Іван Миколайович допрацьовував останні місяці до виходу на пенсію і не міг дочекатися звільнення від набридлої роботи, здоров’я підводило. Вже кілька років він страждав від виразки шлунка. Хвороба то відступала, то знову давала про себе знати.
– Все, набридло ходити по лікарнях і нервувати на роботі… – говорив синові Іван Миколайович, – з мене досить, я відпрацював своє. Шкода, що Марія не дожила до цього часу. Її так не вистачиє. А я тепер за двох буду жити і постараюся радіти, і вилікуватися.
Тому поїду в село, до свого приятеля-сусіда, до однокласника Павла. Він уже там давно оселився. Це його рідне місце, і він мене до себе кличе. Навіть будиночок пригледів.
– І як ти там збираєшся лікуватися, тату? Наскільки я знаю, у тій дірі лікарів немає, лікарні теж. Я не можу тебе зрозуміти. Одним повітрям ситим і здоровим не будеш… – відповідав йому Матвій.
– А хто каже, що одним повітрям? По-перше, я там трохи підроблятиму, адже там є кози. А це така священна тварина, що вилікує будь-яку хворобу своїм цілющим молоком, — серйозно говорив Іван Миколайович. — Сам Павло фермер, і тримає кілька десятків кіз.
У них у селі всі тримають кіз, і хоч людей там залишилося небагато, але вони дружні, як одна сім’я. Я ж їздив на свята, бачив, познайомився.
– Одне діло на святі посидіти, а інше — жити там щодня, у будь-яку пору року. Подумай, тату. Щось мені не подобається ця затія, — заперечував син.
– Чесно кажучи, я давно про це мріяв, ось тільки робота не відпускала, треба було дотягнути до пенсії, а тепер я вже можу робити що завгодно і сам вирішувати.
Ну, не складеться у мене там життя, так повернуся! А спробувати хочеться, – наполягав батько.
І ось уже наприкінці зими, не дочекавшись тепла, Іван Миколайович приїхав до приятеля в село. Вулиці з будинками, сади та городи, на краю села ферма Павла, а за нею луки тягнуться аж до самого лісу, а збоку звивається річка.
– Ох, добре… – зітхнув Іван, потягнувшись. І тут же взявся до справи: почав приводити до ладу свій будинок.
– Найголовніше – піч працюю, а дах не протікає! – радів Іван, – а решту потихеньку приведу до ладу. Усе життя попереду!
Павло допомагав другові в роботі і порадою, і працею. Селяни були задоволені: з’явився молодий пенсіонер, та ще й такий позитивний і працьовитий!
А коли Іван почав допомагати Павлу на фермі, то й зовсім стали поважати нового мешканця, стали називати його на ім’я та по батькові й вітатися.
А Івану подобалося керувати трактором. Він підвозив сіно на ферму, годував тварин і відразу полюбив кіз — таких розумних, допитливих і активних. За роботу він почав брати молоко та інші натуральні продукти: м’ясо, яйця, сир.
Особливо раділа сусіду сімдесятирічна пенсіонерка Ніна Сергіївна. Вона підгодовувала Івана і трохи допомагала по господарству. Поки Іван був на роботі, сусідка підробляла у нього куховаркою і прибирала в будинку.
— Тату, не виснажуй себе роботою, — просив Матвій, приїжджаючи до батька робити ремонт, — а то звідки пішов, до того й повернувся — знову ка.рга.
– Е, ні. Тут ти помиляєшся! – сміявся батько. – Тут я, працюю не повний день, а лише половину. Така в нас домовленість. Але, чесно кажучи, моя теперішня робота здається мені дитячою забавою порівняно з тією відповідальністю, що була в мене на заводі.
Я б і весь день гладив козячі морди, і годував їх, якби не ремонт будинку. А Павло такий радий, що в селі з’явилися ще одні робочі руки, і на кого можна покластися. Каже, що коли підготує мене до всіх видів робіт, то, може, і у відпустку я його відпущу хоч на тиждень.
– Звичайно, ти йому потрібен, – погодився син, – але як твоє самопочуття?
– Молоко п’ю з першого дня. Спочатку брав у Павла на фермі, а тепер мені носить від своєї кози Люськи моя сусідка Ніна Сергіївна.
Смачне, як пломбір! І знаєш, поки й нічого не болить. Взагалі перестав відчувати шлунок і всі мої нутрощі. Що там у мене де? Не знаю, — розсміявся Іван Миколайович, — а хочеш і ти спробуй? Будеш у місто собі брати. Там такого не купиш.
— Не знаю щодо себе, а за тебе радий. І тримаю кулачки. Тільки не підіймай важкого, — порадив Матвій.
— Так у Павла все автоматизовано. Я на маленькому тракторі навіть у приміщення ферми заїжджаю і розкидаю сіно. А вода в поїлках, все як треба! Навіть приємно працювати, — запевнив батько.
Прийшла й баба Ніна, щоб подивитися на Матвія, який уже обклеював другу кімнату. Вона, ніби чуючи розмову батька й сина, принесла Матвію молока й сиру від своєї кози.
– Ось я й кажу твоєму батькові: давай мою козу одну на двох тримати. Все одно мені одній стільки молока не випити, а витрат менше, і турбот теж. Він і віничків заготує, і сіна, а я доглядатиму, і доїтиму, і годуватиму, — говорила вона.
