Ангеліні Матвіївні йшов 70-й рік. Міцна ще була, але вже й часто втомлювалася. Раніше господарство тримала, город, а тепер вже сил залишалося лише на п’ять курочок і кота Михасика, якого в селі звали Бандитом. Та й на дім, де все блищало.
Будинок був великий, разом з дідом будували, добротний. Багато хто пропонував його купити, давав хороші гроші, але як Матвіївна могла продати рідні стіни, де кожна річ навіювала спогади.
Ось стоїть сервант, звідки син крав варення, думав, що ніхто не знає, а вона регулярно ставила нову банку і театрально журилася, хто ж його з’їв, миші чи що. А на стінах фотографії всієї, тоді ще численної родини, мама з батьком, сестри і брати, весільна, де вони з дідом молоді і щасливі. І як ось це все продати, те саме, що їх усіх зрадити.
Так і жила Матвіївна, вся в клопотах і спогадах. Тільки син залишився у неї, Степан. 40 років йому вже було, а весь у справах, робота відповідальна. Але і матір не забував, приїжджав щотижня, гостинцями балував. Ну і часто телефонували один одному. Матвіївна хоч і була стара, але не дурна. Мобільний телефон освоїла, та й ноутбук у неї був, з інтернетом.
Степан постарався. Спочатку нічого особливо не розуміла, а потім навчилася. І відеозв’язок увімкне, і рецепти нові цікаві знайде, щоб сина смачним порадувати.
А ще Михасик у неї був, ще той розбійник. Знайшла якось під ґанком грудку, що нявкала. Хоч і малий тоді був, але вже нахабний. Відразу на стіл вистрибнув та шматок курки вкрав, з’їв за один раз і заснув там же на місці.
Посміялася Матвіївна, та й залишила у себе, удвох не так нудно вже буде. Михасик бабусю свою обожнював. Від неї ні на крок, ну крім як навесні, коли по котячих чоловічих справах треба.
Одне тільки засмучувало Матвіївну, дуже хотілося онуків, та не складалося у Степана з жінками. І посада хороша була, і машина з квартирою, але робота забирала у нього весь час.
І раптом одного разу він подзвонив матері і попередив, що не сам приїде, а з Лілею. Мовляв, у них все серйозно, одружуються. Ох і зраділа тоді Матвіївна. Цілий день пекла-готувала, щоб зустріти сина з майбутньою дружиною. І все пройшло чудово, посиділи душевно, поспілкувалися. Одне тільки засмутило Матвіївну, Ліля не любила котів.
Михасик підійшов знайомитися, потерся їй об ногу, а та з огидою чобіток відсмикнула, але не штовхнула, стрималася. Михасик відразу зрозумів, що не сподобався, повернувся і пішов, гордий. Хоча Степана завжди зустрічав з радістю, а тут навіть не подивився в його бік. Повернувся тільки, коли гості поїхали.
З тих пір Ліля завжди приїжджала зі Степаном, а Матвіївна стала помічати не особливо приємні речі. То в шафі все не так лежить, ніби хтось рився, то документи не в тому порядку складені.
Спочатку звинувачувала себе, стара вже, може і забула. Але одного разу випадково підслухала розмову. Розповідала Ліля Степану, що будинок можна продати за дуже хороші гроші, а їй машину купити і ще багато залишиться.
Але Степан відмахнувся від неї, йому й на думку не спадало, як це, продати рідні стіни. У Матвіївни тоді на серці і потеплішало, але до майбутньої невістки стала придивлятися і помічати чіпкий погляд, ніби в голові щось рахує та прикидає.
А ще й Михасику Ліля не сподобалася. Страшно їй нашкодив в туфлі нові, хоча ніколи за таким неподобством помічений не був, то плащ подряпає кігтями або сумку. Лаялася майбутня невістка на чому світ стоїть. І при бити обіцяла, і на трасі викинути. Але Матвіївна свого улюбленця завжди захищала, не подобалася їй ця Ліля теж, але не засмучувати ж Степана, може все владнається.
Того року зима видалася особливо сувора. Навіть Михасик носа на вулицю не показував, все біля котла опалювального тулився. А Матвіївна все по господарству клопотала, синок з невісткою приїхати повинні, розписалися вони якраз.
