– Я не поїду! Нікуди я не поїду!
– Усього на один день, Світлано!
– Не хочу я туди їхати, Ігоре! В мене єдиний вихідний завтра!
– Світлано, ну всі приїдуть! А ми знову як руді!
– Хай усі їдуть, як хочуть!
– Та ми ненадовго!
– Я не хочу їхати на цю дачу! Не хочу!
– Приїдуть обидва брати, у Валери День Народження, він там хоче відзначати, нас покликали!
Світлана терпіти не могла поїздки на дачу, ця дача не відпочинок, це робота, а їй хочеться просто відпочити після трудового тижня, але чоловік наполегливо її туди тягне.
Їх троє синів Валера, Ігор, Сашко. Усі одружені, у всіх сім’ї, але всі наполегливо їздять на дачу до батьків.
Ранок неділі почався рано. До дачі батьків їхати майже дві години. Кілометраж начебто невеликий, але затори, завантаженість траси. Мабуть цього недільного ранку, поїхати на дачу вирішило все місто.
Світлана спала на сидіння, а чоловік лаявся на дорожню ситуацію.
Виїхали рано, а приїхали пізніше за всіх.
По-перше було багато заторів, а по-друге Ігор погано водив машину, тому навіть на швидкісній трасі їхав повільно. Машина постійно смикалася, ось є такі водії, начебто і їздять давно, а користі мало.
Світлана спочатку дрімала, а потім її вже навіть почало нудити від цієї їзди, але чоловікові вона нічого не говорила.
Раніше вона намагалася йому донести, що їй з ним їздити важко, на що отримала майже скандал, що вона нічого не цінує, і їй аби прив’язатися до нього. З того часу Світлана мовчки терпіла цю дорогу, і намагалася менше їздити з чоловіком. Тут ухилитися не вийшло …
Усі були в зборі.
– Скоро вже обід, а ви тільки з’явились. Ледарі вони і в Африці ледарі.
– Затори, мамулю.
– Раніше треба виїжджати! Раніше!
– Зою Львівно, ми рано виїхали.
Світлана пішла в будинок.
– Ти куди?
– Піду хоч кави вип’ю!
– Яка кава?! Сапку в зуби і на картоплю. Скільки можна на вас чекати!
– Починайте, я підійду!
Свекруха проскочила перша в кухню, підскочила до електричного лічильника, і натиснула рубильник.
– Потім поп’єш, а зараз пішли, нічого тут поодинці чайники гріти.
– Зою Львівно, ви що себе так поводите?
– Я нормально, а ти постійно ухиляєшся! Хоча овочі з дачі берете!
– Ви їх нам навалюєте! Як ми можемо їх не брати.
– Липові відмовки! Я вам чудово заощаджую бюджет.
– Так, так, економія супер, витрати на дорогу, втрачений день, це вже скільки виходить?
– Меркантильна ти Світлана! Жадібна
– Ой усе, ходімо.
Світлана вийшла надвір і взяла сапку.
Ділянка картоплі, була не просто великою, вона була величезною. Навіщо батькам чоловіка була потрібна така ділянка, незрозуміло, але працювати там особливо не було кому. Тому і починалося з весни, треба зорати, треба посадити, підсапувати, прополоти, викопати…
А потім починалось.
– Треба прибирати врожай.
– А що ви картоплю не берете, беріть її багато.
– Картоплю зберігати нема де, треба продати, допоможіть.
Інтерпретацій цієї версії багато, але суть одна, спочатку вирощують, потім не знають, куди прилаштувати.
Така ж історія з кабачками, огірками та іншими дарами саду та городу.
Сто разів було сказано, не садіть багато, трудовитрати непорівнянні, з тим, що всі овочі можна просто купити.
Ні, це все своє, натуральне, і будьте ласкаві допомагати батькам.
Свекруха, роботу із залучення сімейств до праці на дачі, вела чітко. Вона дзвонила постійно, щодня нова ідея.
– Сапками працюємо обережно! Сьогодні треба підгорнути все поле!
– Все!!!! Та як так?.
Старша невістка вирішила обуритися.
– Знаєш що, люба! Їсти любиш, от і працюй!
– Я вашу картоплю взагалі не їм!
– А дупу ти на чому таку наїла?
– Це не ваша справа!
– Працюй і не балакай, безкоштовний фітнес! Цінуй!
Всі гуськом рушили у бік поля. День був спекотний, хотілося йти на річку, а не на картоплю.
Свекруха йшла поруч, і чітко контролювала вихід безкоштовної бригади на поле.
Надвечір картопля була підгорнута. Усі від утоми падали з ніг. Хотілося лягти та лежати.
У Свєти від цієї спеки розболілася голова. Валера промовив.
– А гайда на річку? Усі разом! Відпочинемо.
– А ходімо!
Ігор підхопив цю ідею.
– Розслабимося!- потираючи лодоні посміхнувся чоловік.
– Ігоре, нам ще їхати!
– Світлано, можна й тут залишитись, вранці поїдемо.
