– Ну, а що ти хотіла, Вікусю? Чоловіки – вони такі, як березневі коти: красуню побачив, за нею побіг. Думки не затримуються, коли кров приливає в інше місце.
Втіхи матері взагалі не допомагали впоратися з подією.
Кілька місяців тому Віка застукала свого чоловіка в кафе з коханкою. Олександр нічого не заперечував і навіть не намагався якось виправдатись. Та й де виправдовуватися, коли він був настільки захоплений поцілунками з гарненькою дівчиною, що навіть не помітив появи дружини.
Останньою краплею стало те, що колишній чоловік Віку ж і звинуватив у розлученні. Мовляв, вона закинула себе, перестала приділяти йому увагу – ось і подався він ліворуч. І мусила б вона його пробачити і зрозуміти, та й взагалі..
– Він ще з тобою порядно вчинив, у домі дозволив залишитися, доки діти повноліття не справлять, — продовжувала гнути свою лінію мати.
Віка не витримала – вибухнула.
– Мамо, хто взагалі твоя дитина – я чи він? Якого ,ти цього кота блудливого захищаєш?
– Я не захищаю, я говорю, як є. Хто, крім мене, ще тобі скаже правду? Ти ж запустила себе після появи дітей, Ігореві та Віті вже по три роки, незабаром у садок підуть, а ти як погладшала так і залишилася в цій формі. Звичайно, чоловік пішов і знайшов іншу.
– Знаєш що, мамо, з таким підходом, будь ласка, не дзвони мені більше, — розлючена, Віка підвелася з дивана і пішла взуватися.
– Та що я сказала, дочко? Та хіба я…
Мати говорила ще щось, але Віка її слухати не стала. Просто тому, що вже зрозуміла – допомоги та підтримки від нібито найріднішої людини їй, як і зазвичай, не бачити.
Легко міркувати про те, що сама не відчувала . Та ще й себе як приклад наводити – ось це вже мама завжди любила.
Ось тільки забувала при цьому додати, що їй Віку допомогав доглядати цілий натовп родичів з обох боків. Двоє бабусь, двоє дідусів, залучений до виховання дитини батько. Так-так, з тих, хто може і пелюшки випрати, і вночі встати погодувати з пляшечки, і на прогулянку вивести, щоб у матері був час хоча б душ прийняти і поспати зайві кілька годин.Звісно, мати Вікторії повернулася у форму.
Ось тільки у самої Вікторії підтримки та допомоги не було жодної.
Зі свекрухою стосунки у них не ладналися, причому незрозуміло, що було тому причиною. Начебто Віка робила все, щоб налагодити стосунки з матір’ю чоловіка, але та вперто підтискала губи і обходилася мінімумом слів при кожній зустрічі. Онуками вона не цікавилася, в гості не приходила і допомагати не планувала.
І чоловік. Люблячий і бажаючий дітей Сашко, який навмисне ігнорував засоби захисту, бо “дуже хотів свою маленьку копію”, після появи одразу двох таких “копій” ігнорував і їх, і дружину.
Якщо Віка зверталася за мінімальною допомогою – відразу слідували претензії про те, що він, працює.
Якщо ж втомлена біганиною по дому і клопотами з близнюками, жінка, просила найняти їй помічницю – Саша відразу починав розповідати про те, що справи зараз йдуть не дуже, зайвих грошей немає. Та й взагалі – раніше жінки без пральних машинок та підгузків обходилися , чоловіків частенько теж не було, але вони якось справлялися із ситуацією. І Віці варто було б радіти, що в неї все не так погано, як було …
Та ось хоча б у його матері, яка виростила Сашу самотужки і при цьому працювала на трьох роботах, щоб коханий син нічого не потребував.
Йти Вікторії не було куди. З двома дітьми на руках в однушці, де раніше жили вони з матір’ю, їй явно були б не раді. А щоб винаймати хоча б кімнату в комуналці, потрібні були гроші, явно більші за ті декретні виплати, які їй належали від держави.
