Молода жінка з маленькою дівчинкою на руках зійшла з автобуса і подивилася на табличку-вказівник. «Ключинівка», там значилося, село Ключинівка.
-Маріє! – зі сльозами на очах підійшла бабуся. Сива, в біленькій хустці, – Давай мені Катеринку.
Перехожі сільські жителі, звичайно, розглядали незнайому жінку з дитиною, проте старенька Гуренко, разом з Марією, несли дитину і валізу, поспішно, ні на кого не озираючись, і коли опинилися вдома, бабуся зачинила ворота і побігла в будинок.
-Маріє!
Доросла онука вже щосили плакала, сидячи за столом і обіймаючи Катеринку. Сльози лилися з очей Марії безперервно.
-Я втекла від чоловіка, бабусю!
-Як же так?
-А ось так, ображає. Стільки гидоти наговорив, командує. Дочку погрожував відібрати. Ні зітхнути мені при ньому, бабусю, ні посміятися, тільки й бурчить, підминає під себе… Втомилася я.
Стара Гуренко мовчки дивиться на онуку і хмуриться:
-Всього три роки пожили і вже розвалився ваш шлюб, ну що нині за звичаї.
Марія перестала лити сльози і, піднявши голову, подивилася на бабусю.
-Бабусю… Якщо і ти мене не зрозумієш, я піду, піду, бабусю. Я ж від матері чого пішла, а тому що не розуміє мене, лається. Каже, терпи, чоловік поганого не скаже. А як же жити тоді, бабусю, якщо мене пригнічують?
Стара продовжує хмуритися, але онуку обіймає і по голові гладить:
-Ну ось ще, залишайся. Не хочеш, так не скажу ні слова. Все одно мені трохи залишилося, так хоч ти поруч. І мій будинок тобі одній залишиться. Моя дівчинка, моя красуня…
***
Марія, міська дівчина, забула про своє місто. Спочатку по селу ходили чутки, ніби Марія була заміжня за бандитом (сама якось проговорилася). Від нього дівчина і втекла до бабусі в село, з валізою і з маленькою дитиною, щоб сховатися.
Сама Марія поводилася гідно, влаштувалася на роботу, розносити пошту. І характером всім селянам припала до душі.
-Вона пішла в Гуренків. Ті в роду всі усміхнені і ласкаві, про що не попроси, біжать допомогти. Славна.
-Катеринка, – сиділа в городі бабусі Марія і показувала маленькій доньці ягоди. – Ти не бійся, маленька, можеш збирати їх і їсти. Ось малинка, є червона, є жовта. А ось це – смородина.
Дівчинка в сукні йшла до кущиків і торкалася руками ягідок.
За парканом заворушилися лопухи і вискочив кумедний пес, чорний, з білими плямами, підняв вухо, подивився на матір з дочкою і гавкнув.
-Собачка, – посміхнулася Марія.
Лопухи знову заворушилися і висунувся кучерявий хлопчик. Катеринка витріщилася на нього на всі очі.
-Павле! – пролунав чоловічий голос, і до паркану підійшов сивий дідусь. -Вітаю.
-Добрий день, – посміхнулася Марія.
Кучерявий хлопчик, Павло, тим часом осмілів і підійшов до паркану, схопився ручками і подивився на Катю. За віком він був трохи старший за дочку Марії.
Марія посміхнулася і покликала хлопчика:
-Іди сюди, хлопчику. У нас тут ягідки є. І… Катя. Катя із задоволенням з тобою пограється.
Дід хлопчика посміхнувся і сперся на паркан, добродушно заговоривши з Марією:
-А я й не знав, що у вас є Катя. А у нас, знаєте, Павло без друзів нудиться, тиняється он по двору. Ще добре, що у нас є пес.
Марія зраділа:
-І у нас Катеринка занудьгувала. Іди до нас у двір, Павле!
Павлу вдруге пропонувати не треба було, він швидко відігнув штахетину в паркані, переліз через дірку, а за ним собака. Діти подружилися майже відразу, і дитячий сміх не вщухав до темряви…
***
Тато Павла, небагатослівний Іван, приїжджав на вихідні, Марію окинув він здивованим поглядом і більше не спускав очей. Доглядав. Кожні вихідні тепер квіти віз, подарунки. Огортав матір-одиначку своєю увагою, возив на своєму запорожці до річки.
Бабуся його схвалювала.
