— А цей нехай їде до своєї бабусі!
— Мамо… — здивувався Геннадій.
— Ну, я хотіла сказати, що… — заїкаючись, промовила свекруха, — привозьте мені тільки Марійку мою дорогу онучку. На цілий день, ось. А Сергія не треба.
— На цілий день ще рано, мамо, — заперечив Геннадій. — Вона ще маленька, двічі спить вдень, та ти її й не вкладеш.
— Я не вкладу?! — зло блиснула очима Галина Ігорівна. — Та я… Та ви…
— Заспокойся, мамо, — вирішив не розпалювати конфлікт Геннадій. — Адже про це треба ще й з Ксенією поговорити. Як вона скаже…
На ці слова сина Галина Ігорівна так почервоніла, що Гена серйозно злякався за неї, і виголосила довгу тираду. Мати кричала, що Гена — «підкаблучник» і їй за нього соромно. Що він «взяв» собі погану дружину, старшу за нього, з «доважком», а тепер мусить виховувати цього чужого «доважка».
Що син занадто слухається свою Ксенію, а повинен робити так, як каже йому мати! І що онучку вона давно хотіла, мріяла, і ось народилося її щастя, а Гена стоїть і белькоче про те, що, виявляється, треба щоразу питати цю Ксенію, чи можна їй провести час з онучкою!
…Ксенія не любила віддавати доньку Марію свекрусі. Її взагалі лякала досить агресивна манера Галини Ігорівни виривати малечу з рук батьків, щоб «погратися» (як казала свекруха) з нею.
Незалежно від того, чи Ксенія вкладала доньку спати, чи та гралася, Галина Ігорівна, приходячи в гості, немов вихор, влітала в кімнату й хапала дитину.
Та зазвичай лякалася й починала плакати. Ксенія намагалася її заспокоїти, але свекруха відверталася від невістки з онукою на руках і починала ходити туди-сюди по кімнаті, поплескуючи її по спинці й повторюючи: «моє золотце».
— Я знаю, як заспокоювати дітей! — заявляла вона.
Ксенія почала боятися її візитів.
— Гена, вона що, не розуміє? — запитувала Ксенія чоловіка. — Хапати дитину з ходу, так різко, ну… вона ж лякається… Треба дати їй пару хвилин звикнути до нової людини.
Марійка починає плакати від того, що її зірвали, як гриб, а твоя мама кричить, що вміє заспокоювати дітей, і починає її трясти, наче пакет з кефіром!
Та якби вона не хапала її так, то й заспокоювати б не довелося! А в чому винен Сергій? Навіщо його ображати?
То його любила, спілкувалася, то раптом він став чужим. Адже він — чотирирічна дитина, не може зрозуміти, що, виявляється, бабуся мріяла про онучку. Ну, чесно! Я колись не витримаю і наговорю їй всякого! Навіщо вона так поводиться?
***
— Ксюшо, ти ревнуєш. Це ревнощі, — сказала подруга. — У мене так було. І моя свекруха приблизно так само ставилася до мого сина. Але потім усе поступово нормалізувалося, владналося.
Головне — не конфліктуй. Потім ти, навпаки, будеш рада, коли свекруха з донькою почне допомагати, це ж добре.
— Мені не потрібна така допомога! — відповіла Ксенія подрузі. — Ну, добре, припустимо, з Марією вона спілкується, а що ж робити з Сергієм?
…Коли Геннадій одружився з Ксенією, у неї вже був за плечима невдалий шлюб. У тому шлюбі народився син, Сергій. Незважаючи на те, що він був копією батька, Геннадій дуже добре порозумівся з хлопчиком, тоді як справжній батько з ним зовсім не спілкувався, щоправда, сумлінно сплачував аліменти.
Свекруха теж прийняла хлопчика. Вона відразу, ще на весіллі, заявила, що дуже любить дітей і мріє про онуків, а точніше — про онучку.
— Як добре! Виросте, і буде тобі, Ксюша, поради давати: як одягатися, як фарбуватися, що модно, які тенденції. Дочка — це таке щастя!
У мене ось народився син, але я завжди мріяла про дівчинку. Та не вийшло. Спочатку здоров’я не дозволило, потім і чоловіка не стало. Одна я Гену виховувала.
