночі під час зміни, ніхто не забороняв. І діти теж повинні спати вночі, а не сидіти у виховательській, ведучи відверті розмови з «вихователькою», яка старша за деяких лише на чотири роки!
Поступово Тетяна Степанівна встановлювала свої правила і не терпіла жодних заперечень. А тим більше від сопливої дівчинки, яка дозволяла собі панібратство у стосунках з дітьми, повністю відкидаючи такі поняття, як порядок, дисципліна та дистанція.
Битва велася витончено й грамотно. Були задіяні найголовніші сили: брехня, плітки, наклеп. У підсумку Тетяна Степанівна вийшла переможницею.
Світлані залишалося лише написати заяву «за власним бажанням» і втекти куди подалі. Вона намагалася боротися, але поки що не вміла. Що ж це — її юні двадцять років проти досвідчених п’ятдесяти?
Світлана плакала два тижні. Шкода було розлучатися з дітьми. Шкода було залишати стіни дитбудинку, де тепер залишилася правити нова директорка, авторитарна й жорстока.
Добре, що на той час Іванчуків розподілили до дитячого будинку, що знаходився в сусідньому районі й мав добру славу.
Вона прийшла попрощатися з дітьми. Обійняла Марію. Та приховувала сльози, не любила показувати свої почуття. Потім Іванчуків посадили в мікроавтобус. Світлана довго махала рукою вслід.
***
Це все відбувалося двадцять років тому. Потім з’явилися інтернет і мобільні телефони. Друзі могли бачити одне одного, зустрічатися, родичі навчилися спілкуватися, перебуваючи в різних куточках країни.
Світлана Ігорівна розшукала Іванчуків у популярній соціальній мережі. Сергій одружився, мав двох діточок, працював. Петро поки що залишався холостяком, весь свій вільний час проводив у лісі та на риболовлі.
Його фотографії були одноманітними: то Петро з величезною щукою в руках, то Петро з лящем, то в човні на озері, то біля багаття, то знову з щукою — трохи меншою.
Анна працювала флористом. На всіх фотографіях — квіти. Серед цієї різнобарвної пишноти — веснянкувате личко, обрамлене рудими кучерями.
Марію Світлана ніде не могла знайти. Серце неприємно здригнулося. Вона зважилася написати Анні. Після радісних привітань і взаємних компліментів жінка поставила хвилююче запитання. Анна відповіла:
— Загуляла. Жила тут як безхатько. Потім зникла кудись.
— Як загуляла? — Це була саме та новина, якої Світлана боялася найбільше.
Все сталося дуже просто й банально. Марія виявилася справді обдарованою, розумною дівчинкою. Вона блискуче закінчила школу й вступила до інституту! Поїхала навчатися й була однією з перших студенток на курсі. Потім переманила до себе й Анну, молодшу сестру.
Марія влаштувалася в престижну фірму, де перед нею відкривалися блискучі перспективи. Вона змогла сама купити квартиру, нехай і однокімнатну, але все ж!
Анна надіслала фотографію Марії з коментарем: ось якою вона була.
Дівчина виглядала приголомшливо! Високі вилиці, яскрава помада, волосся, що золотою хвилею спадало на плечі. Міла Йовович? Ніколь Кідман?
Жодна з цих красунь не підходила, щоб описати Марію. Щось невиразно знайоме, бачене багато разів… Ні, ніяк не могла згадати, що саме.
Анна приїхала до сестри, жила разом з нею, навчалася на швачку в технікумі. Звичайна дівчина, без видатних здібностей.
Сестри жили дружно й весело. Завдяки Марії Анна побувала й у Туреччині, й в Єгипті, й у Парижі. Усе було добре.
А потім Марія закохалася. І не в кого-небудь, а в Андрія — сина президента компанії.
Кохання було взаємним і пристрасним. Його батьки анітрохи не перешкоджали стосункам молодих людей. Все закінчилося пишним весіллям. Здавалося, мрії збулися!
— Напевно, кожна дівчинка з дитячого будинку мріяла про таке життя, як у Марії. Все було, як у кіно. Я та брати милувалися сестрою. Андрій сяяв від щастя. А потім…
А потім Марія випила свій перший келих ігристого. До цього вона ніколи не вживала. А тут така подія! Наречена піднесла до губ кришталевий фужер з іскристим напоєм. А потім — ще один. І ще.
Андрій ніколи не бачив свою наречену такою і був неприємно здивований. Звісно, ніякого скандалу не було. Наречений якнайшвидше відвів Марію, а гості чудово розважалися й без молодят.
Вранці Марія вибачилася перед чоловіком, той ласкаво її посварив. Увечері подружжя полетіло до Португалії. А там Марія вживала щодня. Після повернення не перестала. І якщо спочатку дівчина починала з ігристого, то через рік не гребувала простим міцним.
Вона втратила все: роботу, сім’ю. Андрій розлучився з нею, і Марія повернулася в квартиру, влаштувавши там справжнє пекло для Анни.
Почали приходити якісь чоловіки, потім — хитрі типи з папірцями, які вмовили жінку підписати дарчу. Квартира на той час перетворилася на справжне сміттєзвалище. Зовсім як у дитинстві у мами.
Анна виїхала й знайшла орендоване житло. А Марія ще довго приходила до неї. Приходила брудна, страшна, беззуба, схожа на стару: відмокала у ванній, виганяла комах, висипалася на чистій білизні, а потім знову йшла.
Анна плакала, вмовляла її лікуватися, але Марія навіть слухати не хотіла. Їй і так було добре. А потім сестра зникла назавжди.
— Ніхто з нас не вживаєте. Ні Сергій, ні Петро, ні я, — писала Анна. — Ми дуже боїмося, що нам це сподобається. Адже Марії сподобалося. А ми не хочемо так жити. Я переживаю за Петра. Він самотній, у коханні йому не щастить. А раптом?
— Дай Бог, щоб цього ніколи не сталося, — відповіла у приватних повідомленнях Світлана.
Дай Бог… Вона дивилася на фото Марії. І раптом згадала, на кого схожа ця дівчина.
Був такий художник — Боттічеллі, який створив великий шедевр. На картині була зображена прекрасна богиня, народжена з морської піни: золоте, що завивалося великими кільцями, довге волосся, порцелянова шкіра, ледь забарвлена свіжим рум’янцем, прекрасні, прозорі, сяючі очі, що дивилися сумно й задумливо, м’яка лінія шиї та рук…
Так, це була вона, її Марія, народжена, щоправда, у бруді, але така ж прекрасна…
Була.
