Максим був тихим і скромним. Він настільки віддано піклувався про своїх рідних, що всі, хто його знав, не уявляли, як він зможе пережити несподіваний відхід своєї дружини Віри.
Максим залишився з семирічною донечкою Світланою. Після похорону дружини він ще більше зачинився в собі. Його мовчазність була такою, що незнайомі люди могли подумати, ніби він німий.
Тепер Максим щодня ходив на цвинтар, де мовчки поливав сльозами землю на горбку, під яким спочивала його Віра.
Працював столяром у колгоспі. Завдяки своїй відповідальності він отримував багато замовлень. Колись зароблені гроші він віддавав дружині, а тепер разом із донькою їздив до районного центру на базар, де донька вибирала собі нові речі.
А одного разу, дивлячись своїми оченятами прямо йому в очі, вона запитала: «Тату, а чому не можна купити маму?» Максим остовпів. Не знав, що відповісти дитині. Але дедалі частіше почав замислюватися над тим, що дівчинці потрібна мама.
Якось він встановлював вікна в сусідньому селі. Господиня, красива кароока жінка, запросила на обід. У будинку пахло борщем і його улюбленими булочками з часником.
Колись такі робила Віра. Келих домашнього напою, смачний обід, тепла посмішка Надії — так звали жінку — розв’язали Максиму язик.
Він запитав її, де господар, чи є діти. Після тривалої паузи Надія відповіла, що поховала чоловіка. Сама виховує доньку. Звісно, без господаря дуже важко. Двері розсохлися, підлогу треба ремонтувати, хвіртка скрипить на всю вулицю…
Чоловік тяжко хворів, тому багато коштів витрачали на лікування, до ремонтів не доходило.
Максим чомусь не зміг взяти гроші, які заробив у Надії. Через тиждень із інструментами знову з’явився в її будинку.
«Відремонтую все, що зможу», — сказав він і, несподівано навіть для самого себе, легенько взяв Надію за руку.
Жінка почала заперечувати: адже вона ще в боргу перед ним за минулу роботу.
«Ніякого боргу немає», — відповів Максим, вдивляючись їй в очі. Надія чимось нагадувала йому покійну Віру. Такі самі неслухняні кучері, тендітна фігура, блиск в очах…
Незабаром подвір’я Надії ожило, оновилося. «І як я з вами розрахуюся?» — якось запитала вона, милуючись новими воротами.
«Стань мамою моїй дитині. Оленку теж не обділимо», — сказав Максим і сам здивувався сміливості своїх слів. «А, може, це й справді доля», — відповіла Надія, кивнувши на Оленку зі Світланкою, які мирно гралися на піску.
Незабаром Максим із донькою оселився в будинку Надії. Куди ж поділися його мовчазність і нерішучість! Надія своєю турботою розпалила вогонь у його серці.
Він став веселим, жартівливим, енергійним. Він ніколи не сидів без діла, а зароблені гроші віддавав Надії, як колись Вірі.
Надя ж намагалася зробити їхнє життя комфортним, не витрачала ні копійки без потреби. Та й Світлана повеселішала.
«Дякую, тату, що в мене є мама і сестричка», — сказала вона якось.
Одного разу на сімейній нараді Надія запропонувала Максиму продати його будинок. Останнього разу, коли вони там були, побачили, що злодії розбили вікна. А на отримані кошти зможуть поставити пам’ятники своїм колишнім коханим, ще й трохи залишиться.
Максим подумав і погодився. Він добудує будинок Надії з двома входами, щоб обом дочкам було де жити.
Як у казці, їхній будинок перетворювався на справжній палац. Сусіди заздрили: «Якого чоловіка вона собі вибрала!»
Минали дні, тижні, місяці. За щоденною роботою Максим навіть не помітив, як змінювалася атмосфера в їхньому домі. Іноді він бачив сльози в очах доньки, але думав, що це просто дитячі примхи.
Та одного разу Світлана розплакалася: «Чому мама любить Оленку більше, ніж мене?»
