Коли з’явилася друга дитина, Костя і Марина вирішили переїхати до батьків.
– Ну і що, що у твоїх двокімнатна? – заявила Марина, – вони ж удвох живуть. Якось помістимося. Зрештою ти маєш повне право на це житло.
– Будемо одне в одного на головах сидіти, – невдоволено буркнув Костя, якому слова дружини дуже не сподобалися, – а батькам, між іншим, скоро шістдесят. Їм спокій потрібен.
– Який спокій? – розсміялася Марина, – спокій нам тільки сниться. А, якщо їм стане тісно, можуть на дачу переїхати. Там же житловий будинок.
– Так, але він без зручностей і від міста далеченько, добиратися незручно. Вони ж ще працюють.
– Нічого, якось пристосуються. І потім, рано ще про це говорити. Коротше, через тиждень переїжджаємо.
Новина про те, що діти житимуть у них, батьків не обрадувала.
– З чого раптом? – поцікавилася мати.
– На орендованій дорого, – відповіла невістка, діловито розпаковуючи речі, – і потім, ми ж тут на законних підставах. Не хвилюйтеся: ми платитимемо за комуналку.
– Річ не в цьому, – відгукнулася свекруха, яку пересмикнуло від слів про “законність” переселення, – просто в нас місця замало, та й вам краще окремо жити. У нас, знаєш, звички старечі.
– Звички доведеться змінювати, – усміхнулася Марина, – ну, ми у велику кімнату?
– Ні, – несподівано відрізала мати, – розташовуйтеся в кімнаті Кості.
– Але нас же четверо! – обурилася невістка, – невже вам онуків не шкода?
– За законом, значить за законом, – парирувала мати і пішла на кухню, даючи зрозуміти, що розмова скінчилася.
Прийшовши з роботи, Костя здивувався, що вони будуть тулитися в його кімнаті.
– Мамо, ну як же так? – звернувся він до матері, – чому? Мені одному в ній мало місця було.
– Квартира належить нам трьом. Зі слів твоєї дружини я зрозуміла, що ви хочете, щоб усе було за законом. Отже, ваша – твоя третина. Живіть.
Син нічого не відповів, тільки насупився.
– Догралася? – кинув він Марині, увійшовши до кімнати, – невже не можна було по-людськи?
– Не переживай, ми ще подивимося хто кого, – у голосі дружини чулася погроза…
І почалося…
Марина демонстративно ігнорувала свекруху, зі свекром розмовляла крізь зуби.
Вночі виходила з дитиною в передпокій, щоб ненависні “сусіди” теж не спали через її крик.
Коли свекор попросив її цього не робити, адже їм із дружиною вранці на роботу, то почув у відповідь:
– А нічого, що в маленькій кімнаті сплять ваші син і онук? На них вам наплювати?
Прибирала Марина тільки в себе. Передпокій і санвузол залишила свекрусі.
Готувала, але рідко. Не соромилася погодувати чоловіка і старшого сина з чужих каструль. Посудом узагалі не переймалася: свекруха помиє.
– Марино, не нахабствуй, – просив Костя, – мама працює, а ти вдома цілий день. Невже важко прибрати за собою?
– Неважко, – відмахувалася дружина, – але я з принципу не буду цього робити. Нехай хоч так твоя мама для нас розтягнеться.
Вихідні дні й зовсім перетворювалися для батьків Кості на кошмар.
Марина щохвилини шукала привід влаштувати скандал. Якщо не виходило, починала смикати чоловіка, кричала на дітей, могла спеціально покарати старшого сина за якусь дурницю, щоб він голосніше плакав.
Свекруха, розуміючи це, боялася зайвий раз вийти з кімнати.
Спочатку дідусь із бабусею пропонували допомогу: посидіти з дітьми, погуляти з малюком, ще щось, але Марина ставала в позу:
– Самі впораємося. Ми й так вам – як кістка в горлі. Я ж розумію…
Пропозиції надходити перестали. Тоді за кожної слушної нагоди в присутності родичів або сусідів, Марина заводила одну й ту саму пісню:
– Живемо в тісноті, ще й комуналку змушені платити, батьки нічим не допомагають, онуками не цікавляться. За кожен шматок докоряють.
Усі слухали й дивувалися:
– Дивно. Такі приємні, доброзичливі, гостинні люди і, раптом, таке.
Незабаром батьки Кості стали помічати, що багато хто поглядає на них косо, шепочуться за спиною.
Ледве-ледве мати і батько дочекалися літа і, видихнувши, поїхали жити на дачу. Пропонували відпустити з ними старшого онука, але традиційно отримали відмову.
