– Тож донька до вас наприкінці серпня і приїде. До початку навчання. Добре, Танюшо? – закінчила свою емоційну розповідь про вступ доньки до інституту невістка чоловіка Зінаїда, дружина його старшого брата.
Вона зателефонувала сьогодні Тетяні й із захопленням повідала про те, що її молодша донька Віка пройшла за балами до педагогічного інституту…
– Танюшо, вона так мріяла стати вчителем історії, просто марила про це. Стільки книжок історичних прочитала, стільки фільмів подивилася! А вчилася як, ти знаєш? Та в неї одні п’ятірки були! Її всім у приклад у класі ставили!
– Так, Віка у вас молодець. Вітаю зі вступом і її, і вас, батьків. Від нас із чоловіком їй великий привіт, – стримано відповідала Тетяна, яка до сім’ї рідного брата чоловіка ставилася двояко.
Кілька років тому вони показали у всій красі, на що здатні і як ставляться до молодшого брата і його сім’ї.
Після відходу свекрухи в селі, де жив старший брат із дружиною та дітьми, залишився батьківський будинок. У спадок він мав ділитися між двома братами. Але Зінаїда тоді розгорнула цілу кампанію, щоб хату не ділити…
– Сергію, невже ти будеш на хату претендувати? – дивувалася Зінаїда. – Адже за матір’ю останнім часом тільки ми зі Стьопою доглядали. Вас-то тут не було.
– Як це не було? Ми приїжджали кожні вихідні, як могли. І кликали матір із собою, до нас, та вона не поїхала. Навіщо ти неправду кажеш зараз? Нам не все одно було, що з мамою. І мені, і Тетяні, – сперечався з нею Сергій.
– Ой, облиш! Приїжджали вони. Як пташки перелітні, прилетять і полетять, а ми тут весь бруд вивозили, коли свекруха вже неходяча була, – сперечалася Зінаїда.
– Так, Зінка має рацію. Не було вас поруч із матір’ю, коли вона хворіла, тож і на хату не претендуйте, – додавав насуплений Степан, – Ну, не було! Ми ж живемо далеко, і працюємо, ми не могли тут жити в той час. Я ж пропонував доглядальницю найняти, а ви що відповіли? Забули?
Сергій справді тоді запропонував братові найняти доглядальницю для матері, але той йому відповів так:
– Ще чого! Ми ж поруч, самі впораємося. Не вистачало ще, щоб чужі люди за матір’ю доглядали. А гроші давай, надсилай, бо Зінка моя по суті й виконує всю роботу доглядальниці. І вдень, і вночі бігає до матері.
Так і вийшло, що доглядала за свекрухою за фактом невістка Зінаїда, але на гроші, які регулярно надсилав молодший син Сергій, але про гроші всі благополучно забули й тепер тикали Сергієві та Тетяні в обличчя тим фактом, що вони були далеко від матері, коли та тяжко хворіла.
Сергій не розумів, чому він повинен відмовлятися від батьківської спадщини. І коли Степан і його дружина стали наполягати на цьому, розпалюючи скандал серед усієї рідні, спочатку намагався з ними сперечатися. А потім відступив. Написав відмову від своєї частки на користь старшого брата.
Стосунки між братами з того часу зіпсувалися. А Зінаїда, почекавши якийсь час, як ні в чому не бувало зателефонувала Тетяні.
– Танечко, ти не тримаєш на мене зла? Ну, і правильно! – не дочекавшись від неї відповіді, продовжувала невістка. – Це справа не наша, а наших чоловіків. Їхня спадщина. Нехай самі якось розбираються, а нам із тобою що ділити-то, правда? Нам спілкуватися треба, ріднитися. У нас діти один одному двоюрідними братами і сестрами доводяться. Нам треба про них подумати, щоб у майбутньому вони теж ріднилися. Підтримували одне одного, допомагали в усьому, – ласкавим голосом верещала Зінаїда.
“Ага, прям, як ти допомагаєш і підтримуєш”, – подумала Тетяна.
Вона була неконфліктною жінкою і скандалів не любила, особливо між ріднею. Тому не стала говорити Зінаїді всього, що вона про неї думає.
Безпардонна невістка періодично зідзвонювалася з нею, кликала їх у гості. Але чоловік навідріз відмовлявся туди їхати.
– На місце спочину до батьків з’їздимо, а до них не поїдемо, – незмінно відповідав Сергій. – Я їх знати не хочу після всього.
А одного разу Зінаїда і Степан мали нахабство навіть приїхати до них у місто в гості.
– Ось у справах приїхали та вас вирішили відвідати, не виженете? – як завжди у своїй безтурботній манері та з усмішкою промовила Зінаїда.
– Вас-то не дочекаєшся. Зовсім нас забули, – з образою в голосі додав її чоловік Степан.
– Проходьте. Зараз обідати будемо. На стіл зберу, – відповідала Тетяна, намагаючись не дивитися на недобрі погляди чоловіка, який мовчав.
Після обіду Зінаїда з цікавістю пройшлася їхнім будинком.
– Ой, як все-таки у вас добре і затишно. Ось подобається мені ваш будиночок. Начебто й невеликий, а кімнат достатньо. І самим є де розміститися, і гостям місце знайдеться. Ремонт, дивлюся, зробили недавно, освіжили все, – воркувала Зінаїда, переходячи з кімнати в кімнату.
– Так, мені теж подобається, – неохоче підтримувала розмову Тетяна.
Їй хотілося одного, щоб ці неприємні люди якнайшвидше покинули їхній дім. Вона бачила, як злиться Сергій, він ледве стримується, щоб не висловити в обличчя цим нахабам усе, що він про них думає.
