Поїзд рушив у вечірніх сутінках, залишаючи позаду чергову станцію. Андрій сидів на верхній полиці. Поїздка була довгою й нудною.
Він навіть зрадів, що у нього з’явилися сусіди, вирішивши, що нарешті буде з ким поговорити. Але дві жінки, які зайшли на цій станції, не виправдали сподівань Андрія. Одна була старшою, друга молодшою, мабуть, мати й дочка. Андрій запропонував допомогу з багажем, але молода діловито відмовилася.
Тоді трохи пізніше Андрій запропонував чаю з бутербродами та печивом, все це було у нього з собою і лежало на загальному столі.
– Дякую, не треба, – буркнула у відповідь старша. Після чого, поговоривши про щось із дочкою, лягла на нижню полицю й відвернулася. Невдовзі й молодша зайняла свою другу верхню і теж заснула.
Андрію не спалося. Він лежав і дивився у вікно. У напівтемряві ще можна було розгледіти обриси лісів і якихось поселень, що пролітали за вікном. Андрій повертався з вахти додому. Робота була важка, але платили добре. А те, що його місяцями не було вдома, то нічого. До сорока п’яти років він все ще не завів сім’ю.
Тож вдома його ніхто не чекав. Замислившись над чимось своїм, Андрій задрімав. Прокинувся він від неприємного шурхоту пакетів і обгортки. «Нічні жриці» — посміхнувся Андрій про себе, припустивши, що це сусідки вирішили перекусити.
Але, розплющивши очі, побачив, що обидві вони сплять. Мабуть, він не помітив, як проїхали чергову станцію, і з’явився четвертий сусід.
Андрій не міг його розгледіти, адже сусід сидів на полиці під Андрієм. У приглушеному світлі він бачив лише руки цієї людини. Руки були явно чоловічі. І ці руки намагалися обережно розгорнути пакети з хлібом, ковбасою, сиром і печивом, що лежали на столі.
Ті самі припаси Андрія, які він пропонував мовчазним сусідкам. «Гаразд, мені не шкода. Вранці подивимося, що до чого», — подумав Андрій і вирішив не бентежити нового сусіда, вдавши, що спокійно спить далі. Невдовзі він, справді, заснув.
Вранці він прокинувся на черговій станції. Сусідок не було. Андрій зіскочив вниз. На нижній полиці, склавши руки на колінах у замок, сидів молодий хлопець, років вісімнадцяти. Під правим оком чітко виднівся величезний синець. Лоб подряпаний. Ссадина на губі. Великі блакитні очі дивилися на Андрія з недовірою і навіть переляком.
– Привіт! Андрій! – Андрій привітно простягнув хлопцеві руку.
– Єгор. – Хлопець простягнув руку у відповідь, з явним полегшенням.
– Скільки стоїмо? – Андрій кивнув головою у бік вікна, за яким відкривалася вокзальна площа.
– 30 хвилин. Минуло близько п’яти. – Відповів Єгор.
– Встигну. – Сказав Андрій і вийшов. На пероні він набрав свіжих пиріжків і булочок на сніданок. Яблука, груші та хурму. Повернувшись у вагон, поставив пакети на стіл.
– За кип’яченою водою сходиш? – звернувся він до Єгора. – Будемо снідати. А я тим часом фрукти помию.
Повернулися сусідки. Незадоволено стиснувши губи, вони подивилися на заставлений стіл. Андрій акуратно відсунув покупки на край. Жінки розклали свої продукти і теж приступили до сніданку.
– Бери, бери. – Андрій підсунув Єгору пакет із пиріжками. Йому не давало спокою нічне поводження хлопця та сліди на обличчі. До того ж у Єгора явно не було речей взагалі. Оскільки сумок не побільшало.
– Смакуйте. – Андрій посміхнувся жінкам, вказуючи на пакет із вже вимитими фруктами. Жінки промовчали й до фруктів не доторкнулися. Поїзд тим часом рухався далі.
– Погуляємо? – запропонував Андрій Єгору, коли з пиріжками та чаєм було покінчено. Він взяв хурму, сунув Єгору в руку яблуко і кивнув головою у бік проходу.
– Хто ж тебе так обробив? Не хочеш, то й не відповідай.
– Не знаю хто. – Признався Єгор.
Як виявилося, Єгор приїхав із маленького села за оголошенням влаштуватися на роботу. Тільки в інше містечко й іншу організацію. Жив у якомусь бараці разом із ще десятком чоловіків. Усі вони працювали, але наприкінці місяця нікому не заплатили грошей.