Ну, слава Богу, виростила, він одружився, тепер ви мене порадуєте дітками! За майбутніх спадкоємців! — тримаючи в руках келих, Галина Ігорівна виголосила тост і промокнула очі. — Гірко!
***
— І чудові стосунки у неї були з онуком, — продовжувала розповідати подрузі Ксенія. — У цирк ходили, коли вона приїжджав до нас у місто? Їздили в зоопарк і просто гуляли. У нашому парку регулярно привозять двох поні, і за триста гривень можна покатати малюків.
Так вони двічі там каталися! Я кажу їй: «Дорого, Галино Ігорівно, навіть ніяково». А вона сміялася й відповідала, що для онука не шкода.
А тут, як Марія народилася, ніби її підмінили. Каже: «Не привозьте до мене Сергія, везіть онучку. А «цей» нехай їде до своєї бабусі!» «Цей»!Так прикро…
— Так… Дивно. І як дитині пояснити, що вона більше не потрібна бабусі? Послухай, може, її почало дратувати, що він не схожий на її сина?
Ти ж казала, що Сергій — копія колишнього чоловіка, і з кожним днем син дедалі більше на нього схожим стає, — припустила подруга.
— Не знаю… А чого вона хотіла? Він і є не його син. Це ж не секрет! Яке їй взагалі діло? — Ксенія продовжувала обурюватися.
***
Галина Ігорівна віднедавна почала називати Сергія «доважком». При ньому, щоправда, стримувалася, а коли хлопчик не чув, то завжди називала його так.
Ксенія ображалася, злилася, а Геннадій намагався всіх примирити. Онучку ж Галина Ігорівна обожнювала.
Тим часом Марія росла й дедалі більше проявляла непоступливий характер. З нею ніхто не міг впоратися. Батьків і бабусю вона штовхала, кусала й не поважала. Ксенії було соромно за поведінку дочки. Навіть у дитячому садку Марія ображала дітей, на неї часто скаржилися.
Однак свекруха продовжувала любити онуку нітрохи не менше й пояснювала все це перехідним періодом, «трирічною кризою», яка обов’язково мине.
Подарунки Галина Ігорівна дарувала лише Марії. Сергію — жодних іграшок, лише традиційна карамель на паличці. День народження, Новий рік — неважливо, подарунок був однаковим.
А Марії бабуся дарувала ляльок у ошатних пишних сукнях, красиві шпильки, хутряні та електронні іграшки.
Одного разу вона подарувала їй три колекційні порцелянові ляльки в гарному вбранні. Ксенія хотіла прибрати подарунки до кращих часів, побоюючись, що донька їх розіб’є, але свекруха не дозволила. Наказала вручити їх дівчинці.
— Нехай грається. Дитина має звикати до прекрасного. На неї чекає блискуче майбутнє. Колись у неї буде все… Нехай грається, навіщо ховати?
Ляльки того ж дня розбилися, бо, граючись, Марія впустила їх на підлогу… Ніякі шпильки їй не були потрібні. Причісуватися вона не любила, ходила «розпатланою». Гребінець виривала з рук батьків і кидала на підлогу, коли ті хотіли причесати доньку.
Тільки бабусі вона трохи піддавалася, і та терпляче розплутувала неслухняні пасма дівчинки.
Музичні іграшки теж не «припали до душі». Марія їх теж зламала. Сергій просив її пограти на електронному піаніно або заспівати в мікрофон, але вона пустувала й прибирала іграшкові інструменти подалі. А потім розбила. Може, навмисно?..
***
— Бабуся просить приїхати. Я не можу, у мене репетиція, — сказала Марія, розчісуючи своє розкішне волосся дорогим гребінцем. Вона купувала для себе лише найкраще
— Що сталося? — запитав Сергій, відриваючись від роботи за комп’ютером.
— Та я й сама не знаю! Чого ти мене взагалі питаєш? Я не була у неї вже сто років! — роздратовано відповіла сестра.
Марія й Сергій жили в батьківській квартирі. Марія нещодавно закінчила інститут за спеціальністю «акторська майстерність». Вона вступила, пройшовши жорсткий конкурс. Бабуся мала рацію — у неї є талант.
Саме Галина Ігорівна його «розглянула» і порадила спрямувати всі сили на вступ до театрального інституту.