– Та що, я згоден. Тим більше, що Люська мені до душі. І спокійна, ласкава, і цілюща, — відповів Іван Миколайович.
– Це вона тебе в компаньйони заманює, щоб ти не дістався іншим господиням, — посміхнувся Матвій, коли Ніна Сергіївна пішла.
– Не знаю, може, й так. Але мені всі раді, і я теж полюбив село, а це — хороші люди. Ну, і кози, які мені особливо подобаються, — веселився Іван Миколайович.
— Я тебе не впізнаю, — Матвій дивився на батька і радівав. Стільки енергії й пустотливого запалу було в батькові, що син давно його таким не бачив.
Весна прийшла рано, і як тільки трава почала рости, мешканці села почали випускати кіз на пасовища. Іван і тут став у нагоді фермеру – почав пасти кіз. Серед стада були й дві конячки, і пара овець, а поруч ходили дві собаки Павла, які звикли гуляти зі стадом.
У Івана були й помічники – підліток Сашко та його брат Олег. Хлопці обожнювали кіз, і майже щодня після школи приходили на ферму, допомагали і кіз з пасовища заганяти, і з молодняком возитися – годувати й поїти.
Матвій з літа почав частіше їздити в село до батька. Тепер, коли сонце і краса зеленої природи засліплювали очі, всім хотілося і на річку сходити порибалити, і скупатися…
Матвій привозив із собою на вихідні і дружину, і маленьку Софію, які швидко подружилися з односельцями, їхніми дітьми і раділи своєму дому в селі, особливо козі Люсі, яка стала улюбленицею в їхній родині.
Про свою виразку Іван Миколайович вже й не згадував, він радів зміні діяльності і до сліз сміявся, коли син розповідав, у якому здивуванні були його колеги на заводі, коли дізналися, що їхній колишній керівник відділу тепер пасе кіз у глухому селі.
– Напевно, я вибрав не ту професію, ось і розплачувався все життя хворобами, – вже філософськи міркував Іван, а Ніна Сергіївна кивала:
– А що я тобі казала? Уже не перший рік, як ти почав до нас їздити – кидай свій завод і біжи сюди. Тут воля, простір, свобода, а їжі на всіх вистачить. Тільки не лінуйся.
– Насправді я й не так багато їм, — продовжував Іван, — і тепер не так часто їжджу на своїй машині. Лише пару разів на місяць до міста, та й то не хочеться звідси їхати.
Пішки більше ходжу, землю топчу. А які тут світанки й заходи сонця! Я ж раніше в місті їх і не бачив. Там і горизонту немає – одні сірі будівлі стіною, і вихлопні гази та люди…
А тут над тобою величезне небо. І є час на нього помилуватися, і подихати, і подумати…
Матвій все спокійніше слухав такі ліричні міркування батька і подумки погоджувався, але мовчав. Але через рік затіяв будівництво нової лазні в саду, яку батько схвалив. А потім і всі відпустки сім’я сина стала проводити в їхньому улюбленому селі.
Про своє одужання Іван Миколайович розповідав усім знайомим і друзям, рекламуючи кіз та їхнє чудове молоко.
Таким чином, за рік у селі було куплено ще два стареньких будинки міськими знайомими Івана та Матвія, і у селі стало на два житлових будинки більше.
Фермер Павло кілька років домагався ремонту дороги до села від траси. І нарешті, два кілометри дороги були планово відремонтовані.
Старий асфальт з вибоїнами залишився в минулому. Нова дорога стала привабливою для міських покупців, які вже самі приїжджали до фермера за продуктами.
Саме завдяки хорошій дорозі наступного року до села приїхали ще дві сім’ї новоселів, і вже можна було говорити про приріст населення, оскільки сім’ї були молодими, з дітьми, і з планами влаштувати своє життя на землі та працювати.
Колишня вчителька сільської школи, ровесниця Івана, познайомилася з ним у магазині. Вони відразу сподобалися одне одному, немов пробігла іскра, хоча обоє були в солідному віці для палких почуттів.
Але після кількох зустрічей Іван та Ірина вирішили бути разом.
І незабаром у домі Івана з’явилася господиня. Ніна Сергіївна раділа сусідці, їй було вже нелегко працювати на два доми, хоч Іван і дякував їй за працю грошима, і допомогою.
– Ось тільки коза у нас так і залишиться на дві сім’ї, – просив Іван, – чи вистачить нам однієї Люсі? А можна й козу від неї залишити, зайвим молочко не буде. Так Ірино?
На сімейній нараді було вирішено залишити й другу козу.
– Розширюється наше господарство! – сміялася баба Ніна, – Ірочка теж любить молоко. Всім здоров’я потрібно.
– Так, адже це не тільки дієтична їжа, а це й довголіття, і гарний настрій! – підтримував Іван, і, беручи кухоль, наливав собі молочка.
– Коли є сім’я, поруч добрі люди, все гаразд і всі здорові, то це вже велика удача і щастя! – продовжив Іван Миколайович.
Коза, чуючи його голос, бекала з двору, і всі сміялися. А Іван кричав їй у відчинене віконце:
– І ти згодна, моя Люсенка? Ось молодець, живи довше, годувальниця!
