Після школи Віра поїхала з невеликого провінційного містечка до Києва, щоб продовжити навчання. Одного разу пішла з подругами в клуб і там познайомилася зі Стасом.
Столичний красень, його батьки поїхали на рік у закордонне відрядження. Вона закохалася в нього без пам’яті і незабаром переїхала жити до нього.
Жили на широку ногу, батьки гроші надсилали. Щодня то в клуб ходили, то вечірки вдома влаштовували. Спочатку Вірі таке життя подобалося. Схаменутися не встигла, як нахапала боргів і пропусків, зимову сесію здала з двійками. Постало питання про її відрахування.Віра пообіцяла взятися за розум і перескласти іспити. І справді, засіла за підручники.
Коли до Стаса приходила компанія, вона замикалася у ванній. Сесію вона все-таки перездала. Але вирішила вмовити Стаса стати розсудливим. У нього останній курс, скоро диплом отримувати.
– Та ну, Веруню. Один раз живемо. Молодість – штука минуща. Коли й веселитися, як не у двадцять років, – безтурботно відповідав він.
Соромно було матері сказати, що без штампа в паспорті живе з хлопцем. Коли дзвонила додому, брехала їй, що заміж вийшла, розписалися, а весілля зіграють, коли батьки Стаса повернуться з відрядження.
Одного разу Віра відчула себе погано на заняттях. Голова паморочилася, нудило. Вона не могла згадати свій календар і з жахом зрозуміла, що, скоріш за все,буде дитина.Тест підтвердив її припущення.
Термін невеликий, і Стас став умовляти її позбавитися дитини. Уперше вони сильно посварилися, та так, що Стас пішов і два дні не показувався вдома. Віра місця собі не знаходила, чекала і ридала. Нарешті Стас повернувся, але не один.
На ньому висіла блондинка , яка ледве трималася на ногах. Віра була виснажена невідомістю і очікуванням, не стрималася і накричала на Стаса, стала виганяти його супутницю.
– Вона не піде. А не подобається, сама вали звідси, істеричка! – прокричав він і замахнувся.
Вона схопила пальто і вибігла з дому. Пішки дійшла до гуртожитку. З розмазаною по щоках тушшю, у сльозах, Віра постукала у двері. Вахтерка зглянулася і впустила її.
Наступного дня прийшов Стас, просив вибачення, обіцяв, що більше ніколи такого не буде, благав повернутися. Віра повірила. Заради дитини.
Так-сяк вона закінчила перший курс. Додому їхати боялася. Що скаже мати? Але й залишатися в Києві страшно. Скоро мали приїхати батьки Стаса, а вона з животом і має жахливий вигляд.
Незабаром дійсно приїхали батьки з відрядження. Дізнавшись, що Віра з провінції, що щойно перейшла на другий курс, батько почав неприємну розмову. Запропонував Вірі грошей, щоб вона поїхала і залишила їхнього сина в спокої.
– Сама подумай, який із нього батько? Одні гулянки та клуби на умі. А може, і не його це дитина зовсім? Гроші великі пропоную. Бери і їдь у своє місто, до батьків. На перший час вистачить. Повір, так усім буде краще.
Прикро було Вірі чути це. Від сорому готова була провалитися крізь землю. Стас не заступився, слухав мовчки. Гроші Віра не взяла, хоча потім шкодувала про це. Зібралася і поїхала до матері.
А та, як побачила доньку з животом на порозі, так одразу все зрозуміла.
– А чого одна приїхала? – насторожено запитала вона. – Я так розумію, що заміж ти не вийшла? Натішився хлопець і вигнав тебе? Гроші-то хоч дав? – запитала мати, не пускаючи доньку у квартиру далі передпокою.
– Мамо, як ти можеш? Не потрібні мені його гроші.
– А до мене чого приїхала? Ми з тобою тут і раніше ледве удвох уживалися. Я думала, витягла донька щасливий квиток, заміж за столичного вийшла, в шоколаді живе. А вона з животом до мене повернулася. І як ми тут помістимося вчотирьох? Та ще з дитиною маленькою?
– Чому вчотирьох? – упавшим голосом, нічого не розуміючи, запитала Віра.