А Сергія ніхто не розглядав, він спокійно закінчив навчання на програміста, тепер працював віддалено й отримував досить великі гроші. Він теж був талановитим і дуже працьовитим.
А ще характер. Абсолютно мирний і неконфліктний. Його стриманість, такт і дипломатичні здібності допомогли досягти багато чого. І тепер він міг дозволити собі жити так, як забажає. Тільки він, як і раніше, мешкав у батьківській квартирі, ділячи житлову площу з сестрою. А гроші поки що просто накопичував.
Марія була справжньою «зіркою»! Уже зараз було помітно, що на неї чекає блискуче майбутнє. Правда, для цього треба було чимало попрацювати, що сестра не дуже любила, але хоча б розуміла, що «треба».
І особисте життя у неї склалося — весілля було «не за горами». З якимось бізнесменом. Сергій бачив його кілька разів. Такий поважний, діловий. «Марію обожнює, зовсім, як хлопчисько закохався», — думав Сергій, дивлячись на нареченого сестри.
Тільки він знав, що у сестри крижане серце. І вона не здатна кохати. За красивою оболонкою ховався холодний розрахунок.
Вона робила лише те, що хотіла, ні з ким не зважала і часто «йшла по головах». Сергій підозрював, що з такими «акулячими» манерами вона в два рахунки досягне всього.
А бізнесмен допоможе грошима, де треба, заплатить. «Тож у неї все буде добре, бабуся мала рацію», — думав Сергій.
Бабуся… Відтоді, як батьки поїхали жити й працювати в іншу країну, тільки йому й було цікаво, «як там бабуся». Бо Марія, її улюблена онучка, «лише хвостом крутила». У неї весь час не було часу.
З боку матері у Сергія не було ні бабусі, ні дідуся — їх уже давно не стало. А бабуся по батькові, рідному батькові, дуже сильно хворіла, лежала в спеціальному закладі й уже нікого не впізнавала.
Сергій їздив до неї один раз, хотів заспокоїти свою душу тим, що приїхав до рідної людини, відвідав її. Але зрозумів, що вона його не впізнала, навіть поговорити не змогли.
Галина Ігорівна ж, спостерігаючи за байдужим ставленням до себе з боку онуки, несподівано «згадала», що у неї, крім улюбленої онуки, є онук. Не дуже рідний і не дуже улюблений, але є.
Правда, звертатися до нього вона напряму не наважувалася, діяла хитро. Подзвонить Марії, та їй відмовить, як завжди, але розповість про дзвінок Сергію.
А той вже примчить до неї на допомогу. Він же добрий і совісний, це бабуся швидко зрозуміла.
***
Найкращий догляд, найкращі доглядальниці — Сергій оплатив усе. Батьки надіслали грошей, але сказали, що приїхати не зможуть, щось там із роботою чи візою, Сергій до кінця не зрозумів.
Однак зрозумів, що, крім нього, про серйозно хвору Галину Ігорівну, схоже, подбати було нікому.
«Доважок…» Він знав, що в ранньому дитинстві бабуся так його називала. Чув це кілька разів. І спочатку навіть не зрозумів, що мова йшла про нього.
Він взагалі не зрозумів, що це за слово таке, дивне. І тому не образився. Навіщо ображатися, коли не зрозуміло, на що?
З бабусею він підтримував рівноправні стосунки, не любив особливих сентиментів, бачачи, як Галина Ігорівна спілкується з сестрою, навіть радів, що його так не тискають…
— Я повинна тобі дещо сказати, Сергію. Мені треба полегшити душу, — слабким голосом промовила Галина Ігорівна.
Бабуся покликала Сергія до себе сьогодні. Доглядальниця зателефонувала йому й повідомила, що Галина Ігорівна хоче сказати щось важливе, каже, що кінець наближається і треба встигнути. До «улюбленої онуки» їй не вдалося додзвонитися. Та була, як завжди, на зйомках…
— Давно, — продовжила Галина Ігорівна, тримаючи Сергія за руку. — Я покохала одного чоловіка. І це був не батько Гени, не Едуард… Я зрадила йому. Я покохала Георгія більше за життя.
