Ігор знав, що мати не дуже любить його Валентину.
Але не міг її не запросити.
— Ігорю, а що це у тебе? Ниточка стирчить, — мати знаходить якусь невидиму ниточку й починає тягнути. — Ой, синку, яка дірка, знімай швидше, я зашию.
— Не треба, я просто переодягнуся.
— Ну звичайно, а цю кинеш, і вона буде валятися, ні вже, я зашию. Валентино, Валентино, у тебе є голки…
І так у всьому…
Ігор розуміюче подивився на дружину. Ну не міг же він запросити всіх, а її не запросити… Якою б вона не була, вона — мати.
Мати лише недавно міцно увійшла в життя Ігоря та його родини. Коли не стало батька — людини, яку Ігор, загалом-то, й не знав.
Батьки їздили у відрядження, точніше — батько, а мати, їхала слідом, завжди була поруч.
Коли народився Ігор, вона поставилася до цього як до прикрого непорозуміння, а батько, повністю занурений у свої копалини, який перебував на межі прориву в науковій діяльності, взагалі не надав цьому значення.
Тому, пробувши з Ігорком три місяці, мати віддала його своїй старшій сестрі, яка буда незаміжня.
Тітка Галя так і не вийшла заміж; спочатку вони з бабусею — мамою тітки Галі та його матері — виховували Ігорка, а потім, коли бабусі не стало, тітка Галя повністю присвятила себе племіннику.
Вона не дозволяла називати себе мамою, пояснюючи хлопчикові, що у нього є мама.
Ігор знав, що ця красива тітка, яка приїжджає раз на рік і привозить купу подарунків, і є його справжньою мамою, але… він любив тітку і вважав її матір’ю, про що й сказав, коли йому виповнилося дванадцять.
Ігор бачив, як засяяли очі мами Галі, відчув, як радісно забилося її серце, але… вона суворо сказала, що так не можна… вона всього лише його тітка.
— Мені байдуже, чуєш… Для мене ти мама.
— Гаразд, заспокойся, — тітка Галя притягнула його кучеряву голову до себе й поцілувала, — звичайно, ти мій син, моя радість, усе моє життя в тобі…
Тітки Галі не стало, коли Ігорю виповнилося шістнадцять…
— Ну, Галя, ось завжди у неї все так… Сева на порозі грандіозного відкриття — це ось добре, що вона встигла… що… загалом, що ми в країні…
Ігор був вражений цинізмом матері.
— Вона ж твоя сестра, єдине, що пов’язувало тебе з твоєю рідною сім’єю.
— Та годі, що за дурниці… краще скажи мені, як ми з тобою будемо далі жити? Що робити? Тобі ще рік вчитися, два до повноліття, ну Галя, Галя… ти поставила мене перед вибором, не могла трохи почекати…
— Тобто варіант, де я живу з вами, з батьками, ти не розглядаєш?
— Ти з глузду з’їхав? У нас налагоджене життя, куди нам дитину, ти що? Та до того ж ми летимо до Єгипту… На пів року.
— Ну що ж, віддай мене до дитячого будинку, — похмуро промовив хлопець.
— Послухай, це ж ідея, але, — вона сумнівно поглянула на свого височенного сина, — навряд чи тебе туди приймуть…
— Я зможу доглянути за хлопчиком, — Антоніна Петрівна, сусідка, подруга бабусі, дивилася на цю сцену й хитала головою, — Галя всього навчила Ігорка, він самостійний, головне — гроші йому надсилай.
– Гроші? — здивувалася мати.
– Ну так, гроші, а ти що думаєш, він буде живитися святим духом? А одягати старі сукні Галини? Тебе ж ніколи не цікавило, як вони живуть на одну зарплату Галини.
– Але… я привозила подарунки…
– Ці твої подарунки, Людочко, можна було б у одне місце забити, і це зовсім не рот, ну що ти дивишся.
На мене твої погляди не діють, ти це там, над матір’ю з сестрою, практикувала, мене не обдуриш… Як ти у Галки, цього, свого професора відвела, тоді він ще й не був професором, а просто студентом…
Я ж пам’ятаю, як ти вчепилася в нього, тож… не прикидайся невинною овечкою…
Мати стояла й хапала повітря ротом. Тітка Тоня, Антоніна Петрівна, знала їх усіх з дитинства, не добирала слів, говорила в очі все, що думає, ось і сказала.
Ігор спочатку не надав значення її словам, таке велике було його горе, а потім… потім до нього дійшло.
— Про що говорила тітка Тоня?
— Не слухай цю стару маразматичку, Сева просто був знайомий з Галкою, побачив мене й закохався… Слухай, скриня з … з дрібничками, де вона, не можу щось знайти.
— Навіщо тобі?
— Ну як же… пам’ять про матір і сестру…
— Не шукай, їх тут немає…
— Ви, ви що… ви їх продали? Але ж там… там…
— Дрібнички, як ти й сказала.
Ігорь, коли був маленьким, дуже любив перебирати камінчики, що лежали в цій скриньці.
-Це моєму прапрадіду, за те, що він врятував хлопчика, пані подарувала, з тих пір у нашому роді старші дочки, виходячи заміж, одягали цю красу.
Так і передавали з покоління в покоління. Ми не графи й не князі, Ігорю, а ось… навіть у голод зберегли, не торкнулися жодного камінчика, могли б жити, але ні…
Тепер це дістанеться Галі, а вона передасть своїй старшій дочці, ось так, Ігорю.
Бабуся незабаром пішла з життя, а доньки Галина так і не народила.