– Тому що поки ти в Києві запалювала, у мене теж друг з’явився. А що? Я ще не стара, теж щастя жіночого хочу. Тебе одна ростила, про себе думати ніколи було. Можу тепер і для себе пожити. Він молодший за мене. Не хочу, щоб на тебе витріщався.
– Та куди ж мені йти, мамо? – ледве стримуючи сльози, прошепотіла Віра.
– А до чоловіка повертайся. Або хто він тобі. Він дитину тобі зробив, нехай і забезпечує її, піклується про вас.
Мати стояла непохитна. Ні жалості, ні співчуття Віра не побачила в її очах. І раніше в них стосунки не були теплими, а тепер і зовсім, немов із чужою людиною розмовляла Віра, а не з рідною матір’ю.
Взяла Віра сумку і пішла геть. Відійшла від будинку, сіла на лавку і заплакала. Куди йти? Кому вона потрібна, якщо навіть рідній матері на неї і на майбутнього онука наплювати? Думала навіть вийти на дорогу і під машину. Але дитина в животі неспокійно заворушилася, немов відчула щось. Не вистачило духу у Віри змусити її зробити це.
– Віро? – перед нею несподівано зупинилася дівчина.
Вона підняла очі, але сльози не давали розгледіти обличчя.
– Це я, Соня Гончарук. Ми разом у школі вчилися. А ти чого плачеш? – вона сіла поруч із Вірою і тут помітила живіт. – В тебе дитина скоро буде?
Віра розридалася і все розповіла колишній однокласниці.
– Знаєш що, підемо до мене. Батьки на дачі до осені. Поки у мене поживеш, не на вулиці ж тобі ночувати. А потім придумаємо що-небудь.
І Віра погодилася. А куди діватися? Ноги не тримали від втоми, їсти хотілося сильно.
– Розташовуйся. Та не соромся, – сказала Соня, привівши до себе Віру.
Віра з радістю опустилася на м’який диван, витягнула ноги. А Соня побігла на кухню.
– Зараз нагодую тебе. Я на канікулах у лікарні працюю. А взагалі в медучилищі вчуся, – кричала вона з кухні. – Чула, ти в Києві вчишся?
– Навчалася, – тихо сказала Віра і прикрила очі.
Через два дні Соня прийшла з роботи радісна.
– У нас у відділенні старенька лежить, не ходить після інсульту, але голова світла. Так сьогодні дочка її приїхала. Викликали, бо матір пора виписувати. А дочка до себе відмовилася її брати, уявляєш? Каже, в іншому місті живе, чоловік буде проти. Із трьома дітьми у двох кімнатах туляться.
Ніяк, каже, взяти матір не можу. А сама така товста, вся в люрексі, аж в очах рябить. Попросила нас допомогти знайти кого-небудь як доглядальницю для мами. Я відразу про тебе подумала. Вона чекає нас після п’ятої.
– А ти сказала, що в мене дитина буде? – запитала Віра.
– Ні, – розгубилася Соня. – Підемо. Усе одно більше охочих не знайшлося. Збирайся. Та живіт не дуже випинай. Ось побачиш, візьме вона тебе.
– Ти що? Як я за хворою старенькою доглядати буду? Її ж перевертати треба, мити, підгузки міняти, – злякано запричитала Віра.
– Я навчу. А мити не щодня потрібно. Я буду приходити і допомагати. Віро, це найкращий для тебе вихід. Жити буде де, а старенька… вона тиха, не шкідлива.
– А коли малюк з’явиться? Як я з маленькою дитиною і з нею справлятися буду? – не вгамовувалася Віра.
– Ось з’явиться, тоді й будемо думати. Я допоможу, – повторила Соня. – Ходімо.
Страшно було Вірі, але якщо Соня допоможе, можна спробувати. Хоч дах над головою буде і їжа.
Їх зустріла повна жінка з незадоволеним виразом обличчя. Окинула Віру з ніг до голови.
– Впораєшся? – запитала вона.
– Впорається, я допоможу. Я на медсестру вчуся, можу уколи робити. Їй жити ніде. Чоловік вигнав, – за Віру відповіла Соня.