Матвіївна плакала тоді від радості . Та в клопотах спіткнулася невдало, впала і забилася. Коли приїхав Степан, з ліжка насилу встала та за бік постійно трималася.
– Знаєш мамо, а поїхали до нас, до лікаря тебе відвеземо, та й догляд буде. На пару днів всього, – запропонував Степан.
– А курочки як же, та й Михасик, як він тут без мене, – засмутилася Матвіївна.
– А курочок ми до сусідки прилаштуємо, та й кота вашого теж. Що тут за 2-3 дні трапиться, – відразу заметушилася Ліля, – ось прямо зараз до неї збігаю і домовлюся, а ви поки збирайтеся.
Матвіївна давно не гостювала у сина, та й у місто вибиратися любила, магазини там не рівня сільським. Тому й прийняла пропозицію з радістю.
Звичайно, нудно буде Михасику, але він кіт самостійний, на пару днів у сусідки залишити можна, вона його і так постійно підгодовує, щоб заходив частіше і мишей ловив.
Степан зібрав усі необхідні речі, документи захопив, а Матвіївна ще й мобільний телефон у кишеню сунула. Але тут її ніби щось смикнуло, не в сумку поклала, а у внутрішню кишеню кофти. Ліля прибігла, відзвітувала, що курей віднесла, та Михасика в обійми схопила і за двері вискочила.
Зітхнула Матвіївна, що навіть не погладила, не поговорила на прощання, та важко вже було, кожен подих болем у боці віддавав. Завантажилися і поїхали.
Михасик не розумів, що сталося. Якась метушня, ще й ця підбігла, схопила, на вулицю чомусь потягла, на мороз. Але не можна ж господиню засмучувати, подряпає, знову його сваритимуть. Гаразд, потерпить трохи. У сарай начебто тягне, ось що він там забув.
Двері сараю скрипнули, і Михасик полетів у холодну темряву, навіть не зрозумівши, що сталося, і відразу ж зачинилися.
– Ось тепер ти за все відповіси, шерстяна паскуда. Так тобі і треба.
Ліля зачинила сарай на замок і побігла в будинок.
У квартирі стояла тиша, але Матвіївна так і не змогла заснути. Вона довго переверталася з боку на бік. Вирішила води попити, прочинила двері і почула тиху розмову.
Не сплять молоді, і заважати їм не буду, – подумала вона, але щось змусило затриматися біля прочинених дверей.
– Ну навіщо їй одній такі хороми, – шипіла Ліля, – Їй купимо однокімнатну та й все, а будинок той знаєш скільки зараз коштує? Там котеджне селище будується, тільки за землю кругленьку суму виручимо.
– Ну як же, там наш будинок, вони з батьком самі будували, не можна так, – пручався Степан, – Та й не звикла вона до міста, їм там з Михасиком зручніше, просто приїжджати і допомагати частіше потрібно.
– Гаразд, завтра поговоримо. А Михасика … Може і не буде вже ніякого Михасика.
– Це ти про що?
– Та так, не звертай уваги.
Неспокійно стало на душі у Матвіївни. Тихо прикрила двері і дістала свій мобільний. Ось і номер сусідки, пізно, звичайно, але що ж поробиш, доведеться потурбувати людей.
Набрала Люду, довго не відповідали, але все ж почувся в трубці хрипкий голос, що прокидався.
– Ти здуріла, Матвіївна, ніч на дворі, а ти дзвониш, – відразу розсердилася Людмила, але потім занепокоїлася, – Що сталося?
– Як там Михасик мій, не втік негідник? – прошепотіла Матвіївна, – Мені щось неспокійно.
– Тебе в місті що, Альцгеймером прибило? – Люда була жінкою досвідченою і ніколи не соромилася висловлювань. – Твоя Фіфа ж сказала, що в місто його забирають, разом з тобою. Твоїх курчат тільки принесла, я їх у сарай поселила. То що, він не з тобою?
– Його тут немає, і не забирали, ти вибач мені, що піднімаю вас вночі, але сходіть до мене, перевірте, може втік від Лільки і під дверима чекає. На вулиці мороз який.
– Гаразд, зараз Олексія пну і підемо, але подякою ти від мене не відкрутишся, як мінімум наливкою і твоїми фірмовими пиріжками.