– Ігоре, у мене завтра робочий день.
– Ну і що, встигнемо.
Було йому даремно говорити, він уже думками на річці, з пляшкою холодного.
– Я в душ можу, на річку не піду.
Світлана втомилася сіла на лаву. Вона взагалі не розуміла, що вона робить на цій дачі, чому слухає та шкодує чоловіка. Зарплатня у жінки була хороша, і горбатитися за овочі, точно не було потреби.
“Більше точно, не поїду”, щоразу казала собі вона, і знову їхала.
Свекруха продовжувала.
— Який душ, вас так багато, скільки води витратите.
Спати лягли пізно. Світлана ніг не чула від втоми.
Заснула вона миттєво.
Вранці не почула будильник, збиралися поспіхом. Їхали не дуже швидко.
Світлана нервувала, важлива зустріч, а вона спізнюється.
– Ігоре, я ж казала, що запізнимося! А ти все, встигнемо, встигнемо. Що тепер робити? Дістала ця ваша дача!
– Світлано, я думав, що встигнемо.
– Тобі взагалі начхати на мене ,на роботу мою.
– Ну, що там у тебе за робота, папірці перекладати.
– У мене чудова робота, і отримую я більше за тебе! Може вистачить так ставитись!
Як завжди вони посварилися. На роботу жінка запізнилася, весь день вийшов якийсь незрозумілий. Настрій надвечір був на нулі, плюс давалися взнаки вчорашньої втоми.
Додому Світлана дісталася розбита. Хотілося в душ і просто лягти.
Але не тут було. Вдома її зустріла Зоя Львівна.
– Ви як тут?
– Та ось, приїхала тиждень погостювати!
– А як же город? Як ви його лишили?
– Та чоловік там лишився, а я тут погощу, у вас. А до вихідних на дачу поїдемо, і я з вами.
– Ми не планували!
– Зате тепер поїдемо, правда я чудово вигадала?
Світлана не могла більше розмовляти, тож махнула рукою, переодяглася і пішла в душ.
Потрібно змити весь негатив, а потім уже жити далі.
Поки Свєта милася в душі, свекруха вирішила насмажити млинців. Коли запахло гаром, на кухню прибігли всі, в тому числі свекруха.
– Забула про ці чортові млинці. Серіал цікавий.
– Навіщо ви їх узагалі пекти почали? Тепер удома гаром пахне, плюс сковорідку зіпсували!
Світлана починала нервувати. Начебто нічого страшного, а настрою вже два дні немає, і все з вини Зої Львівни.
– Я ж не спеціально!
Своєї провини свекруха не відчувала. Ігор злиняв до кімнати, щоб не потрапити дружині під гарячу руку. Він взагалі у конфлікти не вступав, краще мовчки відсидітися.
На другий день, Світлана пішла на роботу. Свекруха на диво спала.
“Нехай спить, так шкоди від неї менше”
Звичайно хотілося б, щоб було саме так, але Світлана помилилася. Найцікавіше почалося ввечері.
По-перше, коли вона йшла ввечері до будинку, на смітнику вона побачила свої книги.
Старі, пошарпані, але такі улюблені, вони були складені біля ящиків для сміття.
Добре, що вони ще й не всередині були, тут хоча б їх врятувати можна.
Поки жінка складала в пакет свою бібліотеку, до смітника підійшов Геннадій, це місцевий маргінал, який збирав метал та інше на смітнику і здавав за гроші. Тим і мешкав. Іноді траплялося щось практичне, він і це тяг до себе додому.
Він стояв поруч, і з подивом дивився на Світлану.
– У вас теж все погано?
Світлана здригнулася, і повернулася до нього.
– Що погано?
– Ви теж на смітник прийшли? Куди вам книжки, вони стоять копійки, папір і картон нині зовсім дешеві.
Геннадій був дуже культурний та інтелігентний.
– Ні, ні, це мої книги.
– Мені звичайно все одно, але давайте допоможу вам донести їх, вони досить важкі.
– Так, це старі книги, у них густина зовсім не така, як у сучасних.
– Ну от, тоді зрозуміло, чому ви їх збираєте, ви їх продаватимете так?
– Ні, ви мене не так зрозуміли.
Світлані було дуже незручно, вона йде з величезними пакетами, у супроводі Геннадія.
– Та мила моя, бідності соромитися не треба, з кожним може бути, а якщо що, ти приходь до смітника, я не жадібний, поділюся, чим зможу.
Геннадій розкланявся біля під’їзду, а Світлана потягнула свої книги.
Світлана зайшла додому кудлата, спітніла і зла. На вулиці було спекотно, і тягати важкі книги по спеці, таке собі задоволення.
Свекруха ходила її домом, у її шовковому халаті.
Халат був натуральний, дорогий, подарований, колись Свєті. Вона його дуже берегла.
Рожевий шовк виглядав плачевно. М’ятий, у плямах жиру.
– Зою Львівно, що з моїм халатом?
– А що?
