– Алісо, сміття винеси! – заглянула в кімнату до двадцятирічної доньки Надя. Та про щось жваво розмовляла телефоном, явно кокетуючи.
Донька прикрила мікрофон телефону долонею і злобно подивилася на матір.
– Ти що, не бачиш, я розмовляю?! І взагалі, виноси сама своє сміття! Я від тебе їду!
Донька рукою показала матері, щоб та вийшла з її кімнати та зачинила за собою двері… – Ну так, їде вона, – усміхнулася Надя.
Через півгодини Аліса вийшла з кімнати з валізою.
– Далеко зібралася? – Надя встала в отворі кімнати. – Снідати будеш?
– Ні. Ніколи мені, – не дивлячись на матір, взувалася дочка, – Вадюша в елітному будинку живе, поснідаємо в кафе. Нарешті, заживу як людина.
– А зараз ти як хто живеш, можу я дізнатися?
– Та як простачка якась!- сердито фиркнула Аліса. – Ні шмоток брендових, ні відпочинку за кордоном, ні клубів, ні барів.
– То може, на роботу декому влаштуватися? – насупилася Надя, дивлячись, як чепуриться біля дзеркала дочка.
– От ще! Ти он, усе життя працюєш і що маєш? Квартиру двокімнатну, сумку китайську. А з розваг – походи на вистави аматорського театру за квитками зі знижкою. Я так жити не хочу!
– І хто цей нещасний, хто тебе облагодіяти вирішив? – усміхнулася мати.
– Вадик. Ти його не знаєш. Та й звідки тобі? Він бізнесмен. Багатий, шанований. І не треба єхиднувати. Заздрість, вона не прикрашає! – блиснула Аліса словниковим запасом.
– А ти тоді йому навіщо? – щиро здивувалася Надія. – Ні роботи, ні пристойної освіти. Кулінар-кондитер ненавчений.
– Я буду скрашувати його самотність, прикрашати своєю присутністю, – самовпевнено відповіла матері дівчина.
Що правда, то правда – Аліса була красива і користувалася цим. Навчання їй давалося важко, але не через те, що вона була дурною, а через її лінь. Вона абияк закінчила технікум і тепер атестат кулінара-кондитера припадав пилом у коробці з іншими документами.
У квартиру подзвонили.
– Це Вадик! – стрепенулася Аліса. Поправила зачіску, підхопила валізу і відчинила двері.
– Готова? – у квартиру увійшов високий молодий чоловік. У ньому відчувалася впевненість. Він поводився немов господар життя.
– Добрий день, – привітввся він з Надією. – Ви мама Аліси?
Надія кивнула.
– Вадим, – представився він. – Не хвилюйтеся, я її не скривджу. У мене серйозні наміри.
– Сподіваюся! – знизала плечима Надя.
Хлопець забрав валізу в Аліси, з цікавістю подивився на гору млинців, що лежали на кухні, але чай йому ніхто не запропонував.
Аліса дуже поспішала: вона підхопила його під руку і з виглядом королеви вийшла з дому. Але через п’ять хвилин, Аліса повернулася. Нічого не сказавши, вона згребла млинці в контейнер і вискочила з дому, залишивши Надю в шоці плескати віями.
З першої хвилини знайомства Вадик був засліплений її красою. Не минуло й тижня з дня їхнього знайомства, як він покликав її жити з ним. Аліса не очікувала удачі, що звалилася на неї. Вона йшла, високо задерши ніс, тримаючись за лікоть одного із заможних і перспективних молодих людей міста.
– Вадюша, це треба відзначити! – радісно потрясла вона його за рукав, поки вони йшли до машини. – Давай увечері посидимо в ресторані?
– Я і сам хотів тобі це запропонувати, – Вадим відчинив двері своєї шикарної іномарки і допоміг Алісі сісти в машину.
Бачачи таку зговірливість, дівчина вирішила, що кавалера можна розкручувати на гроші і вити з нього мотузки. Починалося все з нешкідливих прохань, на кшталт вечері в ресторані. Потім апетити в Аліси виросли.
– Вадику, тобі не соромно, що я ходжу в одній сукні два дні поспіль? Що подумають люди? Що твоя дівчина не гідна носити нові речі щодня! – з ображеним виглядом йшла вона до бізнесмена. Він видавав їй гроші на обновки, вона йшла в бутіки, спускала там усе і через кілька днів знову дула губи:
– Подивися! Ну хіба це манікюр? Це нігті колгоспниці якоїсь! Та й зачіску потрібно оновити, і колір освіжити. А ввечері давай сходимо в ресторан? Я знайшла таке чудове містечко!
Вадик видавав їй нову партію готівки. Її вона теж витрачала моментально.
Вечорами Аліса була при параді: нова сукня, нові туфлі, зачіска, макіяж. Хоч на обкладинку журналу. Але Вадим не завжди був радий бачити перед собою “обкладинку”. Іноді він втомлювався або був не в настрої. Ось і того вечора він прийшов не в дусі і втомлений.