Звичайно, у неї був підробіток, але цих грошей насилу вистачало на покупку всього потрібного дітям. Сашко більшу частину витрат не схвалював і грошей на малечу майже не виділяв. А потім ще й зрадив…
Віка підозрювала, що будинок він їй надав тільки тому, що інакше служба опіки визначила б місце проживання дітей з ним. А з двома хлопчиками на шиї особливо по дівчатам не побігаєш і до ресторанів їх не потягаєш.
Ось і “вияв щедрість” Сашко, давши колишній дружині та власним дітям дах над головою. І то ,поки Ігореві з Вітею не виповниться вісімнадцять. А як далі викручуватимуться власні сини, Олександра і зовсім не хвилювало.
Адже як розливався, варто були тількі Віці дізнатись про діток. Розказував їй, як вивчить хлопчиків у найкращих навчальних закладах, як кожному до повноліття по машині та по квартирі подарує, як щороку їх на курорти возитиме… Ось вони, курорти.
Віка збиралася з’їздити на розпродаж. Із закінченням літа в найближчому торговому центрі знижували ціну на різні футболки, шорти, сандалики, аж на п’ятдесят відсотків. Можна було купити речей хлопчикам.
Звичайно, вона не може передбачити, наскільки сильно вони виростуть, але навіть якщо придбані костюми виявляться не за розміром – вона завжди зможе або помінятися з кимось, або продати за ті ж гроші, що були витрачені під час розпродажу, повернувши своє.
Найскладніше в цьому плані був пункт зборів для походу в магазин. Одягнути двох шебутних хлопчаків, які ще перед самим виходом обов’язково попросяться до туалету, було досить складним завданням. А тут ще й дзвінок у двері. Кого там нелегка принесла?
Відчинивши двері, Віка віч-на-віч зіткнулася зі своєю ровесницею. Виглядала дівчина просто розкішно, одразу було видно, що на свою зовнішність грошей не шкодує: зачіска, макіяж, зроблений явно не засобами мас-маркету, гарний манікюр на руках.
Віка відчула укол заздрощів, але показувати їй, звичайно ж, не стала, натомість привіталася із незнайомкою:
– Доброго дня!
– Ну, привіт. Віка, так? Я – наречена твого чоловіка. Ось прийшла подивитися на будинок, який ми в тебе заберемо.
Слова справили ефект вилитого за комір відра холодної води. Але Віка не розгубилася. Подивилася, примружившись, на незнайомку і виразно вимовила:
– По-перше, дивитись ти нічого не будеш. Навіть якщо Сашко хоче порушити нашу домовленість і забрати цей будинок – вирішувати це ми будемо з ним удвох без розфуфирних дівчаток, які ні до цього будинку, ні до нашої угоди не стосуються.
По-друге, ти в нього вже мінімум друга “наречена” за три місяці, що минули після нашого розлучення. Мені що, день відкритих дверей щотижня влаштовувати для нової кандидатки?
– Он воно як? А Сашко й не казав, що ти з таким характером. Тепер зрозуміло, чому він розлучився з тобою. Страшна, як нічний кошмар, ще й розмовляти нормально не вмієш. Ну подивимося, як ти потім заспіваєш. Сашкові я про нашу розмову розповім.
Віка зачинила двері та обхопила себе руками. Бажання їхати за покупками абсолютно зникло, але зробити це було потрібно. Всю дорогу до торгового центру вона намагалася додзвонитися до Олександра. Трубку він узяв із п’ятого разу.
– Що тобі треба? – одразу ж почав він вичитувати колишню дружину. – Ми все вже вирішили і про все домовилися, якого дідька ти мені дзвониш?
– Взагалі то,тут приходила дівчина, представилася твоєю нареченою. Сказала, що ви маєте намір забрати у нас цей будинок.