Обурювалися звичайно. Але, зрозумівши, що це ні до чого, адже вони навіть не були влаштовані офіційно, хтось просто поїхав додому, хтось зник у невідомому напрямку.
Єгор залишився один. Йому не було куди йти. Грошей на зворотний квиток не було. У селі — мати і чотири молодші сестри. Найстаршій п’ятнадцять, наймолодшій шість. Батько пішов з життя чотири роки тому. Інших родичів немає.
Єгору довелося відразу після дев’ятого класу йти працювати, щоб допомагати матері. Вона не працювала, займаючись господарством і дітьми.
Та й роботи в селі особливо не було. На дитячу допомогу та пенсію прожити важко. Поки лісопильня ще працювала, Єгор підробляв там. Потім і лісопильня закрилася. Переїжджати в місто не було на що. Будинок у цій глушині не продати. Хіба що за копійки. Та й шкода ж будинок.
— В армію не взяли. — Єгор закатав рукав, показуючи Андрію плями пс..іазу. – Мій батько працював вахтово. Ось і я вирішив. Адже я тепер єдиний чоловік у родині.
Тільки потрапив Єгор на шахраїв, яких, на жаль, багато. На довершення всього хлопця поб..и, вкрали речі та телефон. Його знайшли привокзальні охоронці. Єгор вмовив їх не складати протокол, щоб не дійшло до поліції. Боявся засмутити матір. Та й про що заявляти.
Крім дешевого телефону та змінного одягу у Єгора нічого не було. А тих, хто на нього напав, він все одно не зміг би описати.
Номер матері Єгор знав напам’ять, але дзвонити їй і просити надіслати гроші на квиток назад було соромно. Охоронці пожаліли хлопця. Нагодували його і навіть скинулися на квиток додому.
– Шкода матір. На квиток сюди ледве наскребли гроші, а я приїду з порожніми кишенями. – Закінчив Єгор.
– Наша сестричка Нінка цього року закінчує дев’ятий клас. Я хотів заробити, щоб відправити її вчитися до міста. Дітям треба вчитися.
Андрій співчутливо подивився на Єгора.
– Я теж працюю вахтою. У нас стабільно. Хочеш, спробую тебе влаштувати?
– Давай. – Зрадів Єгор.
– А як тобі дзвонити, якщо щось вирішиться? – Згадав Андрій.
– Запиши номер матері поки що. – Придумав Єгор.
Так і вирішили. Єгор зійшов раніше, на крихітній станції. Поїзд зупинявся тут усього на пару хвилин. До села потрібно було йти ще кілька кілометрів.
– Не забудеш? – Запитав Єгор у Андрія. У його очах горіла надія. Поїзд сповільнював хід. Вони знову стояли в тамбурі.
– Не забуду. – Андрій поплескав хлопця по плечу. Поїзд зупинився. Єгор зіскочив. Кілька людей, що стояли на пероні, поспішили зайти всередину. Поїзд знову почав набирати швидкість.
– Не забудь! – крикнув Єгор, який все ще стояв на пероні. Андрій кивнув головою. І помахав хлопцеві рукою.
Єгор, згорбившись, попрямував до дороги. Було холодно. Єгор засунув руки в кишені. У лівій кишені щось лежало. Єгор витягнув руку і здивовано втупився у розтиснутий кулак.
На долоні лежали купюри. Нічого не розуміючи, Єгор перерахував гроші. Десять тисяч. І тут до нього дійшло. Єгор обернувся, але поїзд уже майже зник за поворотом дороги.
– Дякую! – Крикнув Єгор, розуміючи, що Андрій його все одно не почує.
***
Через місяць Андрій під’їжджав до цієї ж станції, прямуючи на роботу. Поїзд ще не встиг зупинитися, а Андрій уже стояв у тамбурі. На пероні з великою спортивною сумкою стояв Єгор. Поруч стояла жінка.
Нервово перебираючи пальцями, вона дивилася то на Єгора, то на поїзд, що наближався. Жінка була мініатюрною. На вигляд їй було трохи більше сорока.
З-під чорної шапочки вибивалися світлі пасма волосся. У таких самих великих і блакитних, як у Єгора, очах застигли сльози.
Її обличчя можна було б назвати гарним, якби не сліди втоми та смутку. Поруч, міцно тримаючи її за руку, стояла дівчинка, захоплено розглядаючи поїзд. Поїзд зупинився. Єгор швидко обійняв матір і застрибнув на підніжку.
– Дякую вам! Пригляньте там за ним! – Крикнула жінка, звертаючись до Андрія. Андрій посміхнувся жінці у відповідь і підморгнув дівчинці. Поїзд рушив. Жінка все стояла і дивилася йому вслід.