Марина тріумфувала. Була впевнена, що, проживши весь сезон спокійно, батьки не захочуть повертатися.
Вона зробила перестановку у квартирі, організувала в Костиній кімнаті дитячу, навіть затіяла подекуди косметичний ремонт.
– Даремно ти це, – похмуро говорив Костя, спостерігаючи за бурхливою діяльністю дружини, – батькам це не сподобається.
– Вони не повернуться, ось побачиш, – упевнено відповідала Марина.
У середині липня несподівано додому приїхав свекор: привіз ягід, овочів, зелені:
– Ось, синку, вітаміни вам, – сказав він і раптом замовк.
Повільно обійшов квартиру й мовчки пішов…
– Ну все, готуйся, – Костя розгублено дивився на дружину, – завтра приїдуть нас виселяти.
– Облиш, – відмахнулася Марина, – вони що, звірі? Думаю, твій тато все зрозумів і правильно поговорить із матір’ю.
– Ну-ну, – похитав головою Костя, – погано ти їх знаєш…
За тиждень рано вранці батько і мати приїхали разом. Оглянувши зміни у власному домі, мати постукала в кімнату дітей і твердо наказала:
– Підйом! За п’ять хвилин чекаємо вас на кухні.
Костя помітно нервував, Марина була абсолютно спокійна.
– Щось трапилося? – запитала вона, вдаючи, що нічого такого не відбувається.
– Досить кривлятися, Марино, – мати дивилася на невістку впритул, – я правильно розумію, що ви нас додому не чекаєте?
– Добре, що розумієте, – не розгубилася Марина, – ну правда, чому б вам не залишитися на дачі? І вам добре, і нам непогано. І онукам місця більше.
– Ти онуків не приплітай, – свекруха бачила невістку наскрізь, – вони тут ні до чого.
– А хто причому, мамо? – вставив своє слово Костя, – Марина права: так було б краще.
– Не пам’ятаю, щоб ми з батьком питали у вас поради, що для нас краще, – у голосі матері звучали металеві нотки. – Значить так, запам’ятовуйте. Ми приїдемо через місяць. До того часу ви маєте звільнити квартиру.
– І не подумаємо! Частина житла належить Кості! – з викликом заявила Марина.
– Тоді так. Ми розділимо рахунки і подаруємо нашу частину, а це велика кімната, моєму племіннику. У нього теж двоє дітей, живуть на орендованій. Думаю, він буде щасливий. А вам… Вам веселіше буде.
– Не маєте права! – закричала невістка, – вам знадобиться наша згода, а ми не дамо.
– Згода? Ах, так, – усміхнулася свекруха, – вам першим ми маємо запропонувати свою частину. Так як? Викупите?
– У нас немає таких грошей, мамо, ти ж знаєш, – тихо промовив Костя.
– Знаю. Тому маю повне право продати або подарувати свою частину кому завгодно.
– Ви цього не зробите! – Марина вклала в ці слова стільки ненависті, що вона стала відчуватися в повітрі.
– Ще й як зробимо, – мати з насмішкою дивилася на те, як скаженіє Марина, – ви ж виживаєте нас із власної квартири.
– І ще, – у розмову втрутився батько, який зазвичай відмовчувався, – дачу ми теж заповідаємо племіннику. Він, думаю, спокійно дочекається, поки ми підемо на той світ.
– Налякали! – уже не так упевнено кинула Марина. Костя мовчав.
– Ніхто вас не лякає, люба. У вас є вибір: виїхати через місяць, жити самостійно або позбутися спадщини. Ось і все. Самі винні.
– Це ви винні! – закричала Марина, яку стрімко накривала істерика, – не могли синові житло купити?!
– Дитинко, ти в батьків одна, але теж без житла. Тож притримай язика. Інакше й вибору можете позбутися. Як тобі таке, синку?
– Я все зрозумів, – Костя виглядав винним, – тату, мамо, вибачте мене…
– Чого ти принижуєшся? – зашипіла Марина на чоловіка.
– Замовки, – обірвав її Костя, – усе правильно.
– Ну, ось і добре, – усміхнулася мати, ласкаво дивлячись на сина, – ми приїдемо через місяць. Сподіваюся, проблем не буде?
– Не буде, мамо…
– Не надто жорстко ми з ними? – запитав батько, спускаючись сходами.
– Так і треба, – усміхнулася мати, – шкода, затягнули трішки. Давно потрібно було порядок навести.
– Може, ти й права…Спеціально для сайту Stories
