– Мамо? Галю? – чоловік, який відчинив хвіртку свого заміського будинку, був вельми здивований.
Ігор очікував побачити дружину, яка затримувалася через традиційні п’ятничні затори на виїзді з міста. Дуже чекав на неї. Уже накрив стіл. Посмажив рибу, яку сам сьогодні вивудив із місцевої річки. Нарізав салатик, охолодив пляшечку.
Днями чоловік став щасливим володарем звання відпускника. Ірина ще тільки готувалася до відпустки, з великим небажанням і заздрістю до чоловіка відпрацьовувала останні дні.
Не так давно подружжя вирішило придбати невеликий будинок у передмісті. У цьому селищі колись жила тітка Ірини. Вона дівчиськом кілька разів гостювала у неї, і спогади про той час були тільки хорошими.
Будинок був старим, дерев’яним, але вельми добротним і доглянутим. Видно було, що господарі дуже любили своє житло, підтримували його в порядку. Доглянутий двір і сад теж тішили око.
Рішення прийшло спонтанно. Дорослі дочки, заклопотані своїми турботами, все рідше стали приїжджати до батьків. Ігор та Ірина часто ловили себе на думці, що їм нічим зайнятися у вільний час. Особливо це відчувалося під час відпусток і свят.
– Семенюкови на вихідні у своє село поїхали, картоплю садити, – з легкою заздрістю в голосі розповідав дружині Ігор. – Кажуть, у них там така картопля, просто смакота! І малина як мед. І солов’ї всю ніч співають.
– А Маринка на дачу на всі травневі з сім’єю поїхала. Кажу їй – давайте зберемося на шашлики – стільки днів відпочивати будемо. А вона відмовилася. Каже, ми з дачі раніше ніж через тиждень і не повернемося. Там так чудово. Та й справ повно, – ділилася з чоловіком про свою подругу Ірина.
– Так, і дівчата наші нас забули, – сумно відповідав Ігор.
А потім вони сіли і стали вивчати оголошення про продаж заміських будинків. І натрапили на цей чудовий у всіх сенсах будинок. Закохалися з першого погляду. І купили.
Тепер їхні вихідні, а головне – відпустки, були наповнені новим сенсом і змістом. Подружжя не могло дочекатися тих моментів, коли виїжджало із задушливої і тісної квартири у свій будинок, оточений просторим красивим садом.
Ірина була на нервах. Здавалося, цій пробці не буде кінця. Годину тому вона зателефонувала Ігорю, що виїжджає. І ось на тобі застрягла невідомо на скільки.
“Ігор там тепер і стіл уже накрив. Мається, напевно, в очікуванні”, – думала жінка.
Єдиним її бажанням зараз було прийняти освіжаючий душ і посидіти в тиші та спокої поруч із коханим чоловіком. День видався дуже непростим, нерви на роботі їй помотали сьогодні знатно.
Нарешті вона вирулила на дорогу, що вела до їхньої вулиці. Усе, скоро будинок!
Але мріям Ірини не судилося збутися. Не встигла вона зарулити на подвір’я, як побачила усміхнену на все обличчя свекруху, а поруч зовицю Галину.
– Ну, і де тебе носить? Зачекалися вже. З голоду маємося, чоловік твій нас за стіл не пускає. Каже, Іринку треба чекати. Хуліган такий – матір із сестрою голодом морить, – у напівжартівливій манері промовила Ніна Василівна.
Ірина звернула увагу, яким розчарованим було зараз обличчя чоловіка, на відміну від його усміхненої рідні.
– І вам доброго вечора, гості дорогі! – невесело відповіла Ірина, виходячи з машини. – А що ж ви без попередження? Про запрошення я вже взагалі мовчу – не чули про таке? Ні?
Жінка була роздратованою і дуже втомленою. Ну от зовсім не до гостей їй було сьогодні!
– Тю! Які запрошення, Іро? Я що, не можу до рідного сина приїхати? І Галка теж. Ми, рідні йому, не чужинці якісь, щоб дозволу питати та ще й попереджати, – нахабно відповіла свекруха.
– Не сваріться. Приїхали й добре. Що вже тепер. Ходімо вечеряти, – спробував згладити ситуацію Ігор.