– Алісо, давай, вдома повечеряємо. Немає в мене настрою кудись іти. Та й сил, якщо чесно, немає, – Вадим упав на диван.
– Вадику, – Аліса обурено зайшла за ним у кімнату, – я що, даремно одягалася? Я стільки часу витратила на макіяж і зачіску!
– Я оцінив. Ти дуже красива, але давай удома сьогодні посидимо. Що там у нас є на вечерю? – Вадим притягнув дівчину за руку до себе на коліна й обійняв її.
– Нічого немає, – фиркнула вона і смикнула плечем, скинувши його руку. – Я не готувала нічого, думала, що ми в ресторан сходимо.
– Алісо, я не зрозумів, у нас що, у холодильнику взагалі нічого немає? – відсторонився Вадим і уважно на неї подивився.
– Ні, – знизала та плечима. – Я в кухарки не наймалася. Ти, до речі, можеш найняти кого-небудь, щоб готували і прибирали тут. Не думаєш же ти, що я цим займатимуся?!
– А ти що будеш робити? – насупився Вадим.
– Ну, я знайду чим зайнятися, – сміючись, відмахнулася Аліса. Вона не звертала уваги на зміну настрою свого молодого чоловіка. – У салон сходжу. Може, на масаж запишуся. По бутіках прогуляюся. У кафе посиджу. Та хіба мало чим може зайнятися красива дівчина. А я в тебе саме така!
– Зрозуміло, – задумався Вадик.
– Ну то що, йдемо в ресторан?
– Ні, я ж сказав, – Вадим був серйозний. – Замовимо їжу додому.
Аліса, ображена, пішла в іншу кімнату переодягатися. Вона відмовилася вийти до вечері, коли доставили замовлення з ресторану.
– Я не голодна, – буркнула вона через зачинені двері, коли Вадик покликав її. Він не став наполягати і повечеряв на самоті.
Наступного дня він зібрав її речі, склав у валізу і закинув її в багажник свого авто.
– Куди ми їдемо? – поцікавилася Аліса, все ще ні про що не здогадуючись.
– Дізнаєшся, – коротко відповів бізнесмен. “Невже полетимо відпочивати?!” – зраділа вона. Вадим привіз її до будинку матері. “Напевно за речами літніми привіз. Щоб я валізу зібрала на море”, – промайнула думка.
– А що, на курорті не можна все купити? Навіщо я мотлох із собою повезу? Тільки місце у валізі займатиме, – здивовано запитала дівчина, піднімаючись на свій поверх. Вадим мовчки натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила Надя.
– Добрий день, – бізнесмен вніс валізу в передпокій. – Бачить Бог, я її не ображав, як і обіцяв. Але моє терпіння увірвалося. Повертаю вам вашу дочку. Всього найкращого.
Він розвернувся, не глянувши на Алісу, збіг сходами, вийшов із під’їзду, сів у машину і поїхав.
– Вадик, – тільки й змогла прошепотіти Аліса, оторопівши від витівки коханого.
– Ну і як воно, сімейне життя? – здається, мати Аліси анітрохи не здивувалася такому повороту подій.
– Знайшов домробітницю! Скнара! – Аліса зрозуміла, що на цьому кохання з олігархом закінчилося.
І потекло звичайне життя. Ось тільки Аліса вже звикла до розкоші і задовольнятися малим не бажала.
– Мамо, дай грошей! – заявила вона одного чудового дня Наді.
– Це навіщо ще? – здивувалася мати. – Тебе Вадик твій встиг одягнути, взути. Чого тобі ще не вистачає? Їжа вдома теж є. Не Мішленівський ресторан, але їсти можна.
– Ти ж не думаєш, що я в його подачках ходитиму? – розлютилася Аліса і почала викидати з шафи одяг, куплений на гроші бізнесмена.
– А що, непогані шмотки, мабуть, я б поносила такі. У нас і розмірчик із тобою однаковий, – Надя підняла з підлоги сукню і приклала до себе. Покрутилася перед дзеркалом і схвально поцокала язиком.
– От і носи. А мені це барахло й задарма не потрібне! – Аліса ногою згребла все до купи.
– А ми не горді, – мати зібрала все в оберемок і віднесла до себе в кімнату.
– То ти даси мені грошей? – заявилася до неї знову з цим же питанням Аліса.
– Скільки тобі треба? Пару тисяч можу виділити. Зарплату вчора отримала.
– Смієшся? – спалахнула від обурення донька. – Мені телефон потрібен новий. А ще я сумочку пригледіла в бутику.
– І скільки ж коштує межа твоїх мрій? – присіла Надя, щоб не впасти.
– Тисяч п’ятдесят. Може, більше, – не моргнувши оком видала донька. – І це зовсім не межа.
