Валентина Миколаївна сиділа на кухні, пила чай та гортала старий альбом із фотографіями рідних та друзів. Зажилася вона щось на білому світі, майже нікого вже немає в живих, а з рідні так точно немає нікого. Добре хоч чоловік її Ваня не дожив до того страшного дня, коли їхній син зник.
Валентина Миколаївна навіть уже й не плакала, втомилася вона від самотності та від свого безглуздого життя. Та їй уже й самій недовго залишилося, скоро вона ТАМ зі всіма своїми зустрінеться. Особливо пильно вона вдивлялася у фотографії сина, гладила їх, ніби хотіла до нього доторкнутися.
“Ех Юрко, Юрочко, та що ж тобі не вистачало, синочок ти мій неприкаяний! І що не жилося тобі нормально, по-людськи? Ні родини, ні дітей, як поїхав, так і згинув, кровинушка ти моя!” Стук у двері перервав її спогади. Треба ж до неї зазвичай дуже рідко заходять.
Шаркаючи теплими хутряними тапками, Валентина Миколаївна підійшла до дверей:
– Хто там?
– Це соцпрацівник, відкрийте будь ласка!
Голос молодий, жіночий. Валентина Миколаївна подивилася – дівчина стоїть, зовсім молоденька.
– Ну заходь, раз прийшла! Хоча мені начебто відмовили у допомозі, коли я просила. Кажуть не маю права, бо пенсія велика надто, – здивувалася Валентина Миколаївна.
Дівчина пом’ялася, очі вниз опустила,
– Знаєте, я вас обдурила, я побоялася, що ви мені не відчините. Я бабуся свою шукаю, її звуть Валентина Миколаївна Денисова. Мені сказали, що вона тут живе, це ж ви, правда?
– У мене немає внучки, – голос у Валентини Миколаївни здригнувся.
Адже вона ось щойно фотографії Юрочки дивилася, а раптом і справді в нього дочка була? Хто ж його знає, як і з ким він жив?
– Ви мені не вірите? – дівчина розгублено подивилася на Валентину Миколаївну, – я правду кажу, я не брешу. Мені від вас нічого не треба. Тато мій маму покинув, коли я була зовсім маленька. Це я в неї фото знайшла і адресу, – і дівчина простягла фотографію, на якій Юра обіймав якусь жінку.
На руках жінка тримала маленьку дівчинку. І у Валентини Миколаївни в душі затеплилася надія, а раптом і справді це її внучка? Ось і очі у неї карі, як у Юрочки, і волосся таке ж темно русяве. І взагалі вона така ладненька, ну є щось від нього, точно є!
– Як тебе звуть? – Валентина Миколаївна так запитливо на дівчину подивилася, ніби поглядом своїм мовчки запитувала – невже ти справді моя внучка?
– Наталя. Мене звуть Наталя, як же добре, що нарешті я тебе знайшла, бабусю! – і дівчина обійняла Валентину Миколаївну…
“Ну а що з мене взяти? Ні цінностей, ні грошей у мене немає. Що вона мені зробити поганого може? Та нічого” – думала, засинаючи у своїй кімнаті Валентина Миколаївна. І її серце наповнювалося радістю від однієї думки, що в кімнаті Юрочки, на його дивані, спить Наташа, його донечка.
Наталя їй все про себе розповіла і Валентина Миколаївна наказала собі вірити, бо це було дуже схоже на правду. Вранці Наталка тікала на роботу, вона і справді була соцпрацівником. Навіть у цьому брехні не було – переконувала себе Валентина Миколаївна.
Коли до неї зайшов дільничний Антон Сергійович, чи просто Антон, що жив у сусідньому під’їзді, Валентина Миколаївна одразу його познайомила з Наталкою. Антошу вона з дитинства знала, хлопець дуже гарний. Він став іноді заходити і Валентина Миколаївна зрозуміла, що, мабуть, Наталка йому сподобалася!
Та й що тут дивного, Наталка теж гарна дівчина. Працює, і хатні справи робить швидко, ну просто молодець. Наче сонечко до неї у віконце заглянуло – раділа несподіваній онучці Валентина Миколаївна. Треба готувати обід, тепер їй є для кого жити!
Наталка випила чай із бутербродом, поцілувала бабусю й вибігла з під’їзду – на роботу час. Вона не одразу помітила машину свого старого знайомого, а потім вдала, що його не бачить і хотіла пробігти повз, але не вийшло. Він відчинив вікно і крикнув їй:
– Наталко, сідай у машину і швидко розповідай. Ну що, ти підсипала бабусі те, що я тобі дав? – Микита роздратовано барабанив пальцями по керму і вичікувально і невдоволено дивився на неї. – Скільки можна чекати, чого ти боїшся? Ця стара бабка своє віджила, вона вип’є це і піде у засвіти нібито від нападу і навіть не мучитиметься. Замовник вже все для покупки квартири підготував, поділимо гроші та розбіжимося. Ти ж цього хотіла?
– Я не буду їй нічого поганого робити, відчепись, ми так не домовлялися. Я думала це як розіграш. Мені нічого не потрібне! – Наталка хотіла вийти з машини, але Микита схопив її за руку, погляд його був злий:
– Вирішила насправді стати онукою бабусі і успадкувати квартирку? Чи не багато тобі?
