— Боже, у мене вже немає сил! Коли ж це закінчиться?! Бідолаха сама мучиться, мучить нас усіх, а головне — обидва варіанти розвитку подій закінчаться однаково: вийде з інфаркту в 90 років, не вийде — різниця, на жаль, у кращому разі вимірюється місяцями…
Наталя, важко дихаючи, спустилася сходами на перший поверх лікарні.
— Ліфта не дочекаєшся, з чотирьох працює тільки один, на кожному поверсі зупиняється, дихати неможливо через спеку, стареньких з милицями та важкий лікарняний запах. А по сходах з шостого поверху, де реанімація, — дванадцять прольотів і п’ять дверей.
Хотіла б я подивитися цьому архітектору в очі, а ще краще — прилаштувати сюди його матір і нехай він до неї бігає!
А адже це ходіння абсолютно безглузде — у реанімацію до Любові Григорівни все одно не пускають, грошей, напевно, хочуть, а де їх взяти?! І їжу веліли не приносити, тільки боржомі та морс, і те необов’язково.
А тільки Наталя нічого з собою вдіяти не може. Встає з першими променями сонця і, як риба на нерест, не звертаючи з дороги, тягнеться у цю жахливу лікарню, щоб посидіти біля дверей, задати порожні питання без відповіді і — назад.
А Любов Григорівна про це навіть не знає. І, швидше за все, ніколи не дізнається.
Наталя посміхнулася власним думкам. Дивна річ! Любов Григорівна вийшла заміж за її батька, коли Наталі було всього дев’ять років, дуже старалася привернути її до себе, була такою ласкавою й доброю, якою вона й рідну маму не пам’ятала, хоча взагалі її погано пам’ятала, але все одно Наталя все життя зверталася до мачухи на «ви», за ім’ям та по батькові, і намагалася, щоб це всі помітили.
І адже знала, як це ображає Любов Григорівну, як це несправедливо, але не могла себе перебороти!
Навіть коли Любов Григорівна відмовилася від останнього в її віці шансу народити свою дитину, заливаючись сльозами в сорок один рік, зважилася на переривання і лише через Наталю, через її докори та скандали. Наталя не пом’якшала, не прийняла її як рідну.
Вона все розуміла, цінувала, бачила, якою відданою дружиною Любов Григорівна була батькові Наталі, а адже жити з інвалідом було ох як непросто! І чекала від мачухи допомоги у всьому, і цю допомогу приймала.
Любов Григорівна й дітей Наталі виростила, обожнювала їх, а вони її, ось тут-то якраз усе склалося, а між нею й Наталею нічого не змінювалося.
Життя минуло поруч, в одній квартирі, Наталя сама стала вже на двадцять років старшою, ніж була Любов Григорівна, коли прийшла в їхній дім, прожила життя і все про неї зрозуміла, знала, що витягла щасливий квиток і що Любов Григорівну можна називати як завгодно, але тільки не мачухою.
А як у дев’ять років уперлася лобом, так з місця й не зійшла.
Олексій Петрович пішов з життя, а Любов Григорівна — трималася молодцем, виховувала онучок, дочекалася правнучки й збиралася відсвяткувати дев’яносторіччя.
І тут раптом все зруйнувалося. Зранку збігала за сиром, потім розвісила білизну з пральної машини, хотіла на кухні підлогу витерти, але раптом перехопило подих, здалося, що вона лівою лопаткою натрапила на щось гостре, нестерпний біль, і вона сповзла по кухонній стіні. Там її й знайшла Наталя.
Викликала швидку, думала — не встигнуть, але ні, встигли, і до лікарні довезли. І ось вона вже місяць тягнеться в реанімацію, а час там зупинився і нічого не відбувається. І скільки це триватиме — один Бог знає.
Наталя, звісно, бажала Любові Григорівні тільки добра і здоров’я, але безглуздість такої боротьби за життя мимоволі спадала на думку не тільки Наталі, а й усім причетним, і невисловленим питанням висіла в повітрі.
— Гаразд, якщо завтра сама зможу голову підняти, знову поїду. Спробую няньці сотню сунути, може все ж хвилин на п’ять хоч пустить у реанімацію.
