Жила тоді на нашій вулиці, через три будинки від медпункту, Надія. Прізвище у неї було просте – Бабюк, і сама вона була жінка тиха, непомітна.
Працювала Надя в сільській бібліотеці. Зарплату їм тоді не платили місяцями, а якщо і давали, то, калошами, або крупою затхлою, в якій вже завелися жучки.
Чоловіка у Наді не було. Як поїхав на заробітки, коли дочка ще в пелюшках пищала, так і зник. Чи то нову сім’ю завів, чи просто не повернувся – ніхто не знав.
Надя тягнула дочку, Людочку, одна. Ночами сиділа за швейною машинкою. Вона у нас майстриня була, – аби тільки у Людочки колготки були без дірок і банти в косах не гірші, ніж у інших.
А Людочка росла… ох, дівка, вогонь. Красива – спасу немає. Очі сині, як волошки, коса пшенична. Але горда була. Соромилася вона їх бідності. Прикро їй було. Молодість же, їй цвісти хочеться, на дискотеку бігати, а тут чоботи третій рік клеєні-переклеєні.
І ось прийшла та весна. Випускний клас. Саме час, коли дівочі серця тремтять, мрії будуються.
Зайшла якось Надя до мене тиск поміряти. Було це на початку травня, черемха тільки-но набирала колір. Сидить на кушетці, худенька, плечі гострі під запраною кофтиною стирчать.
– Семенівна, – каже тихо, а сама пальці нервово переплітає. – Біда у мене. Людочка на випускний йти не хоче. Істерики закатує.
– Чому так? – питаю, затягуючи манжету на її тонкій руці.
– Каже, не піду ганьбитися. У Оленки, дочки голови, сукню з міста привезли, імпортну, пишну. А у мене… – Надя зітхнула так важко, що у мене аж серце защеміло. – У мене навіть на ситець грошей немає, Семенівно. Всі запаси за зиму під’їли.
– І що робити думаєш? – питаю.
– Придумала вже, – очі у Наді раптом заблищали, ожили. – Пам’ятаєш, у моєї матері в скрині лежали штори? Атлас щільний, хороший. Колір такий… гарний. Я мереживо старе відшию з комірця, бісером розшию. Не сукня буде – картинка!
Я тільки головою похитала. Я знала характер Людочки. Їй же не картинку треба, їй треба, щоб «дорого-багато», щоб етикетка закордонна стирчала. Але промовчала.
Материнська надія – вона ж сліпа, але свята.
Весь травень я бачила світло у вікнах Бабюків далеко за північ. Стукала стара машинка, як кулемет: так-так-так… Надя чаклувала. Спала по три години, очі червоні, руки подряпані, але щаслива ходила.
Біда сталася десь за три тижні до свята. Я до них заглянула мазі для спини занести – Надя скаржилася, що від сидіння зігнувшись поперек вогнем горить.
Заходжу в кімнату, а там… Боже мій! На столі розкладена не сукню, а мрію. Тканина струмує, переливається матовим блиском, колір благородний, сіро-рожевий, як небо на заході перед грозою. І кожен шовчик, кожна бісеринка з такою любов’ю пришиті, що річ немов світиться зсередини.
– Ну як? – запитує Надя, і посмішка у неї боязка, дитяча. Руки тремтять, пальці всі в пластирах.
– Цариця, – кажу чесно. – Надя, у тебе золоті руки. Люда бачила?
– Ні, ще ні, вона в школі. Готую сюрприз.
І тут грюкають вхідні двері. Влітає Люда. Розчервоніла, зла, портфель в кут кинула.
– Знову Оленка хвалилася! – з порога кричить. – Туфлі їй лакові купили, човники! А я в чому піду? В дірявих кедах?!
Надя підійшла до неї, бере зі столу сукню, піднімає обережно:
Люда завмерла. Очі округлилися, пробігли по сукні. Я вже думала, зрадіє. А вона раптом як спалахне.
– Що це? – голос став крижаним. – Це… це ж бабусині штори! Я впізнала! Вони в скрині смерділи нафталіном сто років! Ти що, знущаєшся?!
– Люда, це справжній атлас, подивися, як сидить… – Надя втратила голос, лепече щось, робить крок до дочки.
– Штори! – завищала Люда так, що у вікнах затремтіли шибки. – Ти хочеш, щоб я на сцену в завісі вийшла? Щоб вся школа пальцями тикала?! «Бродяга Бабюк в штору замоталася!» Не одягну! Ніколи! Краще голою піду, ніж у цій убогості!
Вона підскочила, вирвала сукню з рук матері, кинула її на підлогу і ногою тупнула. Прямо по бісеру, по праці материнській.
