Ми з сестрою з дитинства були дуже різними.Люда дуже легко ставилася до будь-яких проблем.
Не вивчила уроки – ну й добре, може й не спитають. Отримала погану оцінку – ну подумаєш, батьки лаятимуть. Покричать і перестануть. І так у всьому.
Я ж, навпаки, ставилася до всього дуже відповідально і переживала через кожну дрібницю.
Люда рано вийшла заміж. І поки я вчилася і будувала кар’єру, вона встигла народити двох доньок і розлучитися. Після розлучення сестра повернулася до рідного міста, і я нарешті познайомилася з племінницями.
Я чекала на цю зустріч, але вона у мене викликала найнесподіваніші емоції. Я була рада познайомитися з малечею, але й відчула розчарування.
Люда дітьми не займається! Ні, діти ситі та добре одягнені, у них багато іграшок. Але на цьому все.
Поліні 6 років, а вона навіть букв не знає. Якщо хтось із дорослих зверне на неї увагу – ховається за мамину спідницю, а з дітьми взагалі не вміє спілкуватися. Трирічній Аліні часто дістається від Поліни. Дівчата постійно сваряться і не можуть поділити іграшки.
Одного вихідного дня я запропонувала сестрі разом погуляти з дітьми в парку. Була хороша погода, у парку було багато людей. Я трохи з сорому не згоріла, коли Аліна прямо на алеї присіла “за потребою”.
– Аліно, що ж ти не сказала, що в туалет хочеш? – Почала я.
Але Люда мене перебила:
– Чого ти до дитини пристала? Нічого страшного не сталося. Вона ще маленька.
Я не поділяла думки сестри. Як же малеча зрозуміє, що так робити не можна, якщо їй про це не говорити? Але сперечатися з нею не стала.
Але тут мої думки перервалися дружним виттям дітей. Крізь схліпування Поліни я розібрала слово морозиво.
Вони побачили кіоск із морозивом і замість того, щоб попросити, вирішили просто почати ревіти.
Дві дівчинки, що ревуть, привертали увагу перехожих, і Люда поспішила до кіоска з морозивом. Я спробувала заспокоїти дітей, але Аліна ще й ногами почала тупотіти.
Коли Люда повернулася, я сказала:
– Людо, ну не можна ж так. Діти повинні розуміти “можна” та “не можна”. І хоча б вміти просити, а не вимагати.
– Багато ти розумієш. У тебе немає дітей.
Посперечатися із сестрою мені не вдалося. Я побачила, що діти розгорнули морозиво та кинули обгортки на газон.
– Поліно, будь ласка, підніми й викинь у смітник, – звернулася я до дівчинки.
Але вона дивилася на мене здивованими очима.
– Сміття двірник прибирає, – незворушно відповіла дівчинка.
– Людо, ну чому ти зовсім не займаєшся з дітьми? З ними ж соромно надвір вийти. Усі на нас обертаються.
– Ой, припини, ти як була з дитинства занудою, так і залишилася. Кому яка справа до моїх дітей? Як хочу, так і виховую, – заперечила Люда.
Я ще довго намагалася переконати сестру, що її діти не знають елементарних правил поведінки, що їм буде дуже тяжко в житті. Але сестра тільки відмахнулася:
– Подивися краще, як гарно кругом. І насолоджуйся погодою.
Після цієї прогулянки я мала паршивий настрій. Все-таки ці діти мені не чужі. Люда скоро вийде на роботу, Аліна – у садок.
Мені здавалося, що для неї це буде психологічна травма. А раптом племінниця так само поводитиметься в садку, як сьогодні на прогулянці? Вихователь її лаятиме, а діти дражнитиме. А Поліна? Вона ж зовсім не підготовлена до школи.
З важкими думками я заснула, а вранці вирішила ще раз поговорити із сестрою. Але все виявилося марним.
За кілька годин Люда приїхала до мене з дівчатками.
– Нехай вони у тебе погостюють пару днів, мені потрібно вирішити деякі справи. Ти саме казала, що у відпустці.
Перспектива просидіти два дні з розпещеними дівчатами мене не тішила, та й досвіду спілкування з дітьми в мене мало. Але ж ми одна сім’я. Хто Люді допоможе, якщо не рідна сестра? І я погодилась.
У перші кілька годин було пекельне пекло. Я не могла заспокоїти дівчат, що розбушувалися. Крики, сльози, кидання іграшок. Потім я згадала своє дитинство і запропонувала їм пограти у хованки.
Яким же був мій подив, коли виявилося, що ні Поліна, ні тим більше Аліна жодного разу не чули про цю гру. Сховатися їм сподобалося і цілу годину я чула тільки їхній сміх. Я згадувала, чим сама любила займатися та вигадувала їм нові заняття.
Я дуже втомилася за ці два дні, але зрозуміла, що племінниці все схоплюють на льоту. Просто їм мало приділяють увагу.
Увечері діти не дочекалися маму і лягли спати, а я подзвонила Люді:
– Ти не приїхала за дітьми і не дзвонила два дні, поки вони в мене. У тебе все гаразд?
-Та все добре. Просто ти мені дорікала, що я не вмію виховувати дітей. Ось я й вирішила – бери та виховуй.
У мене навіть у голову такі думки не приходили. Як можна залишити дітей? Невже моя сестра так могла зробити? Але якщо чесно, то я за два дні встигла звикнути до постійного шуму та руху у своїй квартирі.
Минув ще тиждень. Люда жодного разу не зателефонувала та не поцікавилася як діти. Дівчата займали весь мій час. Варто їх на кілька хвилин залишити без нагляду – вони починали сваритися, обзиватись і навіть примудрилися вкусити одна одну.
Аліна та Поліна почали сумувати за мамою. Спочатку були запитання: “А коли мама приїде? Де мама?”. Потім вони переросли у звичайне скиглення і сльози.
Відпустка добігала кінця, відпочити зовсім не вдалося. На мої дзвінки Люда не відповідала, і я вирішила сама поїхати до неї. Сестра відчинила двері з незадоволеним виглядом:
– Ненадовго ж тебе вистачило, вихователька.
Діти побігли до квартири, а мене Люда навіть не запросила увійти. Ні слова подяки за те, що десять днів сиділа з її дітьми, ні вибачень за зіпсовану відпустку.
Я зрозуміла, що даремно доводити щось сестрі. Тільки ось дітей шкода.