Максим почав заспокоювати доньку. Мовляв, це тільки так здається. Але вирішив, що треба буде поговорити з Надією, бо справді в Оленки з’явилося багато нового одягу, а Світлана з свого виросла, але й далі його носить.
Згадав, як Надія кричала на доньку, що та багато бігає, голосно їсть за столом, взула нові босоніжки сестри. Розмову з дружиною постійно відкладав на потім. Ще треба було розчистити сад. Зрізати стару грушу, яка вже не плодоносить.
Не розрахував. Його придавило важким стовбуром. По дорозі до лікарні обірвалося життя Максима…
Час летів блискавично. Оленка вступила до інституту. Світлана, хоч і закінчила школу з відзнакою, пішла працювати на фабрику.
«Я одна не потягну вас двох, розумієш?» — виправдовувалася Надія. Світлана розуміла. Вона шкодувала Надію, яка почала скаржитися на здоров’я, схудла, знітилася.
Протягом року й Олена, й Світлана вийшли заміж. Великий будинок спорожнів без дочок. Думки про самотність ще більше підривали здоров’я Надії.
Одного ранку вона не змогла встати з ліжка. У важкому стані її госпіталізували. На операцію потрібні були чималі кошти. Дочки внесли зазначену суму. Після виписки зі шпиталю Світлана запропонувала забрати матір до себе, адже їй був потрібен догляд.
Вона готувала дієтичні страви, вичавлювала свіжий сік з овочів та фруктів. З кожним днем Надія набиралася сил та енергії, на обличчі з’явився рум’янець. Вона захотіла поїхати в село, до рідного дому. Тим більше, що дочки обіцяли її відвідувати.
Оленка справді приїхала. Надія зраділа: «Приготую тісто на пиріжки з чорницею. Такі, як ти любиш, донечко». Але Олена її зупинила. Вона не голодна. Та й взагалі заїхала лише на годинку: «Мамо, мені потрібні гроші. Можеш віддавати частинами. Або як зручніше». Надія остовпіла:
«Які гроші?»
«Ті, що я дала на операцію», — спокійно пояснила Олена. Надія затремтіла, наче від лихоманки. Притиснула руку до серця:
«Звідки я такі гроші візьму? Хіба я просила? Краще б мене не стало, ніж бути в боргу перед рідною донькою». Витягла з шафи невеликі заощадження з пенсії. Тремтячою рукою простягнула їх Олені.
«Ось, а ти кажеш, що грошей немає. Заведи курей, з городу буде прибуток — до осені почекаю», — сказала Олена й додала: «Не ображайся. Такі зараз часи. Кожна копійка на рахунку. Хочемо зробити євроремонт, одягнутися по-людськи. Це ж не село, де ніхто на одяг не звертає уваги! Розумієш?»
«Розумію», — простогнала Надія.
Через тиждень до матері завітала Світлана. «Ти теж за грошима приїхала, донечко?» — насторожено запитала Надія.
Світлана не розуміла, про що мама говорить? Залившись сльозами, Надія все розповіла:
«Не знаю, що робити, донечко. Ліки подорожчали. Звідки я маю взяти таку суму?»
Світлана заспокоїла її: «Не плач. Я сама розрахуюся з сестрою».
Олена взяла гроші від сестри й зловтішно посміхнулася: «Добре живеш. Скільки там мамі залишилося? Могла б і собі трохи відкласти».
З того часу Олена не навідувалася до матері. Навіть онучку їй не показала. А коли хвороба Надії загострилася, її знову забрала до себе Світлана.
Господь ще подарував Надії одинадцять років спокійного життя з дочкою та двома онуками. А коли покликав її до себе, дочки пішли до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину.
Тут на них чекала несподіванка: і будинок, і все майно Надія подарувала Світлані. У справі знайшлося пояснення й для Олени, яке Надія написала власноруч і попросила додати до документів:
«Оленко, будь щаслива й не згадуй мене злим словом. Дякую Богу, що піду в інший світ, нічого тобі не заборгувавши».