– Мені-то що. Сама напросилася. Тільки не сподівайся, квартиру не отримаєш. І платити не буду. Грошей зайвих немає, троє дітей у мене, старша дочка вступати до університету наступного року буде. Згодна за житло і їжу доглядати за матір’ю? Ось картка. Пенсія мамина в твоєму розпорядженні. Тільки дивись, щоб на матір її витрачала. Перевіряти буду.Квитанції не забувай оплачувати. Ось номер мого телефону. Але через дрібниці не дзвони, тільки якщо серйозне щось. – Вона кинула останній погляд на подруг, матір і пішла.
Подруги переглянулися і підійшли до старенької.
– Ганна Іванівна її звуть, – сказала Соня.
– Вітаю, Ганно Іванівно. Я Віра. Буду з вами жити. Соня теж приходитиме, допомагатиме, – сказала Віра.
Старенька дивилася на її живіт сльозяними очима.
– Так,але я впораюся, – якомога впевненіше сказала Віра.
– Мати рідна її вигнала, уявляєте? – вставила Соня.
Віра смикнула її за руку.
– Ви що-небудь хочете? Води? – запитала Віра.
Старенька промичала щось.
– Це вона каже, що не хоче. Я вже навчилася розуміти. Ти теж скоро навчишся. Підемо, подивимося, що з продуктів є. Я в магазин збігаю, а ти відпочинь, – сказала Соня і повела Віру з кімнати.
Так Віра стала жити з Ганною Іванівною. Вона була спокійна, плакала часто або очі сльозилися. Віра витирала сльози, годувала її з ложечки. Усе розповіла про своє коротке й таке непросте життя.
Через місяць Віру забрали до лікарні. Соня замість неї доглядала за Ганною Іванівною. У Віри на світ з’явилася маленька симпатична дівчинка, і назвала вона її Оленкою. Боялася спочатку, що донька Ганни Іванівни приїде і вижене її. Але, видно, забула та про матір.
Віра крутилася як білка в колесі між донькою, яка плакала, і старенькою, яка мукала. Одного разу залишила доньку у візочку біля її ліжка, а сама на кухню побігла, каша на плиті втекла. Коли повернулася, Ганна Іванівна щось наспівувала, а Оленка слухала, засинаючи.
Так і стала Ганна Іванівна допомагати. Оленка під мукання швидко засинала, а у Віри руки розв’язані, встигала щось по дому зробити.
Йшов час. Оленка вставати на ніжки вже намагалася, а ось Ганна Іванівна зовсім погана стала. Незабаром вона пішла з життя. Тихо, уві сні.
Віра зателефонувала доньці Ганни Іванівни. Та приїхала . Відразу оголосила, що б Віра речі збирала. Її послуг вона більше не потребує.
– Обжилася тут, дивлюся, – дивлячись на Оленку, сказала вона. – Попереджала, що квартиру не отримаєш. Я продам її.
– Можна я поживу, доки ви її не продали? Мені нікуди йти, – попросила Віра.
– А мені яке діло?
Розбираючи речі матері , донька Ганни Іванівни знайшла в паперах заповіт, у якому ясно було написано, що спадкоємицею квартири є Віра. Такий крик здійняла, що Оленку налякала…
– Я так цього не залишу, до суду подам. Бач, аферистка. Жити їй ніде… Може, ти й матір мою на той світ відправила?
Віра, яка нічого не розуміє, зателефонувала Соні. Та й розповіла, що незадовго до відходу Ганна Іванівна попросила покликати нотаріуса.
– Погано говорила, але зрозуміти можна було. У тебе Оленка хворіла, ти не вникала. Я і лікаря до неї запрошувала, щоби підтвердив, що вона осудна. Шкода її. Не бійся, жоден суд мати з дитиною на вулицю не вижене. Усі сусіди підтвердять, що донька її тут не показувалася цілий рік, а ти доглядала за її матір’ю, – заспокоїла Соня.
Так і вийшло. Віра залишилася жити у квартирі Ганни Іванівни. Згодом Оленка в садок пішла, а Віра вийшла на роботу в реєстратуру, ще підробляла санітаркою.
