Зоя відчайдушно мріяла про дитину. І коли тест знову показав одну смужку, жінці хотілося ридати від безсилля.
Вже 5 років вона і її чоловік, Сашко, чекали дива. Вони об’їхали всі клініки в області, пройшли безліч обстежень, але толку від цього не було.
Зоя боялася, що вже не зможе стати мамою, адже їй вже було за тридцять, і з кожним роком шанси ставали все меншими.
– Завтра ми поїдемо в опіку і почнемо збирати документи, щоб усиновити малюка! – твердо сказав Сашко, її чоловік, коли застав жінку в сльозах.
Зоя не повірила своїм вухам і в розгубленості подивилася на чоловіка. А він, взяв її за руку і ніжно обійняв.
– Моє сонечко, у нас буде дитина! Нехай не рідна по крові, зате улюблена всім серцем, – щиро сказав він.
– Ми зможемо подарувати нашу любов малюкові, у якого нікого немає на цьому світі. Тільки уяви, як це чудово! – посміхнувся Сашко і запитав: – У нас буде донечка чи синочок? Кого ти хочеш?
– Я мрію про дівчинку… – прошепотіла Зоя.
– Дівчинка, моя маленька принцеса… – мрійливо промовив чоловік і обійняв дружину ще міцніше.
На вулиці була холодна осінь, а вдома було тепло і затишно. Подружжя обійнялося, вкрилося теплою ковдрою і занурилося в обійми Морфея.
Уві сні Сашко бачив маленьку дівчинку з рудим волоссям. Вона бігла йому назустріч і голосно кричала: «Не кидай мене, тату!».
***
Того дня Сашко прокинувся і подивився на годинник. Стрілки показували без чверті сьомої, потрібно було вставати і збиратися.
У чоловіка тремтіли від хвилювання руки, а все тому, що сьогодні його життя могло змінитися назавжди.
Останні кілька місяців подружжя щосили готувалося стати прийомними батьками: зібрали всі необхідні документи, пройшли школу прийомних батьків і почали шукати малюка.
Як раптом, напередодні, Сашку зателефонували і порадували – за їхнім запитом з’явилася дівчинка, трьох місяців…
Адже вони так мріяли знайти крихітку, яка ще не була зламана відсутністю материнської любові…
Чоловік пройшов у ванну. Він думав про майбутню зустріч. Перед очима стояло обличчя маленької рудоволосої дівчинки, він ніяк не міг забути її вогняне волосся і блакитні, як небо, очі.
– Про що задумався? – запитала дружина, заглянувши у ванну.
– Та так… – таємничо промовив Сашко, – просто думаю, як би нам не запізнитися! Ти готова?
-Зараз одягнуся і можна виїжджати, – посміхнулася Зоя і пішла в спальню за теплим одягом. Їй теж було дуже страшно, але вона намагалася не показувати цього.
На дворі був холодний лютий. Подружжя добиралося до будинку малюка цілу годину. У будь-який інший день вони були б на місці вже через двадцять хвилин, але сьогодні на дорогах утворилися величезні затори через небувалий снігопад.
Нарешті, знайшовши потрібну адресу, чоловік заглушив мотор і, повернувши голову, поглянув на дружину.
-Йдемо? – запитав він, дивлячись, як Зоя теребить в руках рукавички.
-Так, так, – схвильовано відповіла вона і почала відстібати ремінь.
Завідуюча довго розповідала про маленьку дівчинку, яку рідна мама назвала Варею. На жаль, давши дівчинці таке гарне ім’я, юна дівчина не змогла впоратися з роллю мами і відмовилася від малятка.
Для неї було важливіше влаштовувати своє особисте життя, а материнство лише заважало.
В ході розповіді з’ясувалося, що малятко з’явилося на світ на два місяці раніше терміну.
– Варенька, у нас, поспішайка! – ласкаво сказала Любов В’ячеславівна, завідуюча закладом.
– Є, звичайно, невеликі проблеми з неврологією і відставання в розвитку, але повірте, все це, з часом, пройде, – заспокоїла вона.
-Ми можемо на неї подивитися? – схвильовано запитав Сашко.
-Звичайно, тільки обробіть руки і обов’язково одягніть медичні маски. Самі розумієте, дітки маленькі, а зараз сезон інфекцій. Погода то, не радує, – зітхнула жінка, прямуючи до дверей.
Любов В’ячеславівна провела подружжя в кімнату, де стояло дитяче ліжечко.
