– Щось мені погано, — Олена встала з-за столу, тримаючись одночасно за правий бік і прикриваючи рота долонею.
– Вічно у тебе якісь проблеми, – пирхнув чоловік, методично працюючи ложкою. Омлет у його тарілці зменшувався зі швидкістю світла.- Кава мені налий краще. Потім прикидатимешся.
– Тато, може, мамі справді недобре? – Рита встала, щоб налити батькові кави, а Олена скрикнула, схопилася обома руками за живіт, зблідла, на лобі виступив піт.
– Мамо, ти чого? – перелякалася дочка. Швидку?
– Не треба, – Олена похитала головою, мабуть скоро пройде .
– Я ж кажу — гра на публіку, — Борис вичистив шматком хліба тарілку і відправив його до рота.
— Ну, де моя кава?
Дочка не поспішала з кавою, вона дивилася, як від болю страждає мати і намагається приховати це. Лише коли вона застогнала та зігнулася навпіл, Рита не витримала і набрала номер виклику лікаря.
Літній лікар, що приїхав, оглянув Олену.
– До лікарні зверталися вже із цими симптомами? постукуючи по животу, він ставив їй запитання.
– Ні, навіщо? Я думала, це звичайний розлад, — Олена охала.
– Збирайтеся в стаціонар, — лікар склав інструменти в валізку. Підозрюю, що без операції не обійдеться. Принаймні вас обстежать і винесуть остаточне рішення.
– Це обов’язково? заглядаючи в кімнату, втрутився Борис.- Не можна її вдома залишити?
– Ви хірург і оперуватимете її вдома? сарказм лікаря не сховався від Олени та від Бориса.
Борис пирхнув і пішов. Олена почала збирати речі до лікарні.
– Мамо, ти надовго? – Рита виглядала засмученою.
– Ох, навіть не знаю. Я ж не планувала захворіти. Але постараюсь виписатися якнайшвидше. Може, й без операції обійдеться.
– Звичайно, обійдеться,- чоловік вийшов у коридор, проводити дружину.
– І не затримуйся там. Бо знаю тебе, почнеш придумувати собі болячки, щоб додому не йти.
– Коли це було? — Олена здивувалася від заяви Бориса.
Вже хтось, але вона, навіть хвора, ніколи не бігла до лікарні, все на ногах переносила.
З температурою 39 ліпила пельмені, бо чоловік захотів домашніх. І не коли-небудь, а зараз. А коли їй продуло спину, і вона ледве могла ходити, їй довелося забирати воду з підлоги у ванній, через трубу, що лопнула.
Борис мав порізаний палець, і він не міг.
– А раптом інфекція? — заперечив він Олені,
Коли вона попросила його допомогти їй.- Ні, давай, ти сама.
І вона сама, зі та сльозами збирала цю воду.
Рита, повернувшись з інституту, відібрала в матері ганчірку і, посваривши батька, прибрала воду, що залишилася.
– Ти мала ще, з батьком так розмовляти,- відчитав її на підвищених
– Не кричи на доньку, не витримала тоді Олена. – Все правильно вона сказала завжди собі виправдання шукаєш.
І ось тепер вона виїжджала до лікарні, навіть не уявляючи, чим закінчиться ця госпіталізація.
Перший день у лікарні їй призначили різноманітні аналізи, провели обстеження.
Наступного дня лікар під час обходу, зазирнувши у історію хвороби, попередив її, що операція неминуча.
– Не хвилюйтесь, це звичайна рядова операція. Все буде добре, – заспокоїв він Олену, бачачи страх у її очах.
Олена набрала номер Бориса.
“Абонент поза зоною дії мережі”, відповів їй робот. Тоді вона зателефонувала дочці.
– Рита, тато де? Не можу до нього додзвонитись. Олена хвилювалася перед операцією, і Рита це зрозуміла по голосу.
– Та он, телевізор дивиться. Тату, крикнула вона батькові, мамо тебе!
– Ну, чого їй ще? – Почула Олена невдоволений голос чоловіка. Але!
– Мені все-таки робитимуть операцію.
Олена вже не хвилювалася, а злилася на чоловіка. Хоч якусь людяність можна було проявити?!
– Ну, вітаю! А від мене чого хочеш? — Борис майже не вникав у суть розмови, вся його увага була зосереджена на екрані. Там дівчата-моделі ходили подіумом у купальниках.
– Ти там сам готуй дома їжу, коли Рита вчиться, — Олена давала вказівки чоловікові.
– А чого я? Я взагалі теж працюю. Знайшла хатню робітницю! – відмахнувся Борис.
– Боря, я не жартую! У дочки сесія і їй треба добре її здати. А ти хоч іноді відривай зад від стільця!
Олена могла бути дуже жорсткою, коли справа стосувалася дочки.
– Ну гаразд, гаразд, знову відмахнувся чоловік і відключився.