– Я їй усе розповів, – пояснив Єгор. – Вона спеціально прийшла. Хотіла тобі подякувати.
– Та годі. – Андрію стало якось ніяково. – А що це в тебе за така велика сумка? – змінив він тему.
— Мати зібрала. Картопля, закрутки, — збентежено відповів Єгор.
— Здорово, — задумливо посміхнувся Андрій. — Люблю домашні огірочки. — З голови не виходили блакитні очі й пасма волосся, розсипані по плечах.
Єгор працював старанно. Його простота й відкритість подобалися колегам по бригаді. Андрій же відчував до Єгора особливу прихильність. Майже батьківську любов.
Йому хотілося, щоб не тільки дівчата, заради яких старався хлопчина, отримали освіту, а й сам Єгор. Хлопець був кмітливий, все вловлював на льоту. І щоразу, коли проїжджали повз станцію Єгора, серце Андрія починало битися частіше і радісніше.
Мініатюрна жінка незмінно стояла на пероні, зустрічаючи й проводжаючи сина. Їхні погляди зустрічалися, і Андрію здавалося, що очі жінки відповідають теплом і взаємністю.
– Мама каже, ти можеш погостювати у нас пару днів, після цієї вахти. – Сказав одного разу Єгор, після розмови з матір’ю. Це була їхня четверта спільна зміна. – Гриби пішли, ягоди. Я розповідав, що ти любитель. – Пояснив Єгор.
– Так, гарна ідея, – зрадів Андрій.
***
Ірина, так звали матір Єгора, як завжди стояла на пероні в очікуванні поїзда. Сьогодні вона виглядала схвильованою більше, ніж зазвичай. Але її очі сяяли яскравіше.
Цього разу з матір’ю прийшла старша дочка Ніна. Обидві кинулися обіймати Єгора, коли той зіскочив зі сходів. І обидві з вдячністю поглянули на Андрія, що стояв поруч. По дорозі додому Єгор і Ніна йшли трохи попереду, базікаючи про різні дрібниці. Андрій та Ірина йшли слідом.
— Я вам так вдячна за все, — посміхнулася Ірина.
— Дрібниці, — відповів Андрій. — У вас тут гарно, — змінив він тему.
— Так, це правда, — відповіла Ірина. — Адже я сама міська. З батьком Єгора познайомилися, коли він приїхав навчатися. А коли вперше тут побувала, така свобода, тиша, спокій. Вирішили тут жити.
Тоді тут ще була ферма, робота. Потім уже все розвалилося. Але ми все одно їхати не захотіли. Діти, коли підростуть, нехай самі вирішують, тут чи в місті. А мені тут звичніше. Навіть тепер. – Додала Ірина сумно.
– А я навпаки, у молодості переїхав із села до міста. Здавалося, що саме там життя вирує, а тепер там тісно й задушливо. Допрацюю до пенсії — і назад у село, — розсміявся Андрій.
У домі було затишно. Було видно, як дружно живе родина Єгора. Діти допомагали одне одному та матері. Разом готували вечерю, накривали стіл, а потім мили посуд. Навіть наймолодша – Анна – намагалася допомогти старшим.
Після вечері Андрій вийшов на ґанок.
— Чай з обліпихою, — Ірина вийшла слідом і подала Андрію велику чашку. Від чашки йшов пар і пряний аромат.
— Дякую, — подякував Андрій. Їхні руки торкнулися, коли він брав кухоль, а погляди зустрілися. Це тривало частку секунди. Потім Ірина швидко пішла в будинок.
Наступні два дні Андрій з Єгором і старшими дівчатками ходили в ліс по гриби. Ірина з Анною залишалися вдома. По поверненні грибників чекала смачна вечеря. А потім усі разом чистили гриби. Розмовляли, жартували, сміялися.
– Завтра підемо на риболовлю. Удвох. – Сказав Єгор увечері другого дня.
– Чудово. – Погодився Андрій.
– Тобі сподобалася мама? – Серйозно запитав Єгор, коли вони з Андрієм сіли з вудками на березі.
– Сподобалася. – Так само серйозно відповів Андрій.
– І ти їй сподобався. Я бачу. Ми не будемо проти, якщо ви вирішите жити разом. – Єгор вправно підсік великого окуня.
– Добре. – Усміхнувся Андрій. Зараз він почувався хлопчиком поруч із Єгором. Але йому сподобалося й те, як Єгор поставився до цієї важливої для обох розмови.
Андрій уже зрозумів, що справді хоче стати частиною цієї дружної родини. Піклуватиметься про Ірину та дітей. І знав, що все буде добре.
Спеціально для сайту Stories