Сашако підійшов ближче і остовпів! На нього дивилися блакитні оченята маленької дівчинки, якій ніяк не можна було дати трьох місяців, така вона була маленька.
На голівці був невеликий пушок вогненно-рудого кольору, а блакитні оченята дивилися в стелю. Зоя теж здивовано дивилася на дівчинку, вона не була схожа ні на неї, ні на чоловіка. Взагалі.
Вони обоє були брюнетами… Жінка дивилася і не відчувала до беззахисної крихітки нічого, навіть жалю.
-Яка чудова! – прошепотів Сашко. – Наша, Варенька!
-Наша, – натягнуто посміхнулася Зоя і покосилася на дівчинку, як і раніше нічого не відчуваючи. Вона думала, що зможе полюбити дитину, якщо не зараз, то через місяць або два…
***
Минув рік. Варя вже відзначила свій перший день народження. І всі щиро раділи, що в родині з’явилася така чудова, рудоволоса дитина. Всі, крім Зої.
Вона так і не змогла визнати дівчинку своєю, як би не старалася.
Варенька, незважаючи на позитивні прогнози лікарів, дуже відставала в розвитку від своїх однолітків. У вісім місяців вона ще не повзала і не сідала, в рік – не ходила.
Зої самій доводилося займатися лікуванням дочки: возити дитину по лікарях, робити масаж і давати призначені препарати.
Але, незважаючи на всі зусилля, коли Варі виповнився рік і три місяці, вона як і раніше мала купу діагнозів.
Зоя не могла з цим змиритися. Вона стала нервовою, зривалася на чоловікові та родичах, стала відлюдницею і розігнала всіх подруг.
А в один “прекрасний” вечір, зустріла чоловіка, який прийшов з роботи додому, з валізою.
-Ми їдемо відпочивати? – здивувався він, помітивши в передпокої зібрані речі.
-Я йду, – процідила Зоя, натягуючи пуховик.
Сашко завмер на місці і ніяк не міг зрозуміти, що ж сталося. Куди зібралася його дружина?!
-Я не можу більше! – закричала Зоя. – Не можу бути матір’ю. Це не моя дитина і я з самого першого дня зрозуміла, що ніколи не зможу її полюбити! Вона нічого не може і ніколи не зможе! – вигукнула жінка, розмахуючи руками.
– Ми повинні були її повернути.
Повільно сівши на пуф у передпокої, Сашко дивився на дружину здивованими очима і чув, як плаче маленька Варечка, десь у кімнаті.
-Що ти таке говориш? – здригнувся чоловік. – Вона наша дочка! Як можна взяти дитину, виховувати її цілий рік, а потім відмовитися від неї?! Як можна її кинути? Вона ж не іграшка, – не розумів чоловік.
Дружина істерично розсміялася. Вона схопила валізу і, тицьнувши пальцем у бік кімнати, сказала:
-Залишайся, якщо хочеш прожити все життя як прислуга! А мені така дитина не потрібна. Я хочу жити для себе.
Грюкнули вхідні двері і маленька Варенька замовкла. Сашко зняв черевики, пройшов у дитячу і побачив, що дівчинка стоїть і тримається за диван.
Очі у неї були сумні, погляд занадто дорослий. Чоловік підійшов ближче, присів навпочіпки і посміхнувся.
-Привіт, моя Варенька! – ласкаво сказав він. – Тато так за тобою сумував! Ми з тобою завжди будемо разом і все у нас вийде, – кивнув він, помітивши, що його дочка, сама встала на ніжки, в перший раз.
Дівчинка засміялася, так щиро, як це роблять лише діти. Похитнувшись, вона почала падати на попу, але батько підхопив її під пахви і взяв на руки.
Міцно притискаючи дитину до себе, чоловік вдихнув ніжний і незабутній аромат її волосся. Це була його дочка.
Через два роки, Варя пішла в звичайний дитячий садок. Малятко нічим не відрізнялася від однолітків, вона швидко носилася по дитячому майданчику і без кінця щось говорила, видаючи багато кумедних фраз.
Батько любив свою рудоволосу Варечку, а вона його. Сашко одружився знову, з жінкою, яка не мала своїх дітей, і у дівчинки з’явилася справжня мама.
Вона полюбила Вареньку, як рідну. А про Зою він більше нічого не чув і хотів забути її якомога швидше.
Спеціально для сайту Stories