-Ой Маріє, хороший хлопець. Він від дружини пішов, вона блудна, забрав сина, сам Павла виховує. Старанний, працьовитий. Зростав у мене на очах. А в місті живе, тому що робота у нього там і квартира.
Марія розхвилювалася. Їй подобався цей чоловік, і характером він був хороший, ось тільки… Вона дуже злякалася, а раптом її колишній чоловік її знайде? Це вона, Марія, вважає його колишнім, а за документами він досі є її чоловіком.
Про свої страхи, звичайно, зізналася, Іван повинен знати, з ким зв’язується.
-Я почекаю, – запевнив Іван. -І буду чекати тебе, Маріє, скільки завгодно, а як дочекаюся, заберу з собою в місто.
-Який же ти у мене…
-Маріє, я завтра їду, – попросив Іван і подивився їй в очі. -Ти доглянь за Павлом. Батько у мене, сама бачиш, старий став, боюся не догляне за хлопчиком. А в місто з собою Павла брати ризиковано, колишня дружина навколо нього витає, відсудити сподівається…
-Не турбуйся, я догляну, – посміхнулася Марія. – Їдь спокійно, коханий, і ні про що не хвилюйся.
Роки минали, повзли потихеньку, ось уже злягла бабуся, Марія справно доглядала її, годуючи з ложечки; Катерина пішла до школи. Від колишнього чоловіка не було жодних звісток, і Марія остаточно заспокоїлася та занурилася в нове життя.
Сусідський Павло ріс бешкетником, весь час намагався прогулювати школу, його дідусь захворів, перестав виходити з дому.
Марія носилася на два будинки, доглядаючи за старими. Все так само у вихідні приїжджав Іван, радував своїми рідкісними візитами. Марія з любові завантажувала йому повний багажник власноруч вирощеними овочами.
Пройшли ще роки, Марія, супроводила в останній шлях бабусю і зажила вільною пташкою.
Та як сказати «зажила», все геть з рук пішло.
Дочка в своєму пубертатному періоді давала розгін матері, Марія плакала від неї в подушку. А що стосується Павла, то той зовсім не слухався, у Марії голос від нього охрип, лаятися.
Зате дідусь виглядав цілком стерпно, все беріг себе, все лежав як статуя на дивані, газетою прикрившись; до нього заселилася бабця Захарченко, варила йому каші. На Марію стара дивилася неласкаво, бувало навіть, не пускала в будинок.
З Іваном теж пішло не гладко, став рідше їздити. Дійшло до того, що з’являвся лише раз на місяць. Приїжджав без подарунків, все більше морщився, мовчав, зітхав, скаржився:
-Ти ж знаєш, Маріє, я працюю. Іпотеку я сам тягну, вважай, вся зарплата на неї і йде. Та що говорити, навіть штани синові купити нема на що.
Марія коханого розуміла:
-Так все розумію я, Іване, ти головне, бережи себе, харчуйся добре, одягайся по погоді. А ми вже тут, якось.
Чоловік від її теплих слів бадьорішав і їхав окриленим.
***
-Катю! – кричала надривалася у дворі Марія. -Іди сюди, ух я тобі зараз!
-Чого тобі? – бурчала Катя і ліниво показувалася на ґанку.
Марія руками трясла в бік курника:
-Це як же так, Катю?! Я ж тільки на роботу відлучилася, а тут он що.
-А що там? – сердилася дочка-підліток.
-А ти що, не бачиш, Катя?
Дочка, надувши губи, підходила ближче і зітхала:
-А я ж звідки знаю, мамо? Мені треба до уроків готуватися.
-А що ми з тобою взимку їсти будемо, га, донечко? Курей хтось погриз, все, немає.
-А тому що мама, закривати треба було курник.
-А я його не закривала, по-твоєму?
-А я знаю? – закотивши очі, дівчина пленталася до будинку, а Марія плакала.
У городі її чекав теж безлад: всі грядки потоптані, а в паркані дірка просто виламана, та й сам паркан нахилився…
-Павле, я до тебе, поговорити прийшла! – перелізла через дірку в паркані Марія. Павло стояв гордий весь (високий ,в батька пішов), та не один, з однолітком. Підходячи, Марія зупинилася біля собачої будки і заглянула всередину.
-Ага, бачу, у Вулкана вся морда в пуху. Що, Вулкан? Ситий ти тепер?