– Ненавиджу! Ненавиджу цю бідність! Ненавиджу тебе! У всіх матері як матері, дістають, крутяться, а ти… Ти ганчірка, а не мати!
У кімнаті зависла тиша. Така густа, страшна тиша…
Надя зблідла так, що стала одного кольору з побілкою на печі. Вона не закричала, не заплакала. Вона просто повільно, якось по-старечому, нахилилася, підняла сукню з підлоги, струсила неіснуючу пилинку і притиснула до грудей.
– Семенівна, – сказала вона мені пошепки, не дивлячись на дочку. – Іди, будь ласка. Нам треба поговорити.
Я пішла. Серце було не на місці, хотілося взяти ремінь і повчити цю дурну дівчинку…
А вранці Надя зникла.
Люда прибігла до мене в медпункт в обід наступного дня. Обличчя на ній не було. Зарозумілість зникла, залишився тільки тваринний страх в очах.
– Тітонько Валя… Семенівно… Мами немає.
– То може вона на роботу пішла.
– Немає в бібліотеці, там закрито. І вдома не ночувала. І… – Люда запнулася, губи затремтіли, підборіддя застрибало. – І ікони немає.
– Якої ікони? – я аж присіла, випустивши ручку.
– Миколи Чудотворця. Тієї, що в червоному кутку стояла. Старовинна, в срібному окладі.
У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що Надя задумала. У ті роки за старовинні ікони перекупники великі гроші давали, але і обдурити, і в лісі прикопати. А Надя – вона ж як дитина довірлива. Поїхала в місто, мабуть, продавати, щоб примхливій дочці на «модну» сукню дістати.
– Ох, Люда, що ж ти наробила…
Три дні ми жили як у пеклі. Люда перебралася до мене – боялася в порожньому будинку ночувати. Вона майже не їла, тільки воду пила. Сидить на ґанку, дивиться на дорогу, чекає. Кожен звук мотора – вона здригається, біжить до хвіртки. А там чужі люди.
– Це я винна, – твердила вона вночі, згорнувшись калачиком.
– Я її образила своїм словом. Валентина Семенівна, якщо вона повернеться, я… я в ногах у неї валятися буду. Тільки б повернулася.
На четвертий день, ближче до вечора, задзвонив телефон у медпункті. Різко, вимогливо.
Я схопила трубку:
– Валентина Семенівна? – голос чоловічий, втомлений, офіційний. – З районної лікарні турбують. Реанімація.
Ноги в мене підкосилися, я плюхнулася на стілець.
– Поступила до нас жінка три доби тому. Без документів. На вокзалі знайшли, з серцем погано стало. Інфаркт. До тями прийшла ненадовго, назвала ваше село і ваше ім’я. Бабюк Надія. Є така?
– Жива?! – кричу.
– Поки що жива. Але стан критичний. Приїжджайте терміново.
Як ми їхали до райцентру – це окрема історія. Автобус уже від’їхав. Я побігла до голови, в ноги кланятися, щоб дав машину. Дали старий автомобіль з водієм Петриком.
Люда всю дорогу мовчала. Сиділа, вчепившись в ручку дверей так, що кісточки побіліли, і дивилася вперед. А губи ворушилися – молилася, напевно. Вперше в житті молилася по-справжньому.
У лікарні пахло бідою. Хлоркою, ліками і тією особливою тишею, яка буває тільки там, де життя з смер тю бореться.
Лікар вийшов до нас, молодий, очі червоні від недосипання.
– До Надії Бабюк? Пущу тільки на хвилину. І без сліз мені там! Їй хвилюватися не можна.
Зайшли ми в палату. А там апарати пищать, трубки прозорі звиваються. І лежить наша Надя…
Боже мій, красивіше в тру ну кладуть. Обличчя сіре, як попіл, тіні під очима чорні, а сама маленька-маленька під казенною ковдрою, немов дівчинка.
Люда, як побачила її, затамувала подих. Вона впала на коліна прямо біля ліжка, обличчям втиснулася в простирадло, плечі тремтять, а звуку немає. Боїться заплакати, як лікар наказав.
Надя повіки відкрила. Погляд каламутний, пливе. Не відразу впізнала. А потім її рука, вся в синцях від уколів, ледь ворухнулася і лягла на Людину голову.
– Людочка… – шелестить, ледь чутно, як сухе листя. – Знайшлася…
– Мамочко, – давиться сльозами Люда, цілує цю руку холодну. – Мамочко, пробач…
– Гроші… – Надя пальцем по ковдрі водить. – Я продала, донечко… Там, у сумці… Забери. Купи сукню… З люрексом… Як ти хотіла…
– Не треба мені сукні, мамо! Чуєш? Не треба! Мені нічого не треба! Навіщо ти, мамо?! Навіщо?!