– Віка наша скоро школу закінчує. Навчатися тут буде, у місті. А я все думаю, куди її прилаштувати, щоб їй затишно і спокійно жити було. Ну не в гуртожиток же! Значить, до вас. Кімнат у вас багато, і племінниці місце знайдеться. Га, Тетяно? – ніби між іншим запитала Зінаїда.
– Це питання не мені вирішувати. У мене господар є в домі і голова в сім’ї. Чоловікові й рішення приймати. Для цього тобі чи Степану потрібно з Сергієм поговорити, але ніяк не зі мною, – м’яко відмовила їй Тетяна, знаючи, що з чоловіком вони точно розмовляти на цю тему не будуть.
Відповідь на своє прохання безсовісні родичі знали заздалегідь. Тому й почали з Тетяни.
– Та ти що?! – здивувався Сергій, коли дружина після від’їзду гостей поділилася з ним цією новиною. – Погано, що я не чув цього, все одразу і сказав би їм. Не дарма кажуть, що нахабство – друге щастя. Це прямо про них придумано. Про Степана і Зінку. У них цього нахабства – вагон і маленький візок. На ціле село вистачить.
– Ой, а Зінаїда розмріялася! Каже, що ти Віку ще й машиною будеш в інститут уранці возити. Сергій на роботу поїде, і Віка з ним. Дуже зручно! І безкоштовно, і безпечно, – так сказала мені.
– А може, ми їхню доньку ще й годувати мусимо за свій рахунок, і одягати? Ти не уточнювала? – обурювався Сергій.
– Ну, про одягати – не знаю. А те, що Віка повинна буде харчуватися за наш рахунок і разом із нами, це, по-моєму, і так зрозуміло. Невже ти думаєш, що Зінаїда стане тобі або мені давати гроші на продукти для своєї дочки? Ви ж рідня, скаже вона, невже вам тарілки супу шкода для нашої донечки!
– Так, чого ще від них чекати. Але оскільки ніяка племінниця тут жити не буде, то і всі інші питання відпадають самі собою, – упевнено сказав Сергій.
І ось сьогодні, ближче до початку навчального року, Зінаїда виникла знову. Вона як ні в чому не бувало заявила про те, що Віка приїде до них жити. Як про вже вирішене питання. Такого повороту подій навіть Тетяна з її поблажливим ставленням до безпринципної рідні не очікувала.
– Зіно, а ви хіба це питання з Сергієм уже вирішили? – запитала Тетяна в невістки.
– Ні, а навіщо? Я тобі ось зараз про це і кажу, а ти чоловікові передай. Невже ж він племінницю вижене на вулицю? Нізащо не повірю! Я знаю, що у вас є вільна кімната. Ось у ній Віку й поселіть. Дівчинка вона тиха, тільки вчиться та читає. Прийде і буде тихесенько у своїй кімнатці сидіти, – м’яким голоском продовжувала Зінаїда.
– А годувати ми її теж повинні будемо за свій рахунок? – все-таки вирішила прояснити це питання Тетяна.
Вона прекрасно знала, що Віці у них не жити. Але зараз хотілося зрозуміти, до якої міри родичі чоловіка знахабніли. І чому вважають, що з ними можна так чинити.
– Годувати? – розгубилася Зінаїда, яка не очікувала такого запитання від завжди послужливої Тетяни. – Чому годувати? Вона в їдальні інститутській харчуватися буде. Ми дізнавалися, там гарна їдальня.
– А вранці та ввечері? – продовжувала Тетяна свою гру.
– Ну, вранці чай із бутербродом. Невже не знайдете для дівчинки такої дрібниці? А ввечері теж усе просто – що самі їстимете, те й їй дасте. Їй же не треба буде спеціально готувати. Вона у нас не вибаглива в їжі, – вмовляла Зінаїда.
– Та вже, все зрозуміло з вами. Тільки скажу тобі так – чоловік згоди на це не давав. І не дасть, я в цьому впевнена. Хочеш, сама в нього запитай. Тому шукайте для своєї дівчинки інше житло, – із задоволенням відповіла Тетяна.
– Це як же так? Ось так ви відповідаєте на наше добро? Забули все, час минув, тепер із нами й так можна? Та тільки ми-то нічого не забули! – закричала в слухавку Зінаїда.
– Це ти про що?
– А про те! Поки ваші діти маленькі були, так у нас у селі щоліта гостювали. Нам для них нічого не шкода було. Усе найкраще – їм. І велосипед Максиму навіть купили! А тепер діти виросли, і ми з нашими проблемами вам не потрібні стали!
– Наші діти жили у своєї бабусі, а не у вас! Що ти брешеш? – не витримала Тетяна, яка довго терпіла. – І велосипед синові купувала свекруха зі своєї пенсії, але ніяк не ви. І мобільний телефон на день народження Маринці теж бабуся купувала, якщо ти раптом зараз про це вирішиш згадати. Тож ви тут ні до чого!
– Та тепер можна все, що завгодно, сказати. Час пішов, – продовжувала нахабніти Зінаїда.
– І ще. Того, що ви забрали собі рідну домівку, не поділилися із Сергієм, він вам не пробачив. І тепер уже не пробачить. Тож не мрійте ні про які пряники для своєї доньки. У нас вона жити точно не буде! – видала Тетяна й отримала невимовне задоволення.
А потім зателефонувала чоловікові і все йому розповіла.
– Трубку не бери, якщо дзвонити будуть. Навіщо засмучуватися даремно? Я їм усе вже розклала по полицях.
– А я давно вже їхні телефони в чорний список вніс. Тож нехай дзвонять.
А Зінаїда тим часом на чому світ стоїть костерила жадібних і безсовісних родичів.
– І звідки тільки такі беруться? – дивувалася вона.