– А, дідько.. — колишній чоловік здавлено вилаявся і промовив. – Не забрати. Я просто збираюся їй подарувати його. Можеш навіть не намагатися це оскаржити – тебе та дітей звідти Наталка все одно випише , частки у вас там немає, якихось прав теж. Я взагалі не хотів цього робити, але їй дуже сподобався саме цей будинок.
– Правда?! – здивувалась Віка. – Настільки сподобався, що ти готовий до рідних дітей, викинути на вулицю?
– Ой, тільки не починай. Вам є куди йти, без даху над головою не залишишся. Вічно прибідняєшся, як не знаю, хто. Все, мені час, у мене тут безліч справ.
Сашко кинув слухавку. Віка розгублено дивилася перед собою, абсолютно не знаючи, що робити.
– Кінцева, – повідомили їй. – Дівчино, вам на вихід.
Ще й свою зупинку проїхали. Втім… Торговий центр і тут був. Раз вже дісталися з дітьми сюди, можна й подивитися, що там буде у продажу та які знижки .
– Могла б і привітатись, — несподівано пролунав знайомий голос, варто було Віці зайти до величезної зали, ведучи за собою Ігоря та Вітю.
Ті поводилися напрочуд спокійно, що було Вікторії на руку – тільки розбірок із дітьми їй зараз не вистачало.
Дівчина підняла очі і зрозуміла, що за метр від неї стоїть колишня свекруха.
– А чого мені з вами вітатись?
– Ну дійсно, навіщо вітатися з людиною, сина якої обманом одружила з собою і мало не повісила йому на шию чужих дітей.
– Чого?! – закричала Віка. – Ви що говорите? Яким це обманом, яких це чужих? Ви що собі дозволяєте? Так це ви про мене нісенітниці навигадували, що Сашко спочатку до дітей жодного разу не підійшов, а потім взагалі ліворуч пішов! – зрозуміла Віка.
На обличчі жінки відобразилося щире здивування.
– Куди він пішов? – тихо спитала вона. – Стривай, тобто Ігор і Вітя – вони від нього? – Тут же додала вона.
– Хочете – можете тест зробити, мені приховувати нічого. Тільки за ваш рахунок, будь ласка, бо мене ваш улюблений синочок з дому виганяє. Нареченій своїй, Наталочці, хоче цей будинок подарувати. А як його власні діти житимуть – його не хвилює.
– Що означає… Так, стривай. Давай спочатку. І взагалі, досить тут стояти посеред зали. Ходімо, сядемо в кафе, і ти мені все від початку розповіси.
Віка й розповіла. Наступні три години сиділа навпроти колишньої свекрухи, показуючи їй і листування, де Саша говорить з нею про дітей і про те, як він їх хоче.
Де саме Сашко вмовляє її залишити близнюків. Віка-то ще думала тоді про те, зберігати дітей чи ні, адже двоє дітей у їхні плани не входили, чи впораються з ними молоде подружжя, було незрозуміло.
Але Сашко стояв на своєму, розповідаючи, як усіх забезпечить та всім допоможе, от і залишила хлопчаків Віка.
Ні, не шкодувала вона про це жодного разу, але розуміла ,ось як вона зараз без дому та без нормальної роботи, та ще й з двома трирічками.
– Ах ти жук… Ну, синочку… — прошипіла крізь зуби свекруха.
Після чого у наказовому порядку вимагала у Вікі перебиратися разом із дітьми до неї.
– Хоче будинок своїй Наталці подарувати – хай дарує. А я ось, мабуть, онукам подарую по квартирці, машинці, і по банківському рахунку. Але тільки якщо тест підтвердить твої слова, дівчинко, не ображайся – нині все перевіряти треба. Я ось Сашка слова не перевірила – тепер, схоже, доведеться виправляти ту кашу, що він заварив…
Віка не дуже розуміла, про що жінка каже, але на тест погодилася. Навіть не уявляючи, як повернуться події далі.
Олександр,опустив голову і закопався пальцями у волосся.