– Відчепись, нічого я не хотіла, пусти мене! – намагалася вирвати руку Наташа, але Микита її не відпускав і тягнув у машину.
– Швидко відпусти дівчину! – хтось відчинив двері водія, перехопив зі спини і завів Микиті з силою руки назад так різко, що той від несподіванки відпустив Наталку.
– Ще раз тебе поруч з нею побачу, пошкодуєш, зрозумів? – хлопець випростався, і Наталка впізнала його, це ж Антон, він їхній дільничний і живе в сусідньому під’їзді.
– Бійся один ходити і завжди озирайся! – крізь зуби процідив Микита, зачинив дверцята машини і крикнув у відчинене вікно Наталці, – а з тобою я не прощаюся, якщо не зробиш як домовлялися, нарікай на себе, сама винна!
Він зухвало різко газонув, машина зло загарчала і Микита поїхав. Наталка мало не плакала і потирала руку. Антон до неї підійшов, цього разу він не посміхався і був серйозним:
– Наталю, ти нічого не хочеш мені розповісти? Що хлопець від тебе вимагав?
Наташа схлипнула, подивилася на Антона і наважилася:
– Добре Антоне, йдемо на лавочку і я все тобі розповім. Я щось зовсім заплуталася і не знаю, що робити!
Наталя йому розповіла, як вона поїхала від матері, що п’є, а батька і справді вона не пам’ятала. Думала, що зможе тут хоч якось влаштуватися, але роботу не знайшла. Випадково з Микитою познайомилася, він сказав, що в соцзабезі працює. Запропонував Наталці піти спершу соцпрацівником.
Допоміг їй із гуртожитком, а потім сказав, що на їхній ділянці є бабуся стара, погана зовсім, самотня. Мовляв помре і її квартира державі відійде, а якщо Наташа онукою її прикинеться, то вона буде спадкоємицею.
– Ну, ти ж їй не рідня, як так може вийти? – здивувався Антон.
– Микита сказав, що в неї син був гуляка, поїхав за кордон і там загинув. У нього цілком могла бути і дочка, і син, а у Микити є знайомі, які все оформлять і не причепишся. Він сказав, що треба зіграти роль, як у кіно, і все, а потім вони цю квартиру продадуть і мені за містом однушку куплять, – ледве стримуючи сльози говорила Наташа.
– Тільки я коли з цією бабусею познайомилася, вона така добра і обманювати її мені розхотілося, а вона мені фотографії почала показувати, у себе поселила. Готувала для мене, раділа щиро. Микита зрозумів, що у Валентини Миколаївни не так погано зі здоров’ям, як він думав. І почав мене змушувати їй щось підсипати, щоб у неї серце зупинилося. Я відмовилася і він став мені погрожувати. Що мені робити, Антоне?
– Іди поки що додому і нічого не бійся, я обов’язково щось придумаю, – пообіцяв їй Антон, – і бабусі привіт передавай.
Антон їй подобався, це навіть бабуся помітила, а ще вона помітила, що Наталка йому подобається, але тепер все зникло. Антон її напевно зневажатиме і нічого хорошого в її житті вже не буде! Після розмови з Антоном Наталка одразу ж повернулася додому.
– Наталю, ти що повернулася? Чи забула щось? – одразу почала хвилюватися Валентина Миколаївна, як відчула недобре.
– Бабуся… Ой, Валентино Миколаївно, вибачте мені, я… я не ваша внучка, і я зовсім заплуталася, – і Наталка заплакала так, що навіть не могла далі нічого говорити!
Валентина Миколаївна погладила її по голові:
– Не плач, внучечко, розберемося. Іди заспокойся та розкажи, що в тебе трапилося…
Антон вирішив проблему з Микитою та його бандою за законом. Усі отримали великий термін. Наталю Валентина Миколаївна вмовила залишитися з нею та бути її онукою, адже якби не Наталка, то хтось інший звичайно б не пошкодував самотню жінку похилого віку.
– Будемо з тобою, онучко, допомагатимемо один одному, разом ми не пропадемо! – суворо сказала Валентина Миколаївна.
– Добре, бабусю, дякую тобі, що ти в мене повірила! – міцно обійняла її Наталя.
– Та й сенс життя в мене тепер є, внучечко, – весело посміхнулася їй Валентина Миколаївна, – Антоша то до нас щодня заходить, каже, що перевіряє, чи все у нас гаразд, але я бачу, як він на тебе дивиться !
І бабуся Валя, звичайно, свого досягла. Антон зробив Наталці пропозицію і Валентина Миколаївна подарувала молодим старовинні обручки, що їй від її бабусі ще дісталися. Наташа та Антон живуть тепер у сусідньому під’їзді, але до своєї бабусі вони майже кожен день забігають і допомагають їй у всьому.
Валентина Миколаївна просто ожила, то їй знову жити захотілося. У неї несподівано новий період життя почався. Вона тепер не самотня старенька, а має внучку і вона дуже сподівається, що ще порадіє і правнукам…
