Якось приїхала до сестри в гості. Занурилася в атмосферу краси, потонула в м’якому дивані. Собачка одразу лягла на моїх ногах. Ми розмовляли, сміялися, а потім вона запропонувала каву.
“Пізно вже …” – подумала я. Але зі словами «одну маленьку філіжанку можна», мені подали справді маленьку філіжанку. Я зробила ковток і зрозуміла, що ніколи не пила такої кави.
Я в неї запитала, що ж це за кава така. Вона знизала плечима. Показала пачку. Я запам’ятала. Нещодавно дивилася за їхнім собакою, поки вони були у відпустці. І захотіла зробити так само.
Я перепробувала всі режими на кавомашині. Додавала більше води, робила міцнішу. З цукром, без цукру, менше цукру, більше. Безлактозне молоко, звичайні вершки, мигдальне молоко, кокосове молоко у різних пропорціях.
Я сиділа на тому ж місці, і собачка майже в тому ж положенні. Той самий сорт кави і навіть пачка та сама, але було не так. Звичайна кава. Нічого особливого.
Здавалося, що та кава, яку мій чоловік п’є щоранку, навіть смачніша. Сьогодні ми з сестрою зустрілися у кав’ярні. Я зробила ковток зі своєї чашки і… раптом калейдоскоп усередині повторив ту саму картинку…
Вже біля машини, поправляючи їй шарф, я розповіла про всі свої спроби зробити таку ж смачну каву, і як у мене нічого не вийшло. Не вийшло без неї. Нічого. Вона стояла навпроти мене.
На три роки старше, але на голову нижче та очі повні сліз від сильного вітру або від слів, але я зрозуміла точно й головне – кава – це завжди лише привід, а смак абсолютно всього створюють лише люди.