Яка ж вона зміюка виявилася… Вони ж плани будували! Він любив її. Як вона могла з ним так вчинити? Поки вони були у відпустці на Мальдівах, хтось із її знайомих за дорученням продав той будинок, який Саша на неї переписав, а потім і сама Наталка, і всі плани на майбутнє зникли з кінцями. Та він навіть речі з того будинку забрати не встиг. Не знав, що так все обернеться, от і все.. І не довести тепер нічого.
Піти йому було куди, ось тільки від усвідомлення, що його розвели, як хлопця, ставало на душі все гірше й гірше. Ноги запліталися, коли чоловік впевнено дістався до знайомої квартири і спробував відчинити двері своїм ключем.
Ключ несподівано не підійшов.
-Ее,це що за… — він знову спробував відчинити замок, але в нього нічого не вийшло. З того боку пролунали дитячі голоси, а потім – на порозі квартири зненацька намалювалася Вікторія. Через її спину з незрозумілим виразом обличчя виглядала Ірина Дмитрівна – мати Олександра.
– І що ти тут робиш? – Незрозуміло запитав він колишню дружину.
Як вона взагалі потрапила до цієї квартири? Та й діти… Звідки тут його колишня дружина та діти?
– Живу. Квартира належить Ігорку. Бабуся ось подарувала, дякую їй велике.
– Що… — застрягли слова в горлі. Олександр дивився на матір, не вірячи в те, що єдина близька людина могла так її підставити. Друга зрада за тиждень – це було занадто. – Це ж моя квартира, мамо! Я її на тебе записав тільки щоб при розлученні ця нічого не відтяпала.
– Не “ця”, а твоя колишня дружина, яка подарувала тобі твоїх дітей, яких ти хотів і просив, до яких не підійшов жодного разу за весь час декрету, на яких три копійки після розлучення віддавав і яких був готовий викинути на вулицю.
Мовчу вже про те, що саме ти зрадив своїй колишній дружині, а не вона тобі, як ти мені локшину на вуха вішав. Ти знаєш моє ставлення до таких речей, Сашко, на що ти розраховував?
– Тобто ти взяла – і все моє майно віддала … Ось їй?
– Нічого я не віддавала їй. Я все твоє нерухоме майно переписала на дітей. Машину одну продала, другу Вікторії за дорученням передала, щоби дітей було на чому возити. У неї стара машинка була, яку вона ще до шлюбу з тобою купила, небезпечно на такій кататися, от я і подбала про своїх онуків.
Але ти не хвилюйся – жодної копійки твоїх грошей Вікторія не отримує, та вона й не претендує. А ось дітям все якраз із тих грошей, що на моїх рахунках були, ми купуватимемо, оплачуватимемо і так далі.
– Та як ти… Та як ти могла! Та я вас обох… Засуджу!
– Сашко, ну ти ж знаєш, що таке неможливе, — жінка хитро посміхнулася. – Ти сам потрапив у яму, яку рив іншому. Розхлинуй тепер наслідки і не звинувачуй усіх навколо. Сам винен, не треба було і Віку, і мене дурити. А тепер йди, а то ми зараз поліцію викличемо. Ходиш тут у непотрібному стані, людей лякаєш…
І Сашкові нічого не залишалося, окрім як піти.
На наявні в нього гроші чоловік насилу знайшов більш-менш пристойну орендовану квартиру, де й оселився на перший час. Ну нічого, робота в нього є, гроші також будуть. А мати та Вікторія ще самі до нього приповзуть. Ось він тоді з ними і поквитається!
Не розумів Олександр, що ні матері, ні Вікторії він не потрібен тепер, коли розкрилася його натура.
Жінки змогли порозумітися і навіть потоваришувати. У Ігоря та Віктора з’явилася любляча бабуся, а у Вікі – додаткова допомога з онуками. І цього їм вистачало для щастя. Нікого іншого, особливо колишнього сина та чоловіка, жінки у свою сім’ю пускати не планували.
