Як тільки зійде сонце, так і Сергій встає. А по-простому – Сергуня, так його мати кличе. Старший брат Петро не інакше Серьога називає, та ще й прикрикує. Сергій у них дивний хлопець, хоча йому ж двадцять п’ять виповнилося. Та хто їх рахує роки, зрозуміло, що він буде жити з матір’ю, допомагати по дому. Сергій у Дрозденків середній син, Петро старший, а Катерина молодша. Всі сім’ями, а ось Сергій…
Не пощастило йому, впав у дитинстві в підпілля випадково, та так злякався, що заїкатися став, до того ж ногу пошкодив, ходить тепер і кульгає.
Мова у нього повільна, спочатку обдумає, як краще сказати, потім говорить. Це у нього від сорому, боїться, що слово не вимовить.
Маленьким був, не розумів, а з віком соромно стало, в школі передражнювали. Але лікарі іншої думки дотримувалися, вважаючи, що це не від страху, по-своєму пояснювали: тут і стрес, і нервова система слабка.
Антоніна, мати Сергія, в подробиці не вдавалась, сподівалася, що само пройде. Не пройшло. Так, з роками, змирилися в родині, що хлопчик росте не таким, як його однолітки. Та й вчитися йому складно, замкнувся в собі, ні з ким не спілкувався.
Якось закінчив школу, в армію, зрозуміло, не взяли, залишився вдома матері допомагати. Батько у них на той час пішов з життя, хворів довго, хоч і працював до самого останнього дня.
Сергій вже до двадцяти п’яти років виглядав як дорослий чоловік, на вигляд міцний, але душею слабкий. Нехай не балакучий, не співрозмовник він, та й не на кожну роботу візьмуть, якщо тільки в робітники, зате силою не обділений.
І став він справжнім помічником Антоніні. Вся важка робота по дому (а жили вони в районному центрі в приватному будинку), вся брудна робота на Сергієві.
Обличчя у нього зосереджене, коли працює, вилиці трохи випирають, губи стиснуті. А руки у нього сильні, кістка широка, будь-який мішок підніме, та й колоду на плече легко закине.
А ось на сімейному фр..ті – ніяких просувань. Він ніколи не поглядав у бік дівчат. Ні, може, і дивився, але цурався їх, обходив десятою дорогою, бо соромився. Та й травма з дитинства, мабуть, позначилася – вирішили, що не бачити йому продовження роду.
Загалом, хлопець залишився при матері.
Травневе сонце вже рано встає, і Сергій разом із сонцем піднімається, відразу у двір іде тварин годувати, а потім у город, який вже зораний.
Грюкнула хвіртка, пес гавкнув і замовк, це означає, що свої прийшли.
– Серьога, привіт! Ну що, впорався? – Старший брат Петро зранку прийшов дізнатися, як тут справи. А насправді, йому потрібен Сергій, для допомоги потрібен.
Сергій добродушно посміхається, киває, показує на город.
– Добре, добре, – схвалює Петро, – ти це, як впораєшся тут з картоплею, заглянь до нас, допомогти треба.
Насилу вимовляючи слова, Сергій обіцяє зайти відразу після обіду.
Петро легко підкопав шматок землі носком чобота і, не виймаючи рук з кишень, пішов до будинку, привітатися з матір’ю. Добре, коли є молодший брат – сильний, безвідмовний, за будь-яку роботу береться.
Минулого року Петро добудовував будинок, тож Сергій був головним працівником, завжди на підхваті, а платити йому не треба – він же свій. Навіщо своїм платити, своєму достатньо тарілку супу поставити за роботу.
Антоніна вже клопоче біля плити, готує сніданок, рада старшому синові. У Петра все добре: і обличчям, і розумом не обділений, і дружина є, і двоє діток. Обійняла старшого, за стіл посадила.
– Мамо, нагадай Сергію, щоб після обіду до нас зайшов, допомогти там треба.
– Скажу, скажу, він якраз в городі впорається, а потім і до тебе відправлю. – Антоніна раптом згадала і на обличчі з’явилося легке збентеження. – Мало не забула, Катерина просила, щоб Сергуня забіг (Антоніна кликала сина Сергунею), вони ж перестановку затіяли, так Сергунька враз пересуне.
– Ну тільки не довго.
– Та ні, там швидко.
Петро йде, ще раз нагадавши про свій город.
Потім Антоніна кличе молодшого сина, нагадує, що треба поїсти, щоб були сили, адже роботи повно, хоч і субота сьогодні. А взагалі Петро працює на складі, де зберігали зерно, він робітник.
Підійшов до умивальника, шумно плескається, вмивається після городу, повільно витирає обличчя рушниками.
