– Ти? Звідки? – щиро здивувалася Віра, відчинивши хвіртку.
Вони з чоловіком уже збиралися лягти спати, як раптом почули гучну трель із двору.
– Так, це я! Ось приїхала – зустрічайте! – за хвірткою стояла сестра чоловіка Валерія, яка невідомо звідки взялася, до неї тулилися дві величезні валізи.
– Не зрозуміла …
Віра спочатку подумала, що все це їй здалося. Вона так розгубилася, що навіть забула привітатись з сестрою чоловіка.
— Валерія, а ти як тут? Ти ж маєш бути за півтисячі кілометрів звідси, у себе вдома. Чому не попередила? Що за витівка? А якби нас вдома не було?
– Сюрприз! – Закричала Валерія, зобразивши на обличчі штучну посмішку.
– Проходь давай, любителька сюрпризів. Ой, а в валізи чого напхала? Важкі! – Віра допомогла непроханій гості затягти її багаж у двір.
— Там все найнеобхідніше. Нічого зайвого!
— Ну, ти все-таки поясни, що трапилося? Чого ти зірвалася і примчала до нас із величезними валізами в руках мало не посеред ночі? Щось все ж таки сталося? Адже так?
– Скажи, а Костя вдома? Чому мій брат не зустрічає свою сестру? – уміло пішла від відповіді Валерія. – Костю! Ти де? Ау!
— Тут я, тут, – кутаючись у халат, вийшов на ганок чоловік Віри. – Отак несподіванка! Ти звідки тут, сестрице? А чому одна? Щось я не бачу поряд з тобою твого благовірного.
Костянтин підійшов до Валерії та обійняв її.
— А що обов’язково скрізь тягти за собою чоловіка? Що за пережиток минулого! Ми з ним вирішили трохи відпочити один від одного. Чи я сама вам не підходжу як гість? – вона награбно зареготала. – Ну, ведіть уже до хати, досить розмов. Годуйте, частуйте. Втомилася я з дороги, сил немає! Півдня до вас їхала.
— То ми вже давно повечеряли. Зараз щось зберу на стіл, а ти поки що переодягнися, – сказала гості Віра.
Жінки не дуже дружили, так і не змогли порозумітися за довгі роки. Валерія ніколи не приховувала свого зневажливого ставлення до Віри, щоразу під час зустрічі намагаючись показати їй це.
— Простувата в тебе дружина, Костю. Зі смаком проблеми, та й поговорити з нею особливо нема про що. Та це і зрозуміло, що в селі виросла, з колгоспниками лише спілкувалася. Яке вже там виховання, про які смаки можна говорити? – навмисне голосно вимовляла завжди Валерія.
— Слухай, годі вже. Мене все у Вірі влаштовує, а тебе моя дружина взагалі не має хвилювати. У своїй родині розберися, – відповів їй брат.
Валерія з Вірою проте ніколи не лаялися, але й не дружили. Спілкувалися за потребою на сімейних заходах, а десять років тому Валерія раптом покинула першого чоловіка і з сином-підлітком поїхала в інше місто, де незабаром знову вийшла заміж.
Офіційно чи ні, ніхто не знав, але чоловік у неї з’явився. І ось сьогодні вона раптом заявилася до брата і невістки, не попередивши їх про свій приїзд. Також було незрозуміло, чому вона приїхала одна – без сина та без нового чоловіка.
Подружжя було здивоване, щось у цьому було дивне. За вечерею нічого з’ясувати не вдалося. Валерія відбулася загальними фразами про те, що всі її близькі здорові і почуваються добре.
– А ти у відпустку до нас, чи що? Нічого не зрозумію? – допитувався Костя.
— Ну, можна й сказати. У творчу відпустку, – загадково посміхнулася йому сестра. – Давайте вже спати, а то я втомилася, з ніг валюсь.
— І що це таке? Ти щось розумієш? – Запитала Віра у чоловіка в спальні.
Сну все одно не було, тому вони жваво обговорювали подію.
— Може, зі своїм Русланом посварилася і вирішила його таким чином провчити? – припустив чоловік.
— А син Влад де тоді? – Дивувалася Віра.
— Та Владу вже 25 рік, він і без матері спокійно може обходитися! Може, вже з дівчиною живе, від Валерії нічого не доб’єшся, як партизан мовчить.
— Ну, як би там не було, а терпіти я її тут довго не маю наміру. То їй і передай! – Невдоволено заявила дружина.
— Та навряд чи вона затримається в нас надовго, – сказав Костянтин.
Але сестра чоловіка, зважаючи на все, приїхала до них не на тиждень. Вона вивантажила весь свій одяг, численне взуття та інші аксесуари до шафи гостьової кімнати і жила як у себе вдома.
Хоча хатніми справами Валерія не займалася – господині не допомагала, їжу не готувала, навіть продукти не купувала. Попелюшка або лежала в кімнаті з телефоном у руках, або їздила численними подругами, з якими вона давно не спілкувалася.
– Віро, ну ти неправильно плов готуєш. Не вмієш, не берись, – усміхаючись, заявила Валерія, заходячи на кухню. – І тісто я зовсім інакше роблю на булочки. Бачиш, вони в тебе клейкі вийшли? Рецепти сьогодення не знаєш.
Віра мовчала, кидаючи на чоловіка злі погляди. Лаятись вона у своєму будинку не збиралася, але терпіння її вже було на нулі.
