-Вітаю, у вас дівчинка, – голос лікаря доносився до Оксани, як крізь вату. Вона була абсолютно виснажена і розбита. Якби їй раніше хтось сказав, що народжувати дітей так боляче, вона б сто разів подумала, перш ніж планувати дитину.
Те, що буде дівчинка, вони з Петром знали вже давно. І чоловік категорично заявив, що в такому випадку однією дитиною вони не відбудуться. Їм обов’язково потрібен хлопчик!
Зараз Оксані було навіть смішно згадувати ці слова чоловіка. Щоб вона ще раз погодилася на подібне?!!
У якийсь момент жінка думала, що не переживе цей процес. Був момент, коли свідомість втрачала від болю.
Петру легко міркувати. Не він же мучиться і кричить, випробовуючи на міцність барабанні перетинки медперсоналу. Так думала Оксана, занурюючись у дрімоту. Ніколи, ніколи більше…
Через кілька годин їй принесли дитину, і, дивлячись на дочку, Оксана вже розуміла, що з часом, можливо, змінить своє рішення. Треба просто відійти, трохи оговтатися.
Під час виписки медсестра заздрісно поглядала на Оксану. Було чому заздрити. Петро приїхав на лімузині, з розкішним букетом і дорогими подарунками для медперсоналу. Петро міг собі це дозволити. Він і сам, як з картинки, в костюмі, з краваткою. Ніби не на виписку з пологового будинку приїхав, а на нараду.
Петро був чиновником і намагався завжди бути «на висоті». Оксану зовнішнім виглядом чоловіка було не вразити. Вона ледве кульгала, часом мружачись від болю. Нелегко їй було. Відновлюватися доведеться досить тривалий час.
Про це вона сказала Петру, ледь вони доїхали до своєї величезної трикімнатної квартири в центрі. А він посмів обуритися:
-Що значить довго відновлюватися, Оксано? У нас з тобою не було майже півроку. Тепер ти мені ще про якісь місяці говориш. Я чоловік, мені треба….
-Ти вже якось визначся, Петре, чого тобі більше треба, цього самого чи дитини? Ти навіть не уявляєш, що я пережила… Я тобі якось потім у всіх подробицях опишу. Мені і зараз боляче. Потрібно більше лежати, так лікар сказав. Сподіваюся, твоя мама поки залишиться у нас.
Оксана така… І чоловіка свого, солідного чиновника, приструнити може, і свекруху. Тим більше, Лідія Григорівна жінка м’яка. Вона й не збиралася відмовляти в допомозі.
Сама була вже не молода, ноги погано ходили, але з онукою допомогти, це ж свята справа.
-Ти, Оксаночко, відпочивай, відпочивай. Коли настане час годування, я тебе розбуджу, – просунулася в двері голова свекрухи.
Лідія Григорівна знову підслуховувала і навіть не збиралася цього приховувати. Був за жінкою такий грішок – любила вона всюди сунути свого носа.
Петро невдоволено буркнув, що йому ще потрібно на роботу, і вискочив з кімнати.
-Міг би сьогодні не йти, – невдоволено сказала Оксана свекрусі. – Все-таки не кожен день дружину з донькою з пологового будинку виписують.
-Ну, ти ж знаєш, Оксаночко, у Петра робота відповідальна. Нічого страшного, я ж залишаюся. Я тобі в усьому допоможу, всьому навчу.
Лідія Григорівна допомагала, тут питань не було. Питання почали виникати до Петра. Аж надто часто чоловік почав затримуватися після роботи. Повертався ситий. Казав, що повечеряв у ресторані. Оксана злилася, а чоловік знизував плечима.
-Мені потрібен повноцінний відпочинок. Вдома у нас стало шумно, дочка постійно плаче. Та й дружина не дуже мене пригощає.
Оксана натяки чоловіка чудово розуміла. Три місяці минуло і начебто у неї все зажило. Але якось було страшнувато і вона не поспішала чоловіка “радувати”.
“Нічого, потерпить” – думала жінка. Їй і на думку не спадало, що чоловік не потерпить, а знайде собі інший вихід із ситуації.
Петро ж відмінний сім’янин, серйозна людина. Робота у нього, справді, відповідальна, на виду. Не стане ж він собі репутацію псувати якимись романами.
Виявилося, стане. І дізналася про це Оксана від близького друга Петра, Володимира.
Володя з’явився до них якось увечері. Це було нормально. Раніше він часто у них бував, тому Оксана впустила друга чоловіка без задньої думки, незважаючи на те, що в квартирі була одна.