Вона наказала Ігорю зберегти сімейну реліквію й ні в якому разі не віддавати її матері — це єдине, що вона сказала поганого про свою сестру: «Вона все розтратить…»
Ось цю скриню мати шукала, назвавши «дрібничками» прекрасне кольє, сережки, каблучку; Ігор чув голос бабусі, яка казала йому, що це називається «гарнітуром».
— Гарнітур, — засміявся хлопчик, — як шафи…
Мати поїхала, батько навіть не приїжджав, він, мабуть, взагалі не пам’ятав, що в нього є син…
Ігор закінчив школу, перші три місяці мати надсилала достатньо — таки значні суми для хлопчика, звиклого жити економно, а потім… потім усе пішло по-старому.
Він дзвонив їм, говорив з батьком, що закінчив школу, вступив до університету, що одружується, але… Відповіді не було, жодної, реакції взагалі не було.
Вони жили собі спокійно з Валентиною, народився Семен, потім Оленка, а потім з’явилася мати…
Вона навіть не вважала за потрібне сказати йому, що батька більше немає…
Сьогодні Олені виповнилося п’ять років, Валя чекає на третю дитину, це їхнє обдумане рішення, вона погано почувається, тому вирішили відсвяткувати вдома, тож мати в будь-якому разі дізналася б і влаштувала б скандал, адже вона родичка…
Валю вона не любить, категорично, і діти це знають.
— Що за ім’я… у неї, що, батьки старовіри?
— У неї немає батьків, Валя з дитячого будинку. А назвали її так, бо поруч, коли знайшли дівчинку, лежав ведмедик із сердечком і листівка з привітанням до Дня Святого Валентина.
— Що? — Мати тоді задихнулася, захлинулася від люті, — ти… ти… привів додому дворняжку? Ти віддав їй сімейну коштовність?
— Дозволь нагадати, — Ігор не міг назвати її мамою, язик не повертався, тому звертався до неї так, — дозволь нагадати, ми теж не графської кр.ві, цей гарнітур мені передала моя мама, — він зробив на цьому наголос, але мати не звернула уваги, — оскільки у неї не було дочки, вона передала його мені.
Ти назвала сімейну реліквію дрібничкою.
— Ти хоч розумієш, ти хоч знаєш її справжню вартість?
— Знаю… вона безцінна.
— Уууу, мій син — дурень…
— Яблучко від яблуні… мамо.
Це був перший і останній раз у дорослому житті, коли він назвав її так.
Мати тоді побачила весільні фото, Ігор думав, що вона змінилася, але ні… не змінилася.
І ось тепер вона вдає з себе турботливу матір.
— Твоя дружина, вона кожні п’ять років буде народжувати тобі дитину? Господи, як свиноматка, звичайно, бродяга, безпородна, який ще спосіб життя їй залишається? Вчепилася в пристойного хлопця.
— Дозволь зауважити: моя дружина — моя кохана жінка, це по-перше; по-друге, ми живемо разом тринадцять років, це наше зважене рішення…
Не суди по собі, адже це ти, коли дізналася, що моя мама зустрічається з хлопцем із професорської родини, адже це ти вчепилася в нього, а він ще й сиротою так вчасно став, так?
Мати пирхнула й вийшла до гостей.
Весь вечір вона розповідала про те, яким пухкеньким був Ігор, як любив її — свою матусю.
Любив, задумливо подумав Ігор, років до десяти…
— Ігор, а ти пам’ятаєш, пам’ятаєш, які подарунки я тобі привозила, пам’ятаєш, це мексиканське сомбреро, ой, не можу, як мене не хотіли з ним у літак пускати…
Звісно, Ігор пам’ятав…
Пам’ятав, що мама Галя розгублено дивилася на це диво.
— Хлопчику потрібна зимова шапка, — спробувала сказати вона, але мама, надівши на Ігоря це колесо від воза, реготала до упаду, а Ігор… він бачив сльози в очах мами Галі.
Коли мама поїхала, Ігор порізав ножем це диво і викинув…
— Ой, Ігорю, я зовсім забула запитати, як поживає Ірочка?
— Яка Ірочка?
— Ну твоє перше кохання… Ти знаєш, я бачила її фото в соцмережах, у неї є хлопчик, ну, як ти в дитинстві, я нічого не хочу сказати…
– Валя — моя перша любов, ніякої Ірочки я не знаю, досить вигадувати.
Гості замовкли, Валя пішла на кухню, Ігор вийшов слідом.
– Я її вижену.
– Не треба, якою б вона не була, вона твоя мати…
Гості розійшлися, ця жінка — Ігор не міг називати її інакше — сиділа й безтурботно кліпала очима.
— Треба поговорити.
— Слухаю, синочку.
— Не прикидайся, я тобі не синочок, ти мене ніколи не вважала своєю дитиною, я хочу запропонувати тобі угоду: я плачу тобі певну суму щомісяця, а ти ніколи не з’являєшся в моєму житті та житті моєї родини.
— Скільки?
Ігор назвав суму.
– Погоджуйся, інакше нічого не отримаєш.
– Гаразд, я піду, хотіла як краще, думала, що ми будемо сім’єю.
– Краще йди…
Вона більше не турбувала, хіба що просила грошей на щось.
Валя народила дівчинку, назвали її Галею…
Молоді люди живуть чудово, виховують дітей у любові та гармонії між собою.
Ігор двічі на рік їздить сам до матері — на її день народження та на день пам’яті того, хто так і не зрозумів, що в нього є син, зате пів світу знає його як чудового вченого…
Ігор не хоче чужої слави, і коли його запитують, чи не родич він, він відповідає, що просто тезка.