Він був набагато молодший за мене, просив мене вийти за нього заміж. Тільки я відмовилася. У нас була гарна сім’я, налагоджене життя, батько Гени добре заробляв, а Георгій… він… він був музикантом, тонкою чутливою натурою.
Рідкісні концерти, низька зарплата, знаєш, як кажуть, п’ята скрипка в шостому ряду… Мені не хотілося нічого змінювати. Я була готова зустрічатися з ним таємно, але він так не хотів. Він просив мене вийти за нього заміж, навіть, знаєш, сам рвався поговорити з Едуардом, але я йому заборонила.
Уявляю, чим би це закінчилося! А потім я зава.ітніла. Я дуже хотіла дівчинку, у нас з Едіком чомусь більше не виходило мати дітей, а тут…
Я була впевнена, що це дитина Георгія. А потім з Едіком сталося нещастя. Я сильно плакала і від переживань втратила дитину. Я все втратила. У мене залишився тільки Геночка.
Бо Георгій кинув мене заради якоїсь флейтистки! Кокетки, яка була молодша за мене! Його підтримка була мені тоді так потрібна! Він знав, що я стала вдовою, і саме тоді я могла б стати його дружиною, про що він так мріяв.
А він… Він заявив, що не кохає мене і ніколи не кохав, а Аріночка, його давня кохана, нарешті відповіла йому взаємністю. І тому він скоро одружиться! Я дала йому кілька ляпасів і вигнала.
Я зненавиділа Георгія! Дуже переживала й плакала, впала в найглибшу депресію, адже за короткий час я втратила й чоловіка, й дитину, і пережила зраду коханої людини.
А ти… Ти дуже схожий на Георгія. Просто одне обличчя. Пробач мене, будь ласка, адже ти в цьому не винен, пробач, Сергію…
Бабуся заплакала. А Сергій сидів, заціпенілий. Думки шалено кружляли в його голові. Нарешті він вимовив:
— Якась флейтистка?.. Музикант… Господи… — сказав Сергій і закрив обличчя руками.
— Що таке, мій хлопчику, ти сильно зблід, — занепокоїлася Галина Ігорівна й навіть підвелася з подушок.
— Це був мій батько. Георгій.
***
Галина Ігорівна одужала й прожила ще сім щасливих років, і навіть змогла побачити правнуків: за цей час Марія вийшла заміж, а також одружився Сергій.
Марія, народивши дітей, одразу «скинула» їх на няню й продовжила свою блискучу кінокар’єру.
Сергій одружився з простою дівчиною, Ольгою. Вони купили будиночок і оселилися в передмісті.
З учасників тієї давньої історії, яку розповіла Галина Ігорівна, майже нікого не залишилося в живих, і Сергію вже не було з ким поговорити про це. Мати так і залишилася жити з Геннадієм в іншій країні, бабуся (мати Георгія) пом.рла, так і не впізнавши нікого, а самого Георгія збила машина.
А поговорити було про що… Виявилося, що Георгій зустрічався з Галиною Ігорівною ще до того, як одружився з Ксенією. Він мав дуже захопливу натуру, і хоч Галина Ігорівна була на п’ятнадцять років старша за нього, Георгію здавалося, що саме вона — його муза.
Він хотів одружитися з нею. Але з цього нічого не вийшло через цілу низку обставин. Дівчина, до якої він давно відчував теплі почуття, Аріна, флейтистка з їхнього оркестру, розійшлася зі своїм нареченим і, на зло йому, звернула свій погляд на Георгія.
Той, у захваті, кинув Галину Ігорівну, яка перебувала в жалобі за заг.блим чоловіком, і запросив флейтистку під венець. Тільки Аріна все одно не вийшла за нього заміж, але це вже інша історія.
Пізніше Георгій одружився з Ксенією, народився Сергій. Захоплива натура Георгія з роками не змінилася, і тому їхній шлюб швидко розпався.
Мама якось розповідала Сергію, що батько пішов від них до якоїсь флейтистки з їхнього оркестру… А потім Ксенія вийшла заміж за Геннадія, не знаючи про те, що свекруха колись була колишньою коханою її чоловіка.
А що таке «доважок» і чому Галина Ігорівна в ранньому дитинстві так його називала, Сергій, звичайно ж, коли підріс, дізнався. Але вирішив не ображатися на бабусю, адже все це вже було в минулому…