-Ви про що, тітонько Маріє? – зневажливо дивився Павло. – Заговорюєтеся? З собаками почали спілкуватися.
Хлопці дружно засміялися над Марією.
-Павле, твій пес задавив мені весь курник…
-Так це не Вулкан, ви що, тітонько Катю? У нас свої кури спокійно по двору ходять, жодного разу не чіпав їх, самі бачите.
Марія розгублено подивилася на хлопців: як так з того маленького кучерявого хлопчика виріс такий байдужий підліток?…
…Зрідка Марія дзвонила матері, та поводилася як чужа.
-Маріє, що тобі, кажи швидше, я дуже зайнята.
-Чим ти зайнята, мамо? – дивувалася Марія. – Своєю новою сім’єю? Здоров’ям вітчима, чи чужими онуками?
-Вони мені не чужі, Маріє! Будеш так говорити, значить забудь про те, що у тебе є мати.
-А у мене і так матері немає, мамо…
-У такому випадку, більше не дзвони. Гудки…
Марія кусала губу, злилася:
-Зстарієш, прибіжиш до мене, куди подінешся, чужі діти хіба захочуть тебе, мамо, доглядати?
А від безсилля вже текли сльози. А тут якось відклала зарплату, та зібралася Марія, сама з себе навіть здивувалася, накричала на нестерпну дочку, щоб доглянула за будинком, сіла в автобус і поїхала в місто, так їй хотілося зробити сюрприз Івану. Адресу квартири попередньо дізналася через Павла, туди і пішла прямо з вокзалу. Постукала в двері, відкрила жінка.
-Вітаю, так-так, ви не помилилися, ми Гончаруки. Хто “ми”? Так я з Іваном.
-А ви хто йому? – здивувалася Марія.
-Хто-хто, дружина звичайно.
Жінка посміхалася нахабно, Марія подивилася на її обличчя і швидше побігла. Іван приїхав на вихідних у село, як ні в чому не бувало, покликав Марію поговорити. Говорив вагомо:
-Ну що ти як маленька? Так, живу з Янкою, а що мені, здоровому, дорослому чоловікові губитися?
-А як же я?
-А що ти? Ти тут вічно зайнята, зі своїм господарством.
-Іване, за що ти так зі мною? – почала плакати і заїкатися Марія.
-Марія, фу, – гидливо скривився Іван. -Ось тільки давай не треба тут влаштовувати? Я вже ситий по горло викрутасами першої дружини. Ну все, Маріє, ти давай заспокоюйся, а мені назад в місто їхати потрібно. Не сумуй, бувай.
***
Відносини з сусідами все псувалися. Дід крізь зуби з Марією розмовляв і прикидався глухим, а його бабця привезла правнуків на літо, і тепер ціла зграя дітей, зламавши паркан, бігала і по грядках Марії, і паслася цілими днями в розрослому малиннику.
-Катя, – обв’язавши голову туго шарфом, кликала дочку Марія. -Катю.
-Ну чого, мамо? – доросла дівчина виходила з кімнати. Хоч раз би матері посміхнулася і принесла чаю…
-Катюшо, голова болить, зменш музику.
-А твоя голова завжди болить, – відповідає Катя. -Ти таблетку випий.
-Катюшо, треба малину зібрати. Діти сусідки нас без ягід залишать.
-Тобі треба, ти й збирай, а я варення не їм, – заявила Катя.
***
Щось у душі Марії надломилося. Довго стояла вона біля вікна і мовчала. Іноді йшла до паркану, який знесли діти, піднімала його, до стовпчиків мотузкою підв’язувала. Через день паркан знову падав, Марія знову його піднімала, підв’язувала.
Іван зовсім перестав приїжджати. Та й навіщо йому? Син, Павло, виріс, вже школу закінчує. Що дивно, без Івана і самій Мар’ї стало легше. Не потрібно більше город садити, не потрібно чоловіка «затарювати».
Поки Марія виходила з депресії, дочка Катя раптом заспокоїлася. Стала часто підходити до матері, ластитися і обійматися. Зовсім дівку не впізнати. А може просто подорослішала? Залишився місяць до кінця занять і прощавай рідна школа.
-Мамо, допоможи порадою, – попросила Катя. -Не знаю, що зі мною. Вранці нудить, сил немає. А ще від будь-якої їжі пучить і настрій змінюється щохвилини.
-Тоді треба до лікаря. Ти ж не при надії, з чого б такі недуги, – здивувалася Марія. І перехопила напружений погляд дочки.