– Ну поквапся, що ти возишся, – бурчить Антоніна.
Сергій винувато сідає.
– Досить, – каже він, коли мати подає повну тарілку.
– Їж, сили знадобляться. Петру треба допомогти, ти ж у нас помічник, працівник…
Сергій погоджується, покірно киває.
Антоніна, дивлячись на нього, тихо зітхає. Звичайно, він не такий, як усі, не такий, як старший Петро, не такий, як молодша Катя.
Літнє сонце вже в червні почало палити, як з котушок зірвалося. Спекотно вдень, водою рятуються. На складі зерна йде ремонт, поспішають, намагаються встигнути до жнив, щоб приміщення були готові. Сергій працює як заведений, піт котиться по обличчю, сам вже від сонця засмаглий, шия особливо. Оголосили перерву, сів у тінь, в очах потемніло від спеки.
– Тобі води може? – запитала жінка, що проходила повз. Сергій бачив її раніше, здається, лаборанткою влаштувалася недавно. Жінка дивиться співчутливо на Сергія, очі у неї карі, волосся русяве, а кінчики майже сиві, на сонці вигоріли.
І сукня світла, легка, а поверх такий же легкий робочий халат блакитного кольору.
Сергій хотів сказати, що можна води, але відразу знітився, важко йому без затримки відповісти, тільки й кивнув.
– Я зараз, – вона пішла в підсобне приміщення і незабаром вийшла з графином і склянкою. – На, пий, а то спаришся на сонці, раптом погано стане.
– Ні, – посміхається Сергій, хоче сказати, що не стане погано, але знову не може. Але спробував все-таки відповісти, і тут же виявив себе – своє заїкання. Та ще й покликали його, і він підвівся і змушений був піти, показавши свою кульгавість.
Співчуття і жаль відразу з’явилися на обличчі у Ліди, вона тільки тихо сказала:
– А хлопець-то хороший…
І в цьому слові «хороший» було все: і красивий, і добрий, і сильний, і працьовитий.
Він потім не дивився в її бік, давно зрозумів, що з дівчатами йому не по дорозі, він вважав себе хворим. Так що доля у нього одна – поруч з матір’ю жити, та сестрі з братом допомагати, працівник, одним словом.
– Як тебе звати? – запитала вона, побачивши його на другий день.
Заїкаючись, вимовив своє ім’я. І стільки беззахисності було в його очах, стільки сором’язливості, ніби в чомусь винен перед нею.
Вона подала йому згорток.
– Вчора пекла, в обід поїси.
Він хитнув головою, злякавшись, зовсім не чекав подарунків, а тут раптом їжу пропонують.
Вона добродушно розсміялася.
– Та це просто пиріжки… з картоплею… любиш такі?
– Ага! – відповів він без затримки, і в очах з’явилися теплі промінчики радості.
– Тож бери, пригощаю. Мене Лідія звати… Лідія Іванівна, – додала вона, розуміючи, що хлопець молодший за неї. – Тобі скільки років?
Насилу вимовляючи слова, назвав свій вік.
– Двадцять п’ять?! Ти ще зовсім молодий, – вона зітхнула, – а мені тридцять два… я вже стара, так? – запитала вона, ніби шукаючи підтримки.
І він похитав головою, навіть руками замахав, настільки був проти цього слова. Потім, як міг, пояснив, що зовсім ні, не стара, а далі не знав, що сказати, бо не вмів. Але його очі були такими щирими і така вдячність в них за просту увагу милої жінки, теж звичайної, але, мабуть, доброї, що він готовий був солов’єм співати, якби вмів.
Ті сім років різниці у віці повністю стерлися, коли вони почали спілкуватися. Тепер він чекав на неї, озираючись по сторонах, і відразу махав їй рукою на знак привітання.
У перерві знаходили місце, де можна було посидіти удвох і поговорити. Вперше Сергій став говорити багато, за його мірками, це, дійсно, багато.
А ще він відчував присутність жінки і все в нього завмирало всередині, коли вона сідала поруч. А раніше такого не було, його вважали хворим. Та й зараз вся родина і всі, хто його знають, вважають таким. Зовні гарний, та ні на що не придатний, крім фізичної роботи.
– Слухай, а у тебе це давно? – вона натякнула на заїкання.
І Сергій, як міг, розповів, коли це почалося. Ліда стежила за його мовою і підказувала слова, коли здогадувалася, що він хоче сказати.
– Слухай, а ти не думай про це, ну принаймні, мене можеш не соромитися…
Він кивнув у відповідь, відчувши в ній підтримку. Ще ніколи і ні з ким йому не було так легко, як з Лідою, хоч вона і старша за нього на сім років.