Лідію Григорівну вона виштовхнула кілька годин тому. Набридла їй свекруха гірше гіркої редьки. З донькою Оксана сама навчилася справлятися. А тихі, нудні повчання Лідії Григорівни стояли поперек горла.
Петро, як завжди, десь затримувався. Оксана впустила Володю, крикнула з кімнати:
-Ти заходь на кухню, я зараз чайник поставлю.
-Ні, не буду я чаї розпивати, – завмер у коридорі Володимир. – Не сподобається зараз Петру мій візит.
-А що так? – виглянула Оксана, переконавшись, що дочка спить. – Ви що, посварилися? То-то я дивлюся, ти давно не приходив.
Володимир посміхнувся, і з цієї кривої посмішки Оксана зрозуміла, що друг чоловіка зрадив.
-Так, не приходив. А до кого мені приходити? Друга у мене більше немає. Твій Петро мене звільнив.
-Не може бути. Він не міг так вчинити, – сплеснула руками Оксана. – Ти ж з ним з дитинства дружиш.
-Виявилося, хтось для нього важливіший, ніж я. Я скажу, адже я за цим і прийшов. Він зі мною підло вчинив, я тією ж монетою відповім. Петро не чекає, що я тобі все розповім.
Коротше, закрутив він з Наталкою, своєю секретаркою. У кабінеті почали замикатися. Вечорами разом їдуть. А коли я йому натякнув, що не годиться дружині зраджувати, він мене звільнив. Ось так, Оксанко! А тепер сама вирішуй, що з цим робити.
Невпевненим, але швидким кроком Володя пішов, поки колишній друг не повернувся. Він зробив це вчасно, оскільки Петро зайшов у квартиру буквально через п’ять хвилин.
Увійшов, як ні в чому не бувало, і витріщив очі, коли Оксана дуже несподівано почала на нього кричати, немов мегера.
-Ааа, з’явився? Нагулявся? Що, з Наталею свій час проводив?
-Що? Де? Яка Наталя? – мимрив Петро, розгубившись. Тягнув час, почав прямо в коридорі краватку знімати. Оксана наблизилася, понюхала.
-Ага, так і є, парфумами від тебе пахне! Ах ти, негідник! Ось би вже ніколи не подумала.
-А чого б ти не подумала? – несподівано розлютився Петро. – Що я чоловік? Що я так не можу, і мені, вибач, треба дещо? До появи дитини, бачте, шкідливо. Зараз ти ніяк від розривів не оговтаєшся.
Оксано, я жива людина. Так довго я не зміг. Ти що думаєш, мені ця Наталка дуже потрібна? Вона перша, хто під руку потрапила. І роби тепер з цією інформацією, що хочеш.
-Розлучення я тобі не дам, – зсунула брови Оксана. – Ні за що на світі! У нас є дочка, Петре. Подумай про свою кар’єру. Вирішиш зі мною розлучитися, я тобі її знатно зіпсую. Ти ж нібито на підвищення йдеш. Потрібна бездоганна репутація. А я до твого Бистрицького піду, з дитиною на руках, і розповім, який ти негідник. Він же за сімейні цінності.
-Заспокойся, заспокойся, Оксано, – підняв руки Петро. – Я не збираюся з тобою розлучатися. Кажу тобі, це все від нестачі жіночої уваги. Ти сама винна.
-Ах ти ж…! – трохи заспокоїлася Оксана. – Така серйозна людина, а виявляється пень. Щоб завтра ж цієї Наталі і духу на роботі не було. Ти повинен її звільнити. Чуєш, Петре? Звільнити і ніколи більше з нею не бачитися.
-Добре, я звільню, – кивнув чоловік. – А як щодо цього… ну, ти зрозуміла.
-Все буде, – рикнула Оксана. – Не зараз, звичайно, я занадто на тебе зла. І щоб з роботи тепер як багнет! Я більше не повірю в несподівані затримки. Буду перевіряти.
Петро злякався. Незрозуміло, чого. Розлучення чи руйнування кар’єри, але точно злякався, бо з цього дня почав приїжджати вчасно і всі вечори проводити з дружиною і донькою.
А ось Лідія Григорівна почала значно рідше бувати. Оксана хоч і справлялася сама, все-таки сердилася. Вирішила свекруху відвідати. Може, та захворіла і не хоче говорити.