Щойно Віра встала на ноги, видихнула, здавалося, всі біди залишилися позаду. Але несподівано прийшла до неї мати. Сіла на табуретку і заплакала. Розповіла, що зробили їй операцію складну. Вона продала квартиру, щоб оплатити її. Ось прийшла до Віри доживати останні дні. Пожаліла Віра. Мати все-таки.
Одного разу Віра з донькою і з Сонею пішли гуляти. Погода стояла чудова, тепла.
– Ой, я телефон забула.- Зупинилася на півдорозі Віра.
– Та годі. Навіщо він тобі? – запитала Соня.
– А раптом мамі погано стане? Додзвонитися не зможе. Почекай тут з Оленкою, я швидко збігаю. – І Віра побігла додому.
Вона відчинила двері своїм ключем і почула, як мама розмовляла з кимось по телефону. Віра взяла з тумбочки свій мобільник і хотіла вже піти, як почула слова матері:
– Та гуляти вона пішла, не чує… Я теж скучила… Потерпи трохи. Я майже не витрачаю свої гроші, і за квартиру плату відкладаю. Тож скоро в мене буде потрібна сума… Я то? Мені потрібно було бути актрисою… А живіт пластиром заклеюю…
– Мамо! – скрикнула ошелешена почутим Віра.
Мати здригнулася, озирнулася, відірвала від вуха телефон.
– Як ти могла? Ти набрехала мені про операцію? І квартиру не продала, а здаєш? Борги коханця свого оплачуєш? А ти забула, як вигнала мене ? Ти чудовисько, мамо! Таким як ти не можна мати дітей!
– Ти не так зрозуміла, я просто… – стала виправдовуватися розгублена мати.
– Усе я правильно зрозуміла. Коли повернуся з прогулянки, щоб тебе тут не було. – Віра вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
– А ось і мама йде, – сказала Соня маленькій Оленці, але побачивши сльози на очах подруги, замовкла.
Вони пішли в бік парку.
– Віро, що ти мовчиш? Що трапилося? Із мамою? – неспокійно запитала Соня.
– З мамою якраз краще нікуди. Уявляєш, вона обдурила мене. Не було в неї ніякої операції, і квартиру вона не продала, а здає, щоб грошей накопичити. Приїхала за мій рахунок жити, щоб покрити борги свого коханця.
– Це вона тобі сказала?
– Як же, скаже вона. Я випадково почула її розмову з коханцем по телефону. А як охала, ледве ноги пересувала. А я-то берегла її, нічого не давала їй робити. А вона… Розповіла б усе чесно, я б пустила її жити. Мама все-таки. А так… Як я до неї маю після цього ставитися? – Віра розридалася. – Так підло вчинити зі мною…
– І що ти будеш тепер робити?
– Може, я не права, але не можу забути, як вона мене вигнала, коли я приїхала. Пам’ятаєш, через що я пройшла? Із немовлям за лежачою старою доглядала, моторошні запахи терпіла, з сил вибивалася. Та якби не ти, я не знаю, що зі мною було б. Господи, за що? У всіх мами як мами, а моя…
– На жаль, батьків не обирають. Мені важко радити тобі щось. У мене мама рано пішла з життя. Тому я і в училище медичне пішла. Але знаєш, я багато чого б пробачила їй, аби вона жива була…
Зі страхом Віра йшла додому. Слова Соні протверезили її. Мати все-таки. Не повинна вона так чинити з нею. Інакше, чим Віра краща за неї? Але матері вдома вже не було. Пішла. Віра зітхнула з полегшенням.
Ненависть породжує ненависть. Якщо мати не любить доньку, то яку любов і допомогу хоче вона отримати натомість?
Мати повернулася жити у свою квартиру. А коханець її кинув, коли вона не змогла оплачувати його борги. Коли через кілька років мати серйозно захворіла, Віра до кінця днів доглядала за нею.
“Усе, що закладено в дитинстві, залишиться з тобою назавжди… Я прошу для своєї дочки тільки одного. Щоб доля дозволила їй бути слабкою жінкою, яка буде все вміти, але їй ніколи не доведеться цим скористатися. Жінкою, яка зможе дозволити собі просто бути коханою дружиною. А я буду найкращою мамою на світі, щоб усе це збулося”