– Щоб ти була красивою… – Надя посміхнулася слабо-слабо. – Щоб не гірше за інших…
Я стою біля дверей, горло перехопило, дихати не можу. Дивлюся на них і думаю: ось вона, материнська любов. Адже вона не міркує, не зважує. Вона просто віддає все, до останньої краплі крові, до останнього удару серця. Навіть якщо дитина нерозумна, навіть якщо образила.
Лікар нас вигнав через п’ять хвилин.
– Все, – каже, – у неї сил немає. Криза минула, але серце дуже слабке. Лежати їй доведеться довго.
І почалися довгі дні очікування. Майже місяць Надя провела в лікарні. Люда щодня до неї їздила. Вранці до школи, складати іспити, а після обіду – до райцентру. Возила бульйони, які сама варила, яблука терла.
Дівчина змінилася – не впізнати. Куди поділася вся пиха? Вдома прибрано, город прополено. Приходить до мене ввечері звітувати, як мама, а очі дорослі-дорослі.
– Знаєте, Валентина Семенівна, – сказала вона якось. – Я ж тоді, коли накричала… Я ж сукню потім приміряла. Потайки. Вона… вона така ніжна. Вона маминими руками пахне. Я просто дурна була. Мені здавалося, якщо сукня багата, то і мене поважатимуть. А тепер я розумію: якщо мами не стане, мені жодна сукня світу не потрібна.
Надя пішла на поправку. Повільно, важко, але вибралася. Лікарі говорили – диво. А я думаю, її Людина любов з того світу витягла. Виписали її якраз напередодні випускного. Слабка була, ходити толком не могла, але додому просилася страшенно.
Настав вечір випускного.
Все село зібралося біля школи. Музика грає. Дівчата стоять – хто в чому. Оленка в своєму криноліні пишному, як весільний торт, стоїть, важлива, носом крутить, кавалерів відшиває.
І тут натовп розступився. Тиша зависла.
Йде Люда. А під руку веде Надю. Надя бліда, ногу тягне, спирається на дочку важко, але посміхається.
А Люда… Я такої краси не бачила.
На ній була та сама сукня. Зі штор.
У променях призахідного сонця цей колір горів якимось неземним світлом. Тканина атласна по фігурці струмує, приховуючи все, що треба, і підкреслюючи, що слід. А на плечах – мереживо бісерне мерехтить.
Але головне – не сукня була. Головне – як Люда йшла. Вона йшла як королева. Голову високо тримає, але в очах немає колишньої зарозумілості. У них – спокійна, глибока сила. Вона матір вела так дбайливо, немов кришталеву вазу несла. Немов говорила всім:
«Дивіться, це моя мама. І я нею пишаюся».
Місцевий жартівник Колька, хотів було саркастично зауважити:
– О, подивіться, завіса пішла!
Люда зупинилася. Повернулася до нього повільно. Подивилася йому прямо в очі – спокійно, твердо, без злості навіть, а з якимось жалем.
– Так, – сказала голосно, щоб усі чули. – Це мамині руки пошили. І для мене ця сукня дорожча за будь-яке золото. А ти, Колька, дурень, раз краси не бачиш.
Хлопець аж почервонів і замовк. А Оленка у своїй пишній купленій сукні раптом якось відразу зблідла, здулася. Тому що не ганчірки прикрашають людину, ох, не ганчірки.
Танцювала Люда того вечора мало.
Все більше з мамою сиділа на лавочці. Шалью її вкривала, води приносила, за руку тримала. І стільки тепла було в цьому дотику, стільки ніжності, що у мене сльози наверталися.
Надя дивилася на дочку, і обличчя у неї світилося. Вона знала, що не дарма все було. Що ікона та, чудотворна, вона свою справу зробила – не грошима допомогла, а душу врятувала.
З тих пір багато років минуло. Люда в місто поїхала, вивчилася на лікаря-кардіолога. Стала хорошим фахівцем у цій галузі, людей з того світу витягує. Надю до себе забрала, береже її як зіницю ока. Живуть душа в душу.
А ікону ту, кажуть, Люда знайшла потім.
Багато років шукала по антикварях, великі гроші заплатила, але викупила. Висить вона тепер у них в квартирі, на найпочеснішому місці, і лампадка перед нею завжди горить…
Дивлюся я на сучасну молодь і думаю: скільки ж ми ображаємо найближчих заради чужої думки, вимагаємо, тупаємо ногами. Адже життя – воно коротке, як літня ніч. І мама у нас одна. Поки вона жива – ми діти, і є стіна, яка закриває нас від крижаних вітрів вічності. А піде вона – і все…
Бережіть своїх матерів. Прямо зараз зателефонуйте, якщо вони живі. А якщо ні – просто згадайте добрим словом. Вони там, на небесах, обов’язково почують…
