Мама добре розбиралася в людях, поки не пішла з життя. Тепер вона часто з’являлася Валі у снах і говорила якісь нісенітниці: з цим не дружи, цій не довіряй, туди не ходи.
Валя навіть спробувала ходити до церкви, за порадою сусідки баби Іри запалювала тоненьку воскову свічку біля ікони.
Записалася до психолога, який наполегливо шукав у неї дитячі травми.
Дитячих травм у Валі не було. Мама була доброю, веселою, від неї завжди пахло випічкою та кашею з молоком. Мама працювала вихователькою в дитячому садку, вона любила дітей, і діти любили її — на похорон принесли стільки квітів, ніби ховали якусь знаменитість.
Вона ніколи не сварила Валю, не ображала її, не вимагала відмінних оцінок і не порівнювала з іншими, більш успішними дівчатками — даремно психолог копалася в усьому цьому, шукати було нічого.
Свічки теж не допомагали, і Валя змирилася: з іншого боку, майже щоночі вона ніби зустрічалася з мамою, хай та й говорила різні дурниці.
Коли Валя зустріла Олексія, вона подумала: що б про нього сказала мама?
— Нареченого я тобі сама знайду, — обіцяла мама. — А то, не дай Боже, вискочиш заміж, як я, за першого-ліпшого, розуму-то в нас, дівчат, зовсім немає.
Ось про це Валя психологу не розповідала. Батько підіймав руку матір, відбирав гроші, а потім і зовсім пішов до іншої.
Психологу Валя сказала, що батьки розлучилися, коли їй було тринадцять років, але далі категорично відмовилася про це говорити.
Мама й справді завжди підшукувала їй хлопців.
— Валечка, а чому ти не запросила Славка на день народження? Такий гарний хлопчик: одяг завжди чистенький, охайний, і такий ввічливий — щойно сумку мені до під’їзду ніс.
Або:
— Валентино, даремно ти дозволяєш Павлу себе проводжати, краще поклич Слюсарчука — пам’ятаю, він у дитячому садку вже поступався місцем дівчаткам і першим навчився їсти виделкою.
Валя, звісно, не слухала маму й продовжувала дружити не з тими хлопцями. Але, зустрівши Олексія, раптом захотіла, щоб мама з ним познайомилася — вона була впевнена, що він би мамі сподобався.
Та вночі мама про Олексія не згадувала. І тоді Валя дістала свічку, запалила її й, дивлячись на мерехтливе жовте полум’я, розповіла про нього мамі.
Олексій був програмістом, захоплювався футболом і мріяв поїхати до моря. Він зустрічав Валю після роботи й водив її до спортивного бару, де вони дивилися матчі й вечеряли, а потім йшли гуляти набережною, обговорюючи, як продадуть свої квартири й поїдуть до моря.
Серце Валі завмирало від таких розмов, бо продати дві квартири й купити одну — це означає мати щось спільне. А якщо буде щось спільне, значить, буде й обручка на безіменному пальці.
Мамі він точно сподобався б, у Олексія майже не було недоліків. Сварилися вони лише з двох питань: він був проти того, щоб Валя фарбувала волосся в рудий колір, як вона любила, і йому не подобалося, що Валя дружить з Марком.
Марк був молодший за неї на п’ять років, і Валі здавалося, що ревнощі Олексія в цьому випадку недоречні: вони й справді були просто друзями, познайомилися, коли вона влітку підробляла офіціанткою.
Марк вступив до університету, а вона влаштувалася на роботу менеджером зміни в іншому ресторані, але вони продовжували спілкуватися — за те літо встигли подружитися.
Марк ніколи не намагався залицятися до неї, а вона ніколи не розглядала його як хлопця: не тільки тому, що він був молодший, але й тому, що він зовсім не був у її смаку зі своїм довгим рудим волоссям, зібраним у неохайний хвіст, та імпозантною статурою – Валя віддавала перевагу струнким, а Марк, навіть коли сів на дієту й почав ходити в спортзал, все одно купував одяг розміру 2XL.
— Між чоловіком і жінкою не буває дружби, — лаявся Олексій. — З чого ти взагалі обідаєш з ним?
— Хочеш, буду обідати з тобою, — вибачливим тоном пропонувала Валя.
— Ти ж знаєш, я працюю! А обідати можна й удома. Ну або з подружками.
Валя дзвонила Марку й скасовувала спільний обід. Він засмучувався, але не ображався, а наступного разу не запрошував її заздалегідь, а приходив до її під’їзду у вихідний і кричав, доки Валя не відчиняла кватирку:
— Валентино, моя зірочко, хінкалі остигають, чекаючи на нас!
Олексію вона про такі обіди не розповідала і відчувала себе жахливо винною.
Хотілося б порадитися з мамою, але у своїх снах вона чула від неї про подругу Тоню, яка точно вкраде у Валі гроші, про начальницю Катерину, яка колись підставить Валю, і так далі.
Якби мама була жива! Вона б точно придумала, як пояснити Олексію, що йому нема чого хвилюватися.