Щоб Любов Григорівна побачила мене, зрозуміла, що її не покинули, що хвилюються за неї і хочуть, щоб одужала.
— Алло, Наталіє Алексіївно? З 64-ї лікарні Вас турбують. Це… Ви там тримайтеся. Коротше кажучи, тут… пішла з життя Ваша родичка, Любов Григорівна… Сьогодні вночі відійшла. Прийміть наші співчуття. Так, тут є такий момент…
У нас при лікарні є свій похоронний агент, Вам же все одно доведеться займатися організацією похорону та всім таким.
А ми ж розуміємо, як це важко в дні скорботи. Знову ж таки, Вам зараз постійно дзвонитимуть інші похоронні агенти, тільки знайте — у них і послуги дорожчі, і гірші, а у нас дуже хороша жінка, досвідчена і делікатна. І живе прямо біля Вас.
Тож, якщо Вам потрібна допомога, вона приїде вже за пів години. І все сама організує, Вам тільки документи та гроші їй передати треба, а далі вона все сама.
І папери оформить, і простежить, щоб покійницю правильно підготували, і всі аксесуари підбере за бюджетною ціною…
Наташлі здалося, що вона в театрі абсурду. «Агенти», «аксесуари»… Якась маячня! І абсолютна розгубленість…
Навіть не попрощалися, все не по-людськи, ця реанімація недоступна, нічого не зрозуміло, що робити, де ховати…
Тато похований в одній мог.лі з мамою Наталі, туди ж, напевно, другу дружину не можна…
— Алло, алло, Наталіє Алексіївно, Ви мене чуєте? То що, агенту приїжджати?
— Так, будь ласка, нехай приїжджає. Я сама, чесно кажучи, не знаю, з якого кінця до цього підходити, та й взагалі…
— А для цього наша жінка якраз і потрібна. Ви будете задоволені!
Тітка-агент виявилася цілком розсудливою і, досить доступно все Наталі пояснила, забрала документи, сукню, в якій поховати Любов Григорівну, двадцять тисяч гривень і поїхала.
Наталя сіла на ліжко Любові Григорівни, втупилася в одну точку і не дуже розуміла, чим їй займатися. Домашні справи здавалися недоречними, про поминки ще зарано говорити, тож у неї й турбот ніяких.
Раптом вона згадала, що не дала агентці ніякого взуття. Можливо, це й не було потрібно, але чомусь це її страшенно схвилювало; вона почала метушитися по квартирі, а потім знайшла вихідні туфлі мачухи, викликала таксі й помчала до лікарні.
Лише перед дверима реанімації Наталя раптом подумала, що Любові Григорівни там, мабуть, уже немає, але куди ще йти — не знала, і увійшла. Чергова медсестра підняла на неї порожні очі, впізнала її й байдуже сказала:
«У нас, на жаль, без змін… Стан важкий».
— У кого, — запитала Наталя.
— Як у кого?! У Любові Григорівни. Ви ж до Любові Григорівни?
— А Любов Григорівна хіба тут? — задала Наталя ще дурніше питання.
— А куди ж вона подінеться в такому стані?! Подякуйте, що вона жива, тягнемо її, як можемо!
Наталя перевела подих і ковтнула слину.
— Але мені зателефонували з лікарні, сказали, що Любов Григорівна пішла з життя, і навіть прислали похоронного агента!
— Ааааа, це нянечка, напевно, поспішила сказати, вчора їй було гірше, а агенти завжди насторожі, напоготові, так би мовити, це ж їхній заробіток, а там така конкуренція! Ну і помилилися…
Бувають же помилки. Ви що, ніколи не помиляєтеся?! Жива ж — і слава Богу! Довго жити тепер буде!
Останні слова Наталя вже не чула. Відштовхнувши медсестру, вона влетіла в реанімаційну палату і кинулася до Любові Григорівни. Вона присунула стілець впритул до ліжка, взяла Любов Григорівну за руку, почала її гладити, а потім раптом вперше вимовила те, що не виходило все життя:
«Мамо! Мамочко!». І побачила, як Любов Григорівна посміхається…
Спеціально для сайту Stories