– Дайте мені хоч освіжитися, – втомлено промовила Ірина.
“Що робити, доведеться їх потерпіти. Цікаво, вони надовго прибули? Сподіваюся, лише на вихідні. Добре, що в нас із чоловіком відпустка, а то вихідні були б безбожно зіпсовані. Гаразд, пару днів потерпимо, що ж тепер”, – думала Ірина, приймаючи освіжаючий душ.
За вечерею було шумно. Зовиця дуже емоційно розповідала їм про те, як вона потрапила під скорочення. І що це неймовірна несправедливість.
– Стільки років трудитися на підприємстві, життя присвятити улюбленій справі і в результаті отримати стусана під зад! Це що? – голосно ділилася Галина з ріднею.
– Та повне беззаконня – ось, що це! – підтримувала доньку Ніна Василівна. – Повне! Але нічого, Галочко, тобі треба відволіктися. Це не найстрашніше в житті.
– Відволічуся, куди я подінуся. Не дарма ж до брательника приїхала, – охоче погодилася розрум’янена від напоїв Галина.
– Я ось дивлюся, Іро, що у вас абсолютно нічого не посаджено на городі. Одна трава. Так не піде, – зі знанням справи сказала свекруха.
– А чим тобі трава не подобається, мамо? Стрижені, акуратні газони, око радують. Якщо що, то ми спочатку не збиралися тут вирощувати овочі, – відповів Ігор.
– От і погано! Стільки землі даремно простоює. Пропадає! Траву вони вирощують. А ми потім помідори й капусту на ринку купуємо. Вам що, важко щось посадити? Засуньте в землю, воно ж саме виросте, – розпалювалася Ніна Василівна.
– Скажіть, а ви надовго до нас? – перебила її Ірина.
– Ми-то? А куди нам, власне, поспішати, так, Галочко? Я на пенсії, Галку скоротили. Тож – на все літо ми.
– Що? – сторопіла Ірина. – Як ви сказали?
– Мамо, ну це якось… Занадто. У нас із дружиною можуть бути свої плани, правильно? Ми хотіли відпочити від усіх. Удвох побути тут, у нашому домі, – спробував відмовити матері Ігор.
– Ой не можу, насмішив! Удвох! Ви що молодята! Вам років-то скільки?
– Скільки б не було, а це наше бажання. Ми дуже втомлюємося на роботі від людей, – продовжував Ігор.
– Так відпочивайте! Ми-то чим вам завадили? Розмова ні до чого не привела. Усі розійшлися на нічліг.
Рано вранці Ірина, яка так любила поніжитися в ранковій прохолоді й тиші цього будинку, не встигнувши розплющити очі, почула гучний сміх і розмови буквально під відчиненим вікном спальні.
Їй довелося піднятися і вийти на подвір’я, щоб урезонити безпардонну рідню.
– Ви що тут влаштували? – кутаючись у халат від ранкової прохолоди і позіхаючи, запитала вона у свекрухи.
– Грядки розбиваємо, поки не спекотно. Я й насіння з собою прихопила, як знала! Ось тут редиску посадимо, там – цибульку зелену, а там – капусту і перець. Помідори ще треба, але для них ми подалі грядки зробимо. Все одно ще розсади немає. За нею в місто на ринок треба їхати. Ігорка попросимо.
– А я вам давала дозвіл щось тут садити? – здивувалася Ірина. – Ви в гостях. Сподіваюся, і далі будете поводитися як гості. Не потрібні нам тут ніякі грядки, вам зрозуміло? Усе, що необхідно, ми купимо в магазині або на базарі.
– Ні, ну що ти така, га? Безініціативна якась. Нам із Галкою все літо чимось займатися треба? Треба! Ось ми й займемося посадкою овочів і зелені до столу.
– Не будете ви тут жити. Навіть і не мрійте! – грубо відповіла Ірина. – А що, хіба Галину вдома вже ніхто не чекає? Ось так новини.
– Від Галі Михайло пішов. Ми не хотіли вам розповідати. Але що ж робити, доводиться. Тож вона у вас буде душу в порядок приводити. Ну і я з нею, – підсумувала свекруха.