Валя навіть перестала фарбувати волосся, хоча рудий колір їй подобався набагато більше, ніж її власний — сваритися з Олексієм зовсім не хотілося.
Валя досі працювала менеджером зміни — поки навчалася заочно, це був найкращий варіант, та й гроші платили непогані. Ось тільки на роботі панували суворі правила — лікарняні не схвалювали, зміни не переносили, якщо щось траплялося, то хай там що, але на роботу треба було приповзти.
Валя рідко хворіла, але, схоже, цього разу застудилася на холодному осінньому вітрі, коли ввечері гуляли з Олексієм по набережній. Горло весь день першило, знобило, а ліків, як на зло, ні в кого з собою не було.
Довелося написати Олексію.
«Я захворіла. Схоже, ангіна. Привезеш мені ліки на роботу?»
Олексій відповів лише через пів години.
«Я працюю, ти ж знаєш. Якщо захворіла, то все одно вже не допоможеш, купиш увечері, і все».
Від образи навіть очі защипало. Але що поробиш, якщо він справді працює. Довелося попросити Марка про допомогу — у нього якраз закінчилися заняття.
Марк примчав через пів години. Привіз лимони, малинове варення, її улюблені шоколадки з печивом і, мабуть, весь асортимент аптеки від застуди.
— Не знав, що взяти, — виправдовувався він. — Ти взагалі як? Може, тобі на лікарняний?
— Та нам не можна на лікарняний…
— Значить, треба міняти роботу.
— Треба, — погодилася вона. — Гаразд, ти йди, а то ще заразишся.
– Та годі, я витривалий. Такий радий, що ти мені написала, хоч побачив тебе. Дуже скучив
Сказав і раптом почервонів. Марк червонів кумедно — вуха спалахували, наче два вогники, і ніс теж. Зазвичай Валя сміялася з нього, але сьогодні сміятися не хотілося.
Увечері Олексій запропонував не зустрічатися — йому ніяк не можна було хворіти. Валя засмутилася, до того ж її не полишало якесь незрозуміле занепокоєння. Марк написав, запропонував завітати до неї, але вона відмовилася.
Приїхавши додому, Валя написала Олексію: «Чим займаєшся? Щось я зовсім розклеїлася».
Через п’ять хвилин він відповів: «Я лягаю спати, ти ж знаєш, що завтра мені рано вставати. Випий таблетку і теж лягай».
Ні, заснути зараз не вийде. Вона спробувала знову запалити свічку, щоб поговорити з мамою, але залишок свічки був занадто малий.
Увімкнула фільм на ноутбуці, спробувала відволіктися. Горло пекло, і доводилося весь час пити чай, тож варення та шоколадки, які приніс Марк, виявилися дуже доречними.
Коли фільм закінчився, Валя спробувала лягти спати, але сон не приходив. Вона встала, пройшлася туди-сюди по кімнаті, дістала з серванта фотоальбоми. Вона рідко їх переглядала — одразу починала плакати, щойно бачила мамині фотографії. І цього разу сльози знову закапали на кольорові фотокартки.
Найбільше було фотографій з роботи — мама зберігала їх усі.
На них мама завжди була в оточенні дітей, в очах рябіло від однакових бантиків і коротких чубчиків. Але мама завжди посміхалася, дивлячись на цих однакових дітей.
І тут погляд Валі зупинився на одній фотографії, на якій мама тримала на колінах заплакану дівчинку з рудим волоссям. Дівчинка була одягнена як хлопчик — у вільні шортики з якорями та сорочку в клітинку.
Стоп. Це ж не дівчинка. Це хлопчик, просто у нього довге волосся. Хлопчик з рудим волоссям, такий знайомий, що навіть довго сумніватися не довелося.
Марк.
Ні, це точно Марк!
Коли Валя взяла в руки телефон, вона не подумала, котра зараз година. Лише коли пролунав сонний голос Марка, вона зрозуміла, що вже давно за північ.
— Ой, Марку, вибач…
— Щось сталося? Тобі стало гірше?
— Ні, вибач… Дурне запитання. Слухай, ти не пам’ятаєш, коли ти ходив у дитячий садок — як звали твою виховательку?
— Людмила Сергіївна, — швидко відповів він. — Це якийсь тест?
— Ні, просто…
– Класна була вихователька. Добра. А я у неї був улюбленцем, до речі.
Схоже, сон у Марка як рукою зняло.
– Прямо улюбленцем?
– Ага.
– А що, якщо я скажу, що вона — моя мама?
– Що? Серйозно?
– Серйозно. Це ж ти сидиш у неї на руках, весь заплаканий, у синіх шортах з якорями?
– Я! — зрадів Марк. — Оце так збіг! Слухай, а ти чому не спиш?
Валя розгубилася.
– Не знаю. Не дуже добре себе почуваю.
– Може, я приїду?
– Зараз?
– Ну так.
– Але ж ніч. І метро не працює.
– Тоді на таксі.
Валі здалося, що вона почула голос мами, як у дитинстві. І, здається, цього разу їй не треба було розчути слова, щоб зрозуміти, що та хоче сказати.
— Приїжджай, — сказала вона. — Ставлю чайник…