***
Літо пролетіло швидко. Це в дитинстві тягнуться теплі дні, а потім три місяці пробігають як швидкий поїзд.
Сергій настільки подружився з Лідою, що забував, часом, про свої недоліки. Тепер вони вже не скажуть, як це сталося, як він опинився у неї вдома. Було дуже тихо, вікна закриті, і тільки годинник на стіні відраховував секунди.
Він вважав, що йому це не потрібно, що ніколи у нього не буде ні сім’ї, ні жінки, і він намагався не розбурхувати душу і тіло… а тут… Ліда. Ось вона поруч, і так хочеться взяти її за руку.
Потім вона обійняла його, і він намагався контролювати себе, щоб не образити її, адже вона така… вона м’яка, вона тепла, вона добра… тому боявся, що занадто сильні руки стиснуть до болю.
– Сергію, – видихнула вона, – любиш ти мене.
Що потрібно говорити в такому випадку, він не знав, а тільки обіймав її, ще невміло, без будь-якого досвіду, але так щиро, як ніколи і нікого до цього.
– Одружитися хочу з тобою, – сказав він і злякався. Адже заїкається, кульгає, кому він потрібен… І все-таки сказав.
Вона посміхається, дивиться йому в очі.
– Сергію, я старша за тебе, на сім років старша…
Та хіба це для нього перешкода, він і не зрозумів про вік, взяв її на руки, погойдав як дитину, вважаючи, що вона згодна.
***
Антоніна сиділа, злегка погойдуючись, ситцевий палантин сповз на потилицю, вона навіть забула поправити.
– Не сміши людей. Сергуня, яке тобі «одружуватися», тобі біля моєї спідниці сидіти треба, хворий ти.
Сергій здивовано дивився на матір, адже у нього все вирішено з Лідою, вони готові розписатися, ось він і повідомив матір.
– Це яка там Лідочка? Це ваша лаборантка чи що? І навіщо ти їй здався? Це вона посміятися вирішила, ось і пообіцяла.
– Ні, ні, ні, – замахав руками Сергій, знову розхвилювавшись, він не міг чути таких слів.
– Ну чого ні? Ось скоро прийде Петро, поговорить з тобою, може напоумить тебе.
Але чоловіча розмова не допомогла, та й Петро подумав, пожартувала якась там жінка над ним, посміятися вирішила, а він і повірив. Ну який сенс з Сергієм, він же і дівку ніколи за руку не тримав.
У вересні, коли зібрали врожай в городах, і коли ще повним ходом йшла жнивна пора в полях, Сергій тихо і скромно розписався з Лідою. Речі він теж зібрав вдома непомітно, бо мало було у нього речей.
Антоніна, побачивши стару сумку, набиту одягом, почала питати. І оскільки не вмів нічого приховувати, Сергій зізнався, що йде до Ліди і що вони одружилися.
Антоніна, схопившись за серце, присіла на стілець.
– Не пущу! Пропадеш ти там!
Сергій сильний, але безпорадний, тупцював біля дверей, намагаючись пояснити матері, що він так вирішив. Тут прийшов Петро і відразу дізнався новину, вихопив сумку і кинув її.
– Сядь, дурень, і заспокойся, який з тебе чоловік…
Але Сергій згадав, що обіцяв сьогодні прийти до Ліди, уявив, як вона чекає на нього, і проявив силу волі: взяв знову сумку і вийшов.
– Наздожени його! – Попросила Антоніна.
– Він хоч і дурень, але сили більше, ніж у мене, – сказав Петро. – Нехай іде, сам через тиждень повернеться.
***
Минув тиждень, потім другий. Сергій не повертався. На роботу вони з Лідою йшли разом, з роботи теж разом. І обоє такі задоволені, не приховували радості, ніби приз виграли.
Ті, хто знали Сергія, дивувалися, адже не вірили в нього. Злі язики говорили, що Лідка хоч за кого готова піти, ось і одружилася з Сергієм.
Антоніна за два тижні відчула відсутність допомоги, вперше нікому принести води, впоратися по господарству, та й взагалі одруження сина вибило її з колії.
Увечері прийшли Петро і Катерина. Обидва були збентежені ситуацією: одруження брата, який здавався їм нікчемним, позначилося і на них. Тепер не покличеш на допомогу, самим все треба робити.
– Розлучити їх треба, а Сергія додому повернути, – сказала Катерина.
– Як?! – Вигукнула Антоніна. – Чоловік і дружина вони тепер, хоч я і не дозволяла одружуватися…
– Чого сміятися? Який з Сергія чоловік? Ну хіба нормальна жінка вийде за нього? – посміхнувшись, вимовив Петро.
– Ось і я кажу, – підхопила Катерина, – тому в райраду треба йти, нехай розлучать їх.