Свекруха почувалася чудово. Більше того, була не одна. У квартирі Лідії Григорівни господарювала дівчина років двадцяти п’яти. Красива, з довгими ногами. Але на Оксану, яка увійшла, вона чомусь подивилася з переляком, та й Лідія Григорівна остовпіла.
-Це Наталя, моя нова сусідка. Ми з нею подружилися. Ось, допомагає мені по господарству. Зробила генеральне прибирання в квартирі. Приготувала мені піцу. Треба ж, виявляється, піца смачна. Раніше я таке за їжу не визнавала. А спробувала, і нічого. Тепер теж буду пекти.
Наталя не сказала ні слова. Швидко попрощалася і побігла на своїх довгих ногах. Оксану така поведінка сильно насторожила.
-Лідія Григорівна, а що це за сусідка така? З чого вона вас піцою пригощає? Вона хоч знає, що у вас син є? Може, вона шахрайка, на квартиру вашу прицілилася?
-Ой, та вона ніяка не шахрайка. Звичайна дівчинка. Просто дуже добра. А ти чого приїхала? З онукою все нормально?
-Нормально. Тільки чомусь ви рідко почали приїжджати. Я хвилювалася.
-Можеш не хвилюватися. У мене все добре. Є тепер кому про мене подбати.
Повернувшись додому, Оксана обурювалася.
-Ні, Петре, ти чув? Є кому про неї подбати! У неї є ми, а вона вихваляє якусь незрозумілу сусідку. Ясно ж, що шахрайка. Може, ти зі своєю мамою поговориш? Поясниш їй, що в цьому житті ніхто і для кого просто так нічого не робить.
Ця Наталя точно на квартиру націлилася. Бачить, літня жінка, подумала, що самотня. Поговори зі своєю мамою.
-Добре, добре, я поговорю, – сказав Петро, відводячи погляд убік.
Така можливість у чоловіка з’явилася вже наступного дня, бо мама зволила їх відвідати. Для розмови Петро пішов з Лідією Григорівною на кухню.
Оксані було неспокійно. Їй здавалося, що чоловік не зможе дохідливо донести до своєї матері, що її обробляє шахрайка.
Вона поклала доньку в ліжечко і вирішила все-таки взяти участь у розмові. Підійшла до дверей кухні і завмерла, взявшись за ручку. Почула, що це Лідія Григорівна гаряче переконує в чомусь свого сина, а не навпаки.
-Петре, ну ти сам подивися. Наталка, вона господарська, вона готує, прибирає. Ласкава така, домашня. Вона любить тебе, по-справжньому любить. Не те що твоя дружина.
Тут вже Оксана не витримала. Рвонула двері на себе. Влетіла, витріщивши очі. Закричала:
-Я не зрозуміла, що тут відбувається? Петре, хто така Наталя? Це що, твоя колишня секретарка? Як вона опинилася у твоєї матері?
Петро зблід.
-Оксано, Оксано, – простягнув він до дружини руки. – Ти не хвилюйся, я тут зовсім ні при чому. Наталя сама до мами прийшла. Я навіть не знаю, як вона адресу дізналася. Я взагалі не при справах. Я намагався маму переконати, що не потрібно з нею спілкуватися.
-Лідія Григорівна, а ви-то куди? – завила Оксана. – Як ви посміли її прийняти? Ви що, хочете, щоб наша сім’я розпалася?
-Хочу, – задерла сухе гостре підборіддя Лідія Григорівна. – Ще як хочу. Я майже місяць спілкуюся з Наталею і вважаю, що вона набагато більше підходить моєму синові.
Вона добра, на відміну від тебе. Домашня дівчинка. А ти… Ти дізналася про її існування, і замість того, щоб гордо піти або хоча б пригрозити розлученням, навпаки вчепилася в Петра.
Про що це говорить? Ти до нього байдужа, тебе тримає тільки його статус і гроші. А я для Петра хочу щастя. Наталя прийшла до мене, плакала, говорила, що навіть якби він був жебраком, вона б все одно його кохала.
А ти не кохаєш нікого, крім себе. Вічно зла, гарчиш на чоловіка, на мене фиркаєш. Потрібна тобі допомога, ти покликала. Набридла, виштовхуєш мене з квартири!
-А я це і зараз зроблю, Лідія Григорівна, – кричала Оксана. – Що ви за мати така? Будь-яка мати повинна намагатися зберегти сім’ю свого сина. У нього дочка. Ми сім’я.
А ви що робите? А ну геть з нашої квартири!