Після операції Олені потрібен час на відновлення. Її залишили у лікарні для догляду на кілька днів. Борис жодного разу не подзвонив їй за ці дні і не відвідав. Натомість дочка навідувалась щодня і приносила їй те, що дозволяв лікар.
– Ритуль, мене ж тут годують, — жартівливо казала Олена дочці , але їй було приємно, що у неї така відповідальна дитина. — А як інститут? Ти коли все встигаєш?
– Та все нормально, мамуль! У мене довгограюча батарейка, — жартувала дочка. Вона просто не хотіла засмучувати матір, говорячи, що їй не хочеться йти додому. Батько зовсім розлінився. Зайвий раз уже з дивана чи комп’ютерного крісла не підніметься. Рита згадала тиждень без матері.
– Донечка, там посуду ціла гора! Вже чистої тарілки не лишилося. Може, займешся вже прибиранням ? І твої відмовки щодо інституту не привід запускати будинок! вимовляв Борис Риті, коли вона приходила з університету.
– Маргарито,я весь у роботі, – кричав батько донці зі своєї кімнати, – Звари мені пельменів, чи що! В мене важливий проект!
Рита тихо підходила до батька зі спини і встигала помітити, що цим «важливим проектом» була комп’ютерна іграшка, в яку грав «дуже зайнятий» батько. Щоправда, він швидко згортав гру, і тоді на екрані залишалися якісь графіки, цифри. Рита тільки злилася.
– Може, ти до мами сходиш хоч раз?
Рита намагалася приховати роздратування у голосі.
– Навіщо? Ти ж ходиш? – здивувався той.
Чого там усім натовпом тупцювати? Ще уявить себе принцесою. Потім по клацанню пальців всі її примхи виконувати. Вона й так надто довго там прохолоджується, у цій лікарні. Операція їй, чи бачите, потрібна! І без
операції могла б вдома таблетки ковтати.
– По-моєму, це я зараз усі твої примхи
виконую, Рита виплеснула своє роздратування на батька. – Як вона, взагалі,
живе з тобою весь цей час?
-Ти що це розговорилася ? — Борис насупив брови. — Сопля, вчити мене надумала?! Не подобається – двері там! Її годуєш, навчаєш…
– Я сама навчаюсь, нагадала йому Рита, – на бюджеті, якщо ти не в курсі. А двері я знаю, де знаходяться. Тільки влаштуюсь на роботу, ні дня тут не залишусь!
– Ну-ну, — посміхнувся батько, — подивлюся я, як прибіжиш за тиждень, проситися назад. А поки що тут живеш, каву мені принеси!
Нічого з цього Рита не розповідала матері. Нема чого їй було нервувати. Ще втече з лікарні завчасно.
– А що батько так зайнятий сильно, що прийти не міг жодного разу? – це питання цікавило Олену всі ці дні, що вона пробула
на лікарняному ліжку. Вона посміхнулася.- Я не заразна.
– Від комп’ютера не відходить, — дочка і правди не сказала і не збрехала.
– До жінок, он, чоловіки кілька разів на день приходять. Олена з дочкою пошепки поділилася: – У мене навіть запитали чи є у мене чоловік чи ні. Ніхто його не бачив жодного разу.
– Краще б і не було, — вирвалось у Рити. Вона одразу прикусила язика, але було вже пізно.
– Так, викладай! — Олена стала дуже серйозною. Рита вже пошкодувала, що була така нестримна, але вона знала, що мати все одно допитається правди. І тоді їй довелося розповісти матері, як поводиться батько.
– Як ти з ним живеш? – Рита подивилася на матір, намагаючись зрозуміти, як та сприйняла її розповідь. Олена була задумлива, наче намагалася ухвалити якесь рішення.
– Знаєш, що, поживи трохи у бабусі, — мати, посміхнувшись, поплескала Риту по руці. -Доведеться провести профілактику після повернення.
– Як ти там одна? Його ж нічого неможливо змусити робити! – Йому на всіх начхати, немов окрім нього нікого не існує.
– Ось і побачимо, наскільки йому потрібна сім’я. Якщо нічого не зміниться, вживатимемо жорстких заходів, — Олена стала серйозною. — А ти до бабусі їдь вже сьогодні. Нехай один день поживе. Скажеш йому, що у вас практика виїзна.
Олена пробула в лікарні загалом тиждень. Рита поїхала до бабусі за три дні до виписування матері.Приїхавши додому, Олена застала розлюченого Бориса.
– Що за виїзні практики у студентів? — обурювався він, висловлюючи все це дружині, яка щойно повернулася.
– Вдома ні дружини, ні дочки!
– А що, у тебе якісь проблеми?- усміхнулася Олена. — Немає нікого, хто Його Величності буде служити? У мене немає настрою зараз читати тобі моралі, мені лікар наказав поменше нервувати, більше відпочивати. Інакше знову загримлю до лікарні і вже не на тиждень.
Вона пішла до спальні, розправила собі ліжко, лягла, захопивши з собою книжку.