Свою обіцянку Катерина виконала, сходила в райраду і зажадала розлучити брата з Лідією.
– З чого б це? – запитали її. Він що, у вас недієздатний?
Катерина вхопилася за це слово.
– Так! Він недієздатний. Він взагалі тільки з матір’ю може жити, бо вона за ним доглядає. Він двох слів сказати не може.
– Щось ми не помітили, – відповіли їй, – нормально він говорить.
– Це неправда! Всі знають, Сергій у нас з дитинства хворий.
– Доведіть. Довідка де?
Катерина, пообіцявши довідку, пішла ні з чим. І знаючи, що ніхто їй ніяких довідок не дасть, прямо пішла до Лідії.
Сергія вдома не виявилося, а Ліда готувала обід, і в будинку смачно пахло свіжоспеченим хлібом.
– Загалом так, – з порога заявила Катерина, – я прийшла забрати брата… навіщо він тобі? Він хворий, всі про це знають.
– Сідай, раз прийшла, – відповіла Лідія, – ми тепер родичі.
– Ти мені не рідня! Засиділася в дівках, схопила першого-ліпшого… нашого дурника і тримаєш його тепер у працівниках…
– Сама ти дурна, – спокійно відповіла Ліда, – молода ще, а нахабна. Це для вас Сергій працівником був, а для мене він коханий чоловік. Так і передай матері та братові: або зрідніться, або не заважайте нам.
Катерина пирхнула і пішла, не попрощавшись.
Дрозденки знову зібралися на сімейне свято. Уже цілий місяць Сергій їм не допомагає. Тепер Антоніна кличе старшого сина допомогти, а йому вічно ніколи. Катерина теж зайнята і лає ненависну Лідку.
А Сергій тим часом відігрівся душею. І зовсім він не хворий, як його вважали. І доказом стала ваг…ність Лідії.
Сергій Ліду береже, все по дому робить, а вона стежить, щоб і він не втомлювався, теж турбується. Говорити став спокійніше і заїкається менше. І взагалі забуває, що він неповноцінний. Та й зовсім не неповноцінний, це його раніше таким вважали.
Минула зима, настала весна, а потім вже потягнулися теплі дні. І в один з таких днів народила Ліда доньку. Сергій стояв під вікнами районної лікарні, знаючи, що там його Ліда лежить, а з нею їхня донька.
Коли виписали, вони весь вечір біля ліжечка сиділи і не могли наговоритися. І тут Сергій помітив, що заїкатися перестав. Ні, може він і заїкнувся якийсь раз, але це тепер дуже рідко буває.
Дрозденки знали, що у Сергія і Ліди народилася дочка, Антоніна поривалася сходити, до того ж Сергій і Ліда кликали її. Але тут прийшли Петро і Катерина.
– Не смій туди ходити, – сказала дочка, – невідомо ще, від кого вона народила, наш дурник хіба здатний на щось…
– Ну ти переборщила, – сказав Петро, – навіть він не витримав і зробив зауваження сестрі, – він же все-таки чоловік, так що щось може…
– Так ось я б сходила, та подивилася на дівчинку, відразу ясно…
– Нічого ще, мамо, неясно, нехай підросте, тоді й зрозумієш.
– Ну як же, онучка все-таки…
– Не треба туди ходити! – Знову повторила Катерина.
– Гаразд, почекаємо, – сказав Петро. – Взагалі, звичайно, погано брат вчинив, виростили його, а він кинув нас, ніякої допомоги від нього.
– Зате тепер у Лідки є працівник, на неї працює і на її дочку, – сказала Катерина.
Так і розійшлися, нічого не вирішивши.
Сергій, дізнавшись, що родичі не прийдуть, навіть мати не прийшла, прийняв відмову близько до серця. Вперше в житті він усамітнився, присівши на ґанок, і сльози блиснули в його очах. Ніколи він не плакав, не скаржився на життя, хоч і було йому раніше набагато важче.
А цього разу дуже боляче стало. Згадав, як допомагав будувати будинок братові, як працював на городі у сестри Катерини, як допомагав матері, адже вся важка робота була на ньому. А тепер… з одруженням не привітали, до дитини не прийшли…
Він різко витер сльози, озирнувся, чи не бачить випадково Ліда… не хочеться йому засмучувати її. Вона ні в чому не винна, а навпаки, це Ліда повернула його до життя. Це зараз завдяки їй він живе по-справжньому, адже у нього кохана дружина, у нього тепер дочка, у нього сім’я. І це головне.
Він встав і пішов до будинку, навіть за ці хвилини, що сидів на ґанку, вже скучив за ними.
А мати… він вірив, що вона все одно прийде, треба тільки час.
Спеціально для сайту Stories