-При надії, здається.
Від подиву Марія тільки рот відкрила:
-Звідки, жартуєш чи що?! У тебе навіть хлопця немає.
-Та які жарти, мамо? !
***
-Хто батько дитини? З ким встигла? – вийшли з поліклініки дочка з мамою.
-Та Павло, хто ж іще. Я навіть і не припускала, що так може бути, – огризалася Катя.
-За що нам це? – розплакалася і тут-же взяла себе в руки Марія.
…Марія постукала у ворота сусідів, не відчинили. Тільки виглянула з вікна бабця і показала кулак. Марія повернулася до себе у двір, пролізла через дірку в паркані.
-Павле!
Той стояв у дворі з однолітком, посміхався:
-Тітка Марія зовсім розбестилася, ломиться через паркан.
-Павле, мені з тобою поговорити потрібно. Проводжай свого друга, та ходімо до нас.
Дід немов підслуховував, вибіг з ґанку.
-Нікуди він не піде, говори тут!
Марія дуже здивувалася:
-Дядько Толя, ви ходити можете?!
Дід подивився звіром:
-І не тільки ходити, можу при бити, якщо знадобиться. Знаю я, що ти задумала, бабуся моя, мене ввела в курс справи. Якщо на Павла хомут надіти у вигляді своєї Катьки, то йди лісом, він ще не дорос.
Розлютилася Марія:
-Тобто, як голову дівчині морочити, то він дорослий, а як за наслідки відповідати, так в кущі, так?
-Ой, та знаємо ми вас, Гуренків, все життя на нас, коситеся! – раптом заволав дід, немов сирена. -Що ти, що Катька твоя непутяща, що твоя бабця.
-При чому тут бабуся?!
-А бабуся твоя, мене хотіла! Ох і колами навколо мене ходила, ох і просилася! А тільки ось я їй показав! – Старий ткнув в обличчя Марії дулю.
-Ви огидні.
Марія здригнулася і відвернулася, йдучи, біля Павла зупинилася:
-Не руйнуй життя Каті, якщо любиш, підтримай, ти їй потрібен.
Далі гордою ходою пішла геть з двору.
***
– Відпусти ситуацію, Марія, – лаялася покійна бабуся, приходячи уві сні.
…Марія повернулася з поїздки не одна, з чоловіком. Катя відклала книгу і вийшла зустрічати.
-Катюшо, це ось твій батько.
-Тато? Де ти його знайшла?
Катя величезними очима дивилася на чоловіка. Той теж уважно роздивлявся дочку.
-Така доросла… Я навіть не знаю, з чого почати. Маріє, ти вкрала у мене дочку, тебе треба судити…
-Життя мене вже покарало, Льоня, – знизала плечима Марія.
***
Все село обговорювало приїзд “бандита” Марії. Той і справді поводився як бандит: кажуть, привіз із собою величезного собаку бійцівської породи і насамперед нацькував на сусідського Вулкана.
-Це він нацькував, він! Я з вікна бачив! – верещав дід.
-А доказів ніяких немає? А може на камеру знімав, ні? Ну шкода тоді.
Вулкана знатно пошматували, без вуха залишили, але найголовніше полягало в тому, що пес отримав сильну моральну травму; забився собі в будку, підібгавши хвіст, тремтів у ній і виходити відмовлявся.
Дід втратив спокій і сон, за онука Павла весь час хвилювався. І не дарма: той зі школи просто не повернувся. Дід вже на вуха всіх підняв, визвонив дільничного, і зібрався волосся на собі рвати, коли раптом побачив онука.
Той виходив з машини “бандита”.
-Дідусю, зі мною все гаразд, – заявив Павло. І відкрив задні двері машини. Звідти вилетіла Катерина. На ній біла сукня, зачіска.
-Дідусю, ми з Катериною та її батьками поїхали в ресторан у місто, – каже Павло.
Дід дуже здивувався, вибіг зі свого двору і шмигнув у дірку в паркані у двір Гуренків:
-Що це все означає? Ти ж казав, що тобі не потрібна ця Катька!
Павло подивився на Леоніда Івановича, батька Каті, здригнувся і зблід:
-Та ти що, дідусю! Нічого я такого не говорив! Ти хоч бреши, але не заплутуйся.
-Ні, зачекай! – заверещав дід.- Щось мені все це не подобається! Чи не одружили там тебе?!