– Алісо, ти нічого не переплутала? Я твоя мати, а не Вадик чи ще якийсь олігарх. У мене зарплата тридцять тисяч без вирахування податків! – очі в Наді полізли на лоб від запитів доньки.
– Так? А що ж ти на таку роботу влаштувалася, де копійки платять? – єхидно посміхнулася Аліса.
– Тому що так склалося. Ну і не вчилася свого часу, як і ти зараз. Тому й працюю за таку зарплату.
– Ой, тільки от не треба зараз мені мораль читати. Вчаться тільки ботаніки. А працюють невдахи, – відмахнулася Аліса. – І взагалі, ти маєш мене утримувати, поки я заміж не вийду.
А мені треба мати гарний вигляд, щоби хто попало не клеївся. Заможний чоловік мені потрібен.
– Ні, я, звісно, знала, що педагог із мене поганий. Але, мабуть, чогось я тобі все-таки недодала за ці двадцять років, – задумливо подивилася на доньку Надя.
– Звичайно, недодала! – погодилася Аліса. – Ні банківського рахунку на кругленьку суму, ні шмоток брендових, ні машини. Значить, зараз потрібно це виправити.
– Дійсно, це справа поправна, – кивнула Надя. Вона сходила в передпокій, принесла гаманець. Відрахувала кілька купюр по п’ятсот гривень і простягнула Алісі.
– Це тобі на перший час. Орендуєш кімнату чи квартиру, обирай сама, що знайдеш на ці гроші. Професія в тебе є, не дарма ж ти протирала штани в технікумі чотири роки.
Потрібні будуть гроші – влаштуєшся на роботу. Я тебе до вісімнадцяти років зобов’язана була утримувати. Я перевиконала план на два роки. У тебе два дні, щоб з’їхати! – Хоч як гірко було усвідомлювати Наді, що виростила вона егоїстку, але жінка розуміла, що сама винна. І тепер потрібно було “відрізати пуповину”.
– Ти пожартувала, чи що? – не повірила своїм вухам Аліса. Мати ніколи їй ні в чому не відмовляла. Буквально мало не в рот їй дивилася, а тут розлютилася. – Нікуди я не піду!
– Ну, як хочеш! – знизала плечима Надя.
Наступного дня Алісу розбудили чужі голоси у квартирі.
– А труби у вас, коли міняли? – противний скрипучий жіночий голос заглушав слова матері. – Цвілі не буває на стінах? А взимку не промерзають вікна? А чутність яка? Сусіди тихі? Де парковка? У нас дві машини.
– Що тут відбувається? – вийшла з кімнати Аліса.
– Я продаю квартиру, – спокійно відповіла Надя. – Раз ти не хочеш з’їхати, поїду я.
– Але половина грошей моя! – розсміялася Аліса, дивуючись наївності матері.
– Вибач, донечко, ти тут частки не маєш. Можеш до свого татуся сходити, вимагати в нього частку від сільського сараю, у якому він живе…
– Ну, ви тут уже визначитеся між собою, хто кому що винен, і зателефонуйте мені, – проскрипіла жінка своїм огидним голосом, – квартира мені сподобалася.
Вона вийшла з квартири і зачинила за собою двері.
– Ти справді вирішила продати квартиру?! – перепитала Аліса.
– А що мені залишається робити? Треба якось виправляти помилки виховання. Тягнути тебе в мене більше ні сил, ні бажання немає. А ось спокійно пожити – хочеться. Поїду до моря, куплю собі там двокімнатну квартирку, якщо пощастить, буду здавати кімнату на літо, – Надя блефувала, але дочка повірила.
– Мамо, не їдь! – злякалася Аліса. – А як же я?
– А що ти? Тобі вже двадцять. Деякі в ці роки батьками стають, своїх дітей утримують! Це не заклик до дії, а констатація факту. Тож, рідна, час дорослішати, – розвела руками Надя.
– Мамо, я зніму квартиру, знайду роботу, тільки не їдь, будь ласка! – донька була на межі. Ставати самостійною було дуже страшно, але залишатися самій ще страшніше. Відразу кудись поділися і нахабство, і зарозумілість.
– Ну ось, півсправи зроблено, – походжаючи невеликою кімнаткою, яку орендувала Аліса, схвально кивала Надя. Дівчина перебралася до подруги, вирішивши розділити рахунок за оренду на двох. – Як йдуть справи з пошуком роботи?
– Добре йдуть, – Аліса покликала матір на кухню. Там на тарілці лежали тістечка.- Тренувальний результат, дозволили забрати додому. Я вже три дні працюю в кондитерській, поки що випробувальний термін, але вже виходить. Ось, хотіла сюрприз зробити.
Посмішка Надії говорила сама за себе: іноді лише рішучі, а часом і жорсткі дії змушують дітей подорослішати і взяти кермо влади своїм життям у власні руки.Спеціально для сайту Stories