– Я щось не зрозумів, а ти чого розляглася?
Борис сторопів від такої витівки дружини.
– Вдома ні крихти хліба!
– Ти ще й глухий у нас? Ледачий, глухий, егоїст? – Олена глянула на нього поверх книги. – Я ж тобі тільки що сказала мені не можна нервувати. А робота по дому дуже нервова, як я дивлюся. Ти геть, психованний який, як один погосподарював удома. Сходи, провітрися, заодно в магазин зайди. Що хочеш на вечерю?
– Плов, — Борис усе ще був шокований і відповів, майже не замислюючись.
Ну ось, купи все для плову. Список напишу, – Олена написала в телефоні список і надіслала повідомлення чоловікові.
– Так, мені таке не можна, інакше відразу рецидив! Тому ще один список.
Вона надіслала йому ще одне СМС. Борис глянув на обидва списки.Я тобі що, кінь? Це ж півмагазину! обурився він.
– Добре, тоді перший список можеш ігнорувати, знизала плечима Олена, але другий ніяк не можна! Мені потрібно харчуватися стабільно, регулярно, інакше до побачення будинок, вітаю, лікарняна палата!
– Ось ще, я що, голодний повинен сидіти чи твоєї броколі їсти ? — пробурчав він собі під ніс і вийшов із хати.
-Все, я все приніс, йди готуй, повернувся з магазину, зворушений, з незвички, Борис.
– Не можу, шов болить, боюся – розійдеться, Олена вже знайшла в інтернеті рецепт плову і скинула його чоловікові повідомленням.
– Ти що, знущаєшся? — заревів Борис.- Я тобі що, куховарка? я ніколи цього не робив і не збираюся!
– Гаразд, не роби. Хліба купив? Масло?Бутербродів собі зроби, сподіваюся, це ти зможеш? — Олена була спокійна, як ніколи. Але мені неодмінно треба поїсти. Вже починає бурчати, вона приклала руку до живота. – Хочеш послухати?
-Та ну тебе! психанув Борис. Що там тобі треба з твоєю капустою робити?
Олена і це скинула йому на телефон. Через дві години Борис приніс їй овочеве пюре та компот із яблук. А з кухні долинав аромат плову.- Борис, ти просто ас кулінарії!- захоплено похвалила його Олена, скуштувавши їжу. – Навіть я так не вмію!
Борис хмурився, але тільки на вигляд, насправді він готовий був посміхатися. “Ще чого, зараз даси слабину, на тебе сядуть і ніжки звісять”, – думав він про себе. А Олена помітила його сум’яття. Але цього разу вирішила пригальмувати із завданнями.
-Коханий, мені ще лікар сказав, що нахилятися місяць не можна. А я відчуваю, що пилом пахне.
Наступного ранку Олена показово чхнула. — Потрібне прибирання генеральне. Штори зняти, випрати, підлогу помити, килими вибити.
– Ну, зараз! — посміхнувся Борис. – Знайшла домробітницю! Я знав, що все почнеться з магазину, а закінчиться ремонтом.
– Ну гаразд, доведеться самій!
Вона, крекчучи, встала з ліжка, пішла у ванну, взяла відро і налила у нього води.
– Ox!-голосно охнула вона, схопившись
за живіт.
– Іди вже звідси, — Борис виставив її з ванної,- жити одному не вистачало ще місяць.
Олена, хитро посміхаючись, пішла на кухню, ставити чайник, а Борис зайнявся прибиранням .
Надвечір він ледве пересував ноги, але квартира блищала, штори пахли чистотою та свіжістю, килими розпрощалися з усім своїм вмістом, накопиченим за роки існування, адже раніше змусити Бориса вибити їх, не було жодної можливості.
– Чай будеш? – Запитала його Олена.
– Ну, тебе! – беззлобно огризнувся чоловік, я ледве стою на ногах.
– Та чого ти? – здивувалася Олена.
-Ти ж казав, що домашнім господарством займатись так просто!
— Ну казав, — буркнув Борис.
– А це ти ще дома сидів. На роботі вісім годин не відстояв , в інституті не відсидів на чотирьох парах, а потім не біг у магазин за продуктами, які треба тягнути додому повними пакетами, як учора. Відстояти ще біля плити години дві. І так щодня. Робота, магазини, прання, прибирання, приготування. Тобі подай-принеси. Думаю, питання дочки як я живу ще з тобою, було цілком доречне. Просто я сподівалася, що хоч крапля совісті в тобі прокинеться самостійно. Даремно сподівалася.
Але я бачу, як ти чудово можеш справлятися з усім цим. Тому з цього дня, якщо для тебе важлива сім’я, ділимо обов’язки. І ти забуваєш про ці свої клацання пальцями, як у ресторані. А тепер принесу тобі чай. Ти це заслужив.
– Тільки чай? сумно зітхнув чоловік.
– Поки що тільки чай, — засміялася Олена. Боюся, що шви розійдуться!