– Дякую Людо, передзвони потім, я чекатиму. Душа зовсім не на місці.
Матвіївна переключила мобільний на віброрежим і почала при мізерному світлі вуличного ліхтаря збирати свої нехитрі пожитки. Додому потрібно, ох як потрібно…
Михасику снилася господиня. Її теплі руки, що гладять по голові.
– Ну, нарешті, дочекався, подумав він і спробував муркнути. А в цей час холод повільно, але впевнено сковував його тіло і пробирався під густу шерсть.
– Та де цей кіт може бути, – лаялася Люда, пробираючись по глибокому снігу. – Льоха, ти світити будеш чи як, – гримнула вона на сина.
– Та світитиму, мамо, світитиму, – пробурмотів Льоха, – Та й що світити, бачиш, слідів немає, був би тут, вже наслідив би точно. А дивись, он до старого сараю протоптано, Матвіївна туди не поперлася б, там нічого немає, глянемо?
На припорошеній вчорашнім снігом доріжці були сліди модельних чобітків, ось їх точно не можна було переплутати з дутиками, які у дворі носила Матвіївна.
– Фіфа її ходила, більше нікому, так, відкривай давай, – скомандувала Люда.
– Мамо, ти що, як я тобі без ключів відкрию, замок же.
– На гаражі тракторної бригади теж замок був, та не біда, ти зі своїми друзяками впоралися ж. Мені три літри дільничному довелося віддати за твої витівки. І чого поліз, там до тебе ще все розкрали, – вилаялася Люда. – Відкривай, дурень.
Через пару хвилин замок був відкритий, благо в куртці у Льохи був запас підручних засобів.
– Мати, дивись, он біля ящиків, начебто він?
– Ох ти ж… – Люда сильно вилаялася і схопила Михасика. – Він зовсім холодний і ледь дихає.
Льоха скинув куртку і закутав у неї кота.
– Давай, матір, бігом додому, відігрівати його треба. За що ж його так, на мороз…
Матвіївна не випускала телефон з рук, серце тиснуло. І тут екран засвітився, ну нарешті. Вислухавши розповідь Людмили, вона рішуче увімкнула світло, взяла сумку з речами, вийшла в коридор і почала одягатися. На шум відразу вискочив Степан.
– Мамо, ти чого, не сподобалося що, так скажи, куди ти вночі, не можна ж так, – напівсонний бурмотів він, не розуміючи, що відбувається.
– Ти у своєї дружини запитай, нехай тобі відповість. Як Михасика згубити хотіла, та не вийшло, а що будинок хоче продати, то я і так знаю. Підла вона у тебе, і жадібна до чужого добра.
– Що ти кажеш, мамо. Михасик у сусідки, у Люди. Що ти вигадуєш?
– На, дзвони, вони не сплять. – Матвіївна всунула в руки сина мобільний.- І таксі мені виклич додому, вже нагостилася.
– Степан, вона все вигадує! Примарилося старій! – Ліля спробувала забрати у чоловіка мобільний, але він відмахнувся від неї, уважно слухаючи, як у слухавці лається Людмила. Мовчки завершив дзвінок.
– Не поспішай, мамо, я тебе сам відвезу, – похмуро сказав він і повернувся до Ліли. – А ти… Приїду, поговоримо.
Дорога лягала під колеса, у вікнах машини миготіли рідкісні вогники. Тільки встигнути б, думала Матвіївна.
Вони встигли. Так, Михасика довелося везти в цілодобову ветеринарну клініку.
Степан якось несподівано зійшовся з Людою, їм обом по 40 і його абсолютно не бентежить дорослий пасинок-дурень. Льоха спочатку насторожено поставився до вітчима, але спільні поїздки на риболовлю і деякі пригоди (про які я тактовно промовчу), істотно їх зблизили.
Ліля довго чинила опір розлученню і всіляко намагалася псувати життя, але потім здалася і зникла в невідомому напрямку.
А Матвіївна досі живе з Михасиком в своєму затишному будинку і в’яже дитячі речі, хоч і очі вже не ті. Адже Людмила істотно округлилася, так що довгоочікувані онуки не за горами.
Спеціально для сайту Stories