— Меблі якісь у вас застарілі в будинку. Пора б оновлювати потихеньку, – говорила Валерія. – Хоч би у вітальні диван поміняйте. Якщо хочеш, Віро, я підкажу тобі, проконсультую тебе. Якраз і штори заразом зміниш.
Валерія поводилася по-хамськи. Робила вона це навмисне або через свій характер, Вірі було все одно, але те, що в її власному будинку з нею поводилися як із прислугою, її зовсім не влаштовувало. І терпіти це вона більше не збиралася.
— А ти додому коли, нагадай мені, – спитала вона у Валерії якось за сніданком.
— Поки що не збираюся, – відповіла сестра чоловіка.
— А вже час! У нас не готель!
— А чого ти тут командуєш? У цьому будинку мій брат хазяїн! – не стрималась Валерія
— Наважуюсь тобі нагадати, що цим будинком ми з чоловіком володіємо вдвох, у рівних частках. Тож я тут командувати маю право. Збирайся, почастувала ти в нас!
Валерія лише невдоволено пирхнула на ці слова і пішла до кімнати, де тепер жила. Костянтин, повертаючись із роботи, заставав незмінну картину – сестра валялася в шезлонгу з книжкою чи телефоном у руках, а Віра, яка була на той час у відпустці, працювала в саду чи вдома.
— Сестро, ну йди сюди, розмова є, – покликав її якось брат, не витримавши більше її безпардонної поведінки.
Валерія невдоволено підвелася з шезлонгу.
— Ну, чого тобі? Лежала, нікому не заважала. Ні, треба все зіпсувати.
— Додому коли збираєшся? Ти в нас три тижні живеш. Нічого нам не пояснюєш, коли поїдеш, не кажеш. Ми хоч і рідні з тобою, але так не робиться, – суворо промовив Костянтин.
– А ніколи! Що ви причепилися? Не збираюся я їхати. Ось і все! Житиму тепер у вас. І це не обговорюється, – Валерія сказала це спокійно та впевнено.
– Що? Ти сказала – у нас? – одночасно здивовано вигукнуло подружжя.
— А чого це? Ти в нас наче заміжня жінка! У тебе є родина, квартира, обов’язки. Чи я щось плутаю? Ти ж не самотня невлаштована дамочка, щоб приживатися у рідного брата.
— Із сім’єю давно вже все погано. Нема більше сім’ї. Руслан мене ще рік тому кинув, молоду знайшов, та й чорт з ним! А синок уже виріс. Квартиру свою я йому залишила, хай живе.
— Ну, з твоїми проблемами тепер все зрозуміло, а тільки до чого ж тут ми з Вірою?
– Ви? А ні до чого! Я просто так вирішила. Будинок у вас великий, місця мені вистачить. Ви все одно тепер удвох живете. Племінниця моя виросла, у столиці вчиться. Навряд чи вона до вас повернеться назад. А так ми разом з вами втрьох і житимемо.
— А ти нас із дружиною не хочеш спершу спитати? – Костянтин навіть здивувався від такого нахабства.
— Ми з тобою рідні, і це все сказано. Ти як брат повинен мені допомагати! – Пафосно заявила Валерія. – Годі вже розмов. Я їсти хочу, йдіть вечеряти.
— А ти приготувала вечерю? Чи, може, продуктів для неї купила? – невдоволено спитала Віра.
– Фу, які ви скандалісти! Ну добре, сьогодні обійдуся без вечері. Все одно худнути збиралася.
Валерія пішла до своєї кімнати, а подружжя почало думати, що їм робити далі. Зателефонувавши до сина сестри Влада, Костянтину вдалося з’ясувати дуже цікаві факти.
Виявляється, свою квартиру Валерія продала ще півроку тому, щоб розплатитися з величезними боргами за кредитами, що залишилися в неї після втечі Руслана. Сину змогла купити лише кімнату в гуртожитку, а сама не вигадала нічого кращого, як оселитися у рідного брата.
— Ну, ти й ушла, сестрице! Квартиру свою втратила. Сина без повноцінної житлоплощі залишила, все мужика свого ублажала, безсовісна! А тепер узялася за нас. Може, і наш будинок теж за вітром пустиш, га? Ти кажи, не соромся, ми перепишемо частину будинку на тебе, щоб тобі було що черговому мужику подарувати! – Кричав Костянтин.
— А ти злий, братику!
– Іди працювати, чого ти сидиш тут? Ти ж кухар за освітою. Тебе ж із руками відірвуть, така професія! Зніми кімнату, працюй. Живи нормальним життям, а не отруюй його родичам своєю безпардонною поведінкою.
— Отже, виганяєш? – Не повірила Валерія. – Мене, рідну сестру, женеш на вулицю?
— Виганяю. І завтра ж, щоб тебе тут не було! Ти не немічна, щоб сидіти на нашій шиї! Якщо в самої розуму не вистачає, доведеться гнати тебе силою.
Наступного дня Валерія зателефонувала одній зі своїх давніх подруг і переїхала до неї з усіма своїми пожитками. Тепер на її шиї сидітиме невідомо скільки.
Та й подруг у Валерії багато, адже можна в кожної з них пожити потроху, або довго, там вже як вийде, але це тепер зовсім не стосується брата та його дружини.