– Він весь у плямах!
– А, це я котлет вам насмажила, людської їжі у вас зовсім немає. А я зголодніла, поки порядок у вас наводила!
Світлана заводила носом, вдома дуже погано пахло.
– Що за сморід? У мене кіт, у кращі роки так не смердів! Чому пахне котячим лотком? Ви кішку завели!???
– Яку кішку, я парфуми сьогодні у вас у місті купила. Жах дорогі. Але я не пошкодувала грошей, мені Ігорьок допоміг.
– Що це за парфуми?
– Зараз покажу!
Світлана пронесла книги до кімнати. Хотіла їх покласти назад у шафу.
Але не тут було.
У шафі красувалися якісь фігурки букети і навіть плюшевий заєць.
– Зою Львівно, що це за музей?
– Я вам красу зробила. Книги старі. Я їх забрала на смітник, а це поставила. Баааа ..а навіщо ти їх назад притягла щось?
– Це дорогі й потрібні мені книжки, навіщо їх викинули. Боже мій, ну не треба мені нічого тут міняти!
– Я просто вирішила допомогти тобі. Ти мені допомагаєш, а я ось тобі. Розумію, робота, втомлюєшся. Я і котлет насмажила, і прибралася в шафі.
– Навіщо ? Або хоча б запитали, чи можна викинути чи ні. Я як дурепа тягла їх зі сміття, Геннадій подумав, що я в нього хліб відібрала.
Світлана вже не могла тихо говорити, вона підвищувала і підвищувала голос.
Потім зупинилася, зітхнула та сказала.
– Більше не чіпайте нічого! Або питайте мене!
Світлана пішла до себе в кімнату. Вона тримала себе в руках, сварки не хотілося, вона взагалі не розуміла, як у чужій квартирі можна взагалі щось чіпати, переставляти, викидати. Це вище за її розуміння.
У кімнаті теж стояв цей нудотний запах парфумів. Здавалося, що коти залишили мітки скрізь, де тільки можна. Світлана водила носом, як пошуковий собака. Чому так пахло, незрозуміло.Вона нахилилася до ліжка… Так і є! Наволочки та решта білизни пахло так, що хотілося засунути два пальця в рот.
“Це не парфуми, це задушливий газ . Як взагалі таке може подобатися”.
Жінка почала стягувати постільну білизну, яку змінила буквально напередодні. Потрібно прати, міняти на інше. Знову робота, а хотілося просто відпочити.
– Зою Львівна, чим так паскудно пахне в нашій кімнаті? Ви там клопів травили?
– Які клопи Світлано! Я просто освіжила повітря та ліжко новими парфумами. Має бути чудово!
– Нудить від ваших парфумів. Не треба більше освіжати повітря у мене вдома. Будь ласка!
– Тобі не догодиш!
– Ви приїхали в гості, от і відпочивайте, погуляти сходіть, інших дітей відвідайте, я приберуся сама.
Світлана зло перестилала ліжко. Запах став меншим, але не зник. Зоя Львівна, мабуть хлюпнула і на фіранки.
Світлана відчинила вікно.
“Треба випити кави”.
Вона пішла на кухню, підбадьоритися чашкою кави саме час. Посуд у шафі помітно зменшився. Чашки, тарілки, які дісталися ще від бабусі, кудись зникли.
“Тільки б не йти знову до Геннадія”.
– Зою Львівно, де посуд?
– У коробки склала, ну хто таке старе тримає. Я на кухні теж порядок навела. Місце звільнила.
– Там моя улюблена чашка була.
– Я дістала нові, вони гарніші.
Стукнули двері, прийшов чоловік.
– Світлано, що ти така, що з обличчям?
– Ігоре, дуже тебе прошу, врятуй мене!
– Від кого?
– Від твоєї мами!
– А чим у нас так смердить, Світлано? Не купуй такий освіжувач, померти можна від запаху!
– Це парфуми!
– Навіщо ти такі купила, ти ж ніжні любила!
– Це мама, і, до речі, ти їй їх сплатив!
– Знав би, нізащо не сплатив .
Світлана дивилася на Ігоря, він водив носом, принюхуючись, і мимоволі шукаючи очима кота.
– Не хочу бути свекрухою!
– Ти чого, Світлано?
– Не хочу бути цією тіткою, яка весь час сує носа не в свою справу, дає поради, лізе в життя молодих! Не хочу!
– У нас і дітей ще немає!
– А я уявила, що буду такою свекрухою, дістану невістки, і від мене чекатимуть усілякі капості!
– Світлано, заспокойся! Різні свекрухи бувають. Ти будеш гарною! Другою мамою.
– Ти так думаєш?
– Ну, звичайно! Я впевнений, з тебе вийде чудова свекруха!
Ігор поговорив з мамою і наступного дня відвіз її на дачу. Більше гостювати до сина вона не приїзджала, зустрічалися вони як і завжди, але тільки на її території.
Світлано ж для себе зробила висновки на майбутнє, щоб не стати такою як її свекруха .