Петро не встиг нічого вжити, коли розлючена Оксана кинулася на свекруху. Схопила її за вовняну кофтинку, ривком витягла з кухні, а потім виштовхнула в під’їзд.
Слідом за немолодою жінкою полетіло її пальто і замшеві черевички. Після цього Оксана з гуркотом зачинила важкі двері. Петро був у жаху.
-Оксана, ти що робиш? Вона моя мама! Як ти себе поводиш?
Чоловік намагався вийти в під’їзд, але дружина розкинула руки в сторони і не давала йому цього зробити.
-Не ходи! Не ходи, я сказала. Нехай зрозуміє, що їй тут тепер не раді, після того, що вона витворяє. Це треба ж, вмовляє сина кинути сім’ю і піти до іншої. Яка вона мати після цього?
-Моя мати! Моя, чула? – крикнув Петро.
Насилу відірвав руку Оксани від дверного косяка і вийшов у під’їзд. Лідія Григорівна сиділа на кахельній підлозі, притулившись спиною до стіни і тримаючись за серце. Її обличчя було білим, як сніг. Очі закриті, а губи тремтіли. Її пальто і черевики так і валялися, розкидані по підлозі.
-Мамо, мамо, що з тобою? – присів навпочіпки перед жінкою Петро. – Тобі що, погано?
-Серце, синку. Щось серце прихопило, – прохрипіла жінка.
-Симулянтка стара, – кривилася Оксана з дверей, в той час як Петро викликав швидку допомогу.
Лідії Григорівні ставало гірше на очах. Вона вже не могла підвестися, і Петру довелося на руках виносити маму до під’їзду і там чекати швидку.
Вони поїхали, а Оксана не знаходила собі місця. Вона вже ніби і розуміла, що Лідія Григорівна не симулює, і в той же час не могла її пробачити.
«Так тобі і треба, стара відьма!» – шепотіла жінка. – «По заслузі тобі. Зовсім дах на старості років поїхав».
У Оксани не було співчуття, тільки злість. Можливо, і права в чомусь Лідія Григорівна. Оксана людина не м’яка і такі образи прощати не збирається! А як інакше? Інакше ніяк!
Якби вона не тримала Петра «в їжакових рукавицях», можливо, він давно б почав гуляти. А може, і пішов би від неї. Чоловікові не можна дозволяти розслаблятися.
У ліжечку заплакала донька. Оксана згадала, що її давно пора погодувати. Вона засуєтилася і за справами не помітила, як настала ніч, а Петра все не було.
Коли сита і викупана дівчинка знову заснула, Оксана зателефонувала чоловікові. Петро трубку взяв відразу, але говорив у невластивій йому манері. Грубо, як з ворогом:
-Чого тобі? Що, подзвонила дізнатися, чи жива мама? Нічим тебе порадувати не можу. Мама жива. Вона перенесла інфаркт, але жити буде.
-Ти що думаєш, я їй поганого бажала?
-Думаю, так. Я взагалі багато чого передумав, поки мамі надавали медичну допомогу. Знаєш, вона багато в чому права. Ти не створена для сімейного життя. Ти жорстка людина, і тобі потрібно було народитися чоловіком.
А ще, ти насправді мене не любиш. Бог свідок, мені навіть на думку не спадало з тобою розлучатися. Але тепер, після того, що ти зробила, як ти вчинила з моєю мамою, я не можу з тобою жити.
Я залишу тобі квартиру, забереш половину накопичень. І прощавай. Можеш йти до Бистрицького, можеш скаржитися хоч Президенту. Зараз мені вже все одно.
Можеш мене не чекати, ночувати я поїду в квартиру мами. За своїми речами якось найближчими днями приїду.
-Ах, ось як? – задихнулася від обурення Оксана. – Значить, матуся тебе все-таки переконала? Ти йдеш до цієї своєї Наталі?
-Я ще не знаю, до Наталі чи ні. Це я не вирішив. Я йду від тебе, Оксано. Тільки від тебе.
Петро поклав слухавку. Оксана піднесла долоню до обличчя. Акуратно стерла зі щоки сльозинку. Що це таке? Вона плаче? Жінка не пам’ятала, коли востаннє плакала. Сльози Оксана вважала ознакою слабкості.
А зараз дійсно плакала, бо розуміла – Петро точно піде. Коли він говорив так жорстко, рішення прийнято. Утримати чоловіка вона вже не зможе, навіть шантажем.
Оксана плакала і злилася. Ось що вона зробила не так? Вона захищала свою сім’ю! Що не так?
Спеціально для сайту Stories