Ірина зайшла в будинок, щоб більше не слухати цю маячню. Набридло!
– Скажи своїм рідним, щоб припинили займатися самоуправством на ділянці. І передай, щоб збиралися додому. Сьогодні ж. У мене терпіння не залізне.
Ірина пішла в спальню, де щільно зачинила вікно і знову спробувала заснути.
Коли ж через кілька годин вона вийшла у двір, то просто втратила дар мови.
Свекруха із зовицею все-таки встигли скопати частину газону. А зараз сиділи за столом під розлогою грушею і відзначали… Щось відзначали.
Стіл був щедро заставлений частуваннями з холодильника Ірини. Ці продукти вона накупила на тиждень наперед, щоб не їздити в місто. Крім цього, вона виявила пляшку дорогого напою, що берегла для зустрічі з подругами.
– О, встала, лежебока? Ходімо, приєднуйся до нас. Відпустку вашу з Ігорком відзначимо. Ну і початок посівного сезону, – покликала її Галина. – Бачиш, як ми попрацювали.
Чоловік в очікуванні заслуженого гніву з боку Ірини ховався в хаті.
– Ігоре, а довго вони над нами знущатися планують? Це що за нахабство – брати мої продукти, напої, як свої? Ти сказав матері, щоб вони їхали? – прокричала дружина, зайшовши всередину.
– Сказав. Але селищний автобус ходить раз на добу. Тепер тільки завтра. Але вони й завтра не хочуть їхати…
Чоловік відвів очі. Зрозуміло, лаятися не хоче.
– Правильно! Чого їм їхати, коли тут така благодать. І закуска на будь-який смак, і напої! І головне – заняття до душі є, коли раптом засумує. Тільки все це наше! Це наша власність, наші продукти і газон теж наш!
– Ірочка, заспокойся. Я сам не збираюся їх усе літо терпіти. Що-небудь придумаємо.
– Ось і придумуй. А я поки що в місто з’їжджу. З подругами зустрінуся. Завтра повернуся, щоб будинок був порожній, – холодно сказала вона.
Ірина зібралася і поїхала в місто, де чудово провела час зі своїми давніми приятельками.
Повернулася в неділю і з жахом виявила, що свекруха з зовицею все ще не поїхали.
Смарагдовим газоном тут і там були вкопані кілочки і протягнуті мотузки. Ймовірно, межі майбутніх насаджень.
Стіл у дворі був заставлений тарілками. Ніхто не спромігся їх прибрати. Ірина побачила, що в мангалі вчора смажили шашлик – веселилися тут без неї на всю котушку.
– Ну ось і добре. Тепер Ніна Василівна не зможе сказати, що син їх погано привітав.
Зайшовши в будинок, вона відшукала чоловіка і вручила йому ключі від машини.
– Рейсовий автобус уже пішов. А особисте таксі під боком. Уперед!
– Вони не поїдуть, – винувато відповів Ігор. – Не хочуть.
– Так? Ось новини. Зараз захочуть!
Ірина пройшла в кімнату, де відпочивали свекруха і сестра чоловіка.
– Додому зібралися?
– Іро, привіт. Ти повернулася? Ні, ми не поїдемо. Ще стільки роботи у дворі, ти що?
– Немає у вас ніякої роботи в моєму дворі! Зрозуміло? Збирайтеся негайно. Ігор чекає на вас. І порада вам, Ніно Василівно, – купіть собі дачу. І дочку припиніть за собою тягати. Виросла вона вже. Нехай своєю головою думає. І життям живе своїм, а не вашим.
– Виганяєш, значить, – зі злістю запитала свекруха.
– Чесно? Так. Бо совість треба мати. Це мій дім, і я хочу в ньому спокою для себе і своєї сім’ї. Заслужила, знаєте. Не дівчинка вже, щоб на задніх лапах перед вами бігати.
Свекруха і зовиця спочатку затамували образу на Ірину. Але незабаром забули про цей інцидент. Тому що Галина знайшла нову цікаву роботу. І Михайло до неї повернувся.
А Ніна Василівна у сусідів по під’їзду взяла в оренду дачний будиночок з ділянкою, де із задоволенням зайнялася садівництвом.
