Соромно в цьому зізнатися, але я заздрю своїй мамі та її статку. Спочатку я себе за це картала і намагалася позбутися нав’язливих думок про спадщину. Але від голоду мені вже все одно.
Я починаю думати, що мама зовсім забула про те, що в неї є я й онуки. Поки ми тут ледве зводимо кінці з кінцями, вона доробляє ремонт у своїй квартирі й оформляє документи на іншу.
Кілька днів тому зателефонувала задоволена, щоб запросити нас відсвяткувати Новий рік у родинному колі. Але я, напевно, відмовлюся від цієї пропозиції – не можу дивитися їй в очі.
Не судіть, просто мама в мене дуже специфічна людина. Мені завжди здавалося, що вона просто намагається виростити мене самостійною і незалежною, а зараз я починаю думати, що їй взагалі до мене немає діла.
І ця її байдужість уже переходить усі межі. Єдине, про що я точно не можу шкодувати, так це про своє щасливе дитинство. Коли тато був живий, саме він водив мене до дитячого садка, школи, ходив на збори, доглядав, коли я хворіла.
Мама завжди більше працювала, іноді навіть на двох роботах. А тато був механіком і підробляв на півставки – не виходило в нього знайти стабільну роботу. Це нам не заважало, тому що основні обов’язки по дому робив тато.
На ньому було все – прання, їжа і мої домашні завдання. Навіть з огляду на те, що він частенько випивав, для мене він залишався найкращим батьком у світі. Щоправда, моя мама так не вважала.
Сварилися вони міцно, аж тарілки літали. Тому вже в 16 років я почала все робити сама, щоб їх не чіпати. Добре вчилася, сама вирішувала свої проблеми і вже в цьому віці знайшла свою першу роботу.
Роздавала листівки за копійки, на той час багато моїх ровесників цим займалися. Зате гроші на кишенькові витрати були, я в батьків ніколи нічого не просила. Завжди думала, що в них свої проблеми, жили ми не багато.
Печінка в батька виявилася слабка, і скоро оковита почала його добивати. Я тоді зовсім із ним посварилася на цьому ґрунті, не могла дивитися на те, на що він перетворився. Мама весь час була з татом, майже не працювала.
Я вже закінчувала університет, працювала за професією і познайомилася з майбутнім чоловіком. Коли тата не стало, ми намагалися підтримати маму. Знадобилося кілька років, щоб вона знову зацікавилася власним життям.
Потім мама поїхала за кордон до подруги. Втрачати їй було нічого, на роботі її скоротили. Тож я поставилася до цього спокійно, хоча вже була з двома дітьми і ледве справлялася з ними в декреті.
Роботи чоловіка на нас усіх було мало, левова частина зарплати – оплата оренди за квартиру. Скільки я не працювала, але купити квартиру так і не змогла. А потім діти, декрет, хоч би кредит на пральну машину виплатити.
Мама виявилася не промах і досить швидко злізла із соціальних виплат. Подруга допомогла їй знайти роботу і я чомусь думала, що мама про нас не забуває. Через два роки в неї з’явився третій онук, і вона вирішила повернутися.
Сказала, що дуже нудьгувала і хоче більше часу проводити з сім’єю – зі мною та синами. І я чомусь подумала, може, вона і нам якусь копієчку відклала? Бо жити в орендованій двокімнатній із трьома дітьми стало просто неможливо.
До того ж у мого чоловіка проблеми на роботі, я з декретів не вилажу. Приїхала. Відвідала. Побачила, як ми живемо в будинку, який складно і своїм-то назвати. Похитала головою і нічого не сказала.
А вже за кілька тижнів почала будинок, у якому вони з татом жили, всіляко облагороджувати. І косметичний ремонт, і кухня нова. Холодильник ломиться від їжі, хоча я не знаю, коли ж вона встигає все це з’їдати?
У нас із чоловіком і дітьми м’ясо тільки у вихідні, а в неї ковбаси, сири всякі. У гості покличе і не поділиться. Ще й пишається цим. Її за кордоном так навчили жити.
Як же мені хотілося сказати, що вона не надто багато часу на мене в дитинстві витратила, на відміну від батька. І за навчання їй моє платити не довелося, бо я на бюджет вступила.
Я спочатку теж думала, що це добре – така самостійна, незалежна. Але зараз дивлюся на своїх ровесниць і плакати хочеться. У них батьки душі в онуках не чають, допомагають, чим можуть.
І все життя дітям давали можливість стати на ноги, вкладалися. А я нічого не просила. І нічого від батьків не маю. Ось нещодавно дізналася, що, крім ремонту, мама розщедрилася на однокімнатну квартиру, щоб здавати її.
Про нас із чоловіком і дітьми навіть не йшлося. Тепер мама ходить по друзях і хвалиться, як добре в неї життя влаштоване. І постійно повторює, що це їй так батько заповідав: жити собі на втіху, здійснити мрії і знайти кохання.
Я це бажання батька підтримую і не вважаю маму старою – їй лише 50. Але не думаю, що він мав на увазі кинути доньку з онуками напризволяще. Вже сьогодні Новий рік, а за кілька днів до цього вона мені подзвонила.
По телефону почала розписувати, який класний новорічний стіл ми зробимо: і червону ікру поставимо, і індичку запечемо. Ось тільки в мене грошей на такий стіл немає. Ікри вже років три на Новий рік не бачила.
Не підемо ми до мами на Новий рік. Нехай сидить собі й радіє статкам, заробленим за кордоном. Мені хоч і не вдасться на стіл делікатеси поставити, зате зустріну Новий рік у колі своєї справжньої родини.
Чоловік із роботи пайок принесе, там точно буде щось смачне. Якось разом із ним справлялися до цього, переживемо. А з мамою я навіть говорити не хочу. Мені одній здається, що в інших сім’ях батьки не настільки байдужі?