-А може і одружили, – заявила Марія. -Ви, дорогий сусід, кричіть у себе у дворі. А на мою територію заходити не треба!
“Бандит” свиснув і прибіг пес, той самий, жахливий. Дідусь його побачив і злякався, встрибнув у дірку в паркані, застряг там і закричав від страху.
***
Павло спітнів, сидячи за столиком у ресторані і відповідаючи на питання новоспеченого тестя.
Леонід Іванович, батько Каті, розвалився в кріслі і дивився на молодого зятя:
-А мені здалося, що ти не хотів пов’язувати себе узами шлюбу.
-Ні, що ви, я Катю знаєте як люблю, – забелькотів Павло. – Я і сам мріяв з нею в РАЦС піти. І пішов би! Мені ось якраз вісімнадцять виповнилося.
-А дід твій, щось сильно проти? – недовірливо підняв брову тесть.
-Та він уже старенький, заговорився.
-Відчепися ти від хлопчика, – втрутилася Марія.
Спостерігати за тим, як зухвалий Павло плазує перед крутим батьком Каті, було кумедно. Але вже набридло в РАЦСі, чесно кажучи.
Розписали Катю з Павлом швидко, через надання довідки про її цікаве положення, Марія з сумнівом подивилася на молодих, головою похитала.
“Ну і ну, чи уживуться, з-під палки”.
-Ну, посиділи цивільно, додому пора, – заявив Леонід.
У дворі Марії він поставив новий паркан. Високий, грошей не пошкодував.
-Ну ось Маріє. Тепер ніякі сусіди тобі не страшні.
Леонід підійшов до колишньої дружини, обережно провів рукою по волоссю:
-Ти поїдеш зі мною, Маріє?
-Ні, – посміхнулася Марія. – У тебе там є жінка.
-Ну-у, Маріє, вона приходить. Вона мені взагалі не дружина, а так. А ось ти інша справа, у нас дочка доросла.
-Ні, Льоня. В одну річку не увійти двічі.
Леонід навіть не засмутився. Провів пальцем по носику колишньої дружини:
-Ну як хочеш, Маріє, залишайся тоді. А буде мій зять нахабніти, ти мені відразу дзвони, примчу серед ночі.
-Мамо, де ти його знайшла, – провівши батька в дорогу, підійшла до матері Катя.
-Знайшла… Коли знадобився. Адже я, донечко, молода дурна була, та й він такий самий. І добре, що я від нього втекла… Інакше він би мені життя зламав, я йому… А так, стали хорошими старими знайомими і тільки.
-А так буває хіба?
-Ще й не таке в житті буває, донечко.
Жінки посиділи на ґанку, обійнявшись.
-Ти пробач мене, мамочко, я тобі стільки болю заподіяла.
-Нічого страшного, я чекала, що ти усвідомиш все і… Ти ж моя донечко, ти – Гуренко. А Гуренки всі ласкаві і приємні. Чекала я, коли ти сформуєшся в особистість.
-Мамочко… А вирішила, якщо Павло буде ображати тебе, я його сама вижену.
-Нехай тільки спробує, Катю. Нас з тобою більше, ми і з ним впораємося.
***
Іван приїхав у будній день, відразу ж після того, як Леонід поїхав.
-Маріє! – стукав він у двері. -Відкрий двері!
-Чого тобі?
-Кажуть, ви мого Павла одружили чи що? А хто дозволив це?
-А що, треба дозволу питати? Серйозно? – здивувалася Марія. -Я виростила твого сина, я йому не чужа.
-Я все вирішив, Павла в місто заберу.
-А він не поїде, він не кине дружину. Та й куди там, квартира у тебе однокімнатна, ще й твоя жінка обуриться.
Іван раптом похилив голову:
-У мене більше нікого немає, я один.
-Чого так? А-а, дуреп на світі мало, які будуть вірити і чекати, як я, так?
-Ну що ти знову починаєш? У нас онуки скоро підуть, пора б об’єднуватися.
-Ні, – відійшла і схрестила на грудях руки Марія. -Ніколи. Ви, звикли користуватися почуттями своїх сусідів. Але відтепер все змінилося. Твій син залишиться у нас, а ти йди давай. Ти мені більше не потрібен.
-Послухай, не дури, – обурився чоловік.
Однак ворота з гучним гуркотом зачинилися перед його носом.
Спеціально для сайту Stories
