– Анька, кави! – Галина увірвалася до кабінету подруги, наче ураган, і буквально впала на стілець. – Що це за день сьогодні?! У них там Меркурій, чи як його там?
– Ретроградний?
– Ось, точно! Всім усе й одразу. Хоч розірвися. Шеф кричить — процес програв, чоловік верещить — завтра мороз, а він не «перевзувся», син кричить, що в нього кросівки порвалися. Мені ось це все навіщо, питається? Чоловіки, а як маленькі діти! Усі на підвищених тонах і з пониженою відповідальністю.
Тільки я одна така спокійна, врівноважена й здатна мислити тверезо. Набридли, сил немає!
Анна мовчки встала й натиснула кнопку кавоварки.
— А ти чому така заклопотана? — Галя заглянула в очі подруги.
— Є причини. Галю, можна я зараз про це не буду? — очі Анни наповнилися сльозами. — Потім розповім. Я сама поки не зрозуміла, що відбувається.
— Так! Ти ревеш, а це означає, що все серйозно. Знаєш, подруго, все тримати в собі — пуп розірветься. Іноді краще все вивалити першому-ліпшому, і відразу стане легше. Я, звичайно, на таку роль не дуже підходжу, бо знаю тебе давно й надто добре, але все-таки! Анно, що сталося? – Галя вже серйозно подивилася на подругу й взяла її за руку.
– Постав цю чашку, поки не обварилася! Що сталося?!
— Галя, Олег мене кинув… — Анна все-таки розплакалася.
Вона ніколи не вміла плакати красиво, як у романах, коли легкі сльозинки падають на шовк, а світла печаль проглядає в кожному русі вій. Так плачуть літературні героїні, а коли плакала Анна — її ніс миттєво червонів, очі перетворювалися на вузькі щілинки, і вся вона ставала відчайдушно непривабливою, сяючи лише своєю вогняно-рудою кучерявою гривою.
Саме цю непокірну, відчайдушно кучеряву шевелюру Олег і помітив у натовпі на площі.
Весела руда дівчина пританцьовувала з подругою під пісню, нічого й нікого не помічаючи навколо. І стільки життя було в ній, що Олег мимоволі завмер, милуючись, а потім кинувся знайомитися, поки вона не зникла з поля зору.
Адже знайти завжди складно, а втратити так легко. Він так і ходив за нею слідом цілих пів року, поки вони не одружилися, просто розписавшись у РАЦСі й відсвяткувавши цю подію в кондитерській, куди вони й так бігали щоразу, коли з’являлася вільна хвилинка.
Родичів у них не було. Тому вони просто переїхали до квартири Анни, де було просторіше, ніж у комуналці, в якій мешкав Олег, і почали жити так, як вміли.
Олег був повним сиротою. Він сам завжди жартував, що не знає ні свого роду, ні племені. Виріс він у дитячому будинку, щоправда, під наглядом директорки, яка, намагаючись не виказувати своєї прихильності, все ж виділяла розумного й спритного хлопчика.
Вона піклувалася про нього аж до закінчення школи, а потім пішла на пенсію, переїхала з міста до селища , й почала писати довгі листи, жваво цікавлячись усім, що відбувалося в житті Олега.
Анна не виросла в дитячому будинку, але батьків у неї, можна сказати, теж не було. Батька вона ніколи не бачила, бо він пішов з життя за два місяці до її народження, а мати залишила її у дворічному віці на піклування бабусі, своєї свекрухи, і зникла з життя дочки, більше ніколи не даючи про себе знати.
Клавдія Степанівна ніколи не страждала надмірним інфантилізмом, тому просто зачинила двері за колишньою невісткою й взялася за виховання онуки.
Вона встигла довести її до випускного в школі, але як Анна вступила до університету, вже не побачила. Важка тривала хвороба підточувала сили цієї непохитної жінки.
Вже лежачи в ліжку, вона примудрялася тримати під контролем улюблену онуку, відчайдушно сподіваючись дотягнути до того моменту, коли дівчинка стане повнолітньою. Не вистачило якихось кількох тижнів.
На поминках найближча подруга бабусі простягнула Анни ключі від своєї дачі й сказала:
— Поїдь. Там є все необхідне, і тебе там ніхто не знайде. За квартирою я догляну. Доки триватиме суд, тобі виповниться вісімнадцять, і ти станеш сама собі господинею.
Анна мовчки кивнула, обійняла подругу бабусі й того ж дня виїхала з міста.
Там вона й познайомилася з Галиною, яка приїхала з батьками відпочивати, але відчайдушно нудьгувала й мріяла потрапити до міста. Це знайомство стало для них обох справжнім одкровенням.
Ні та, ні інша до цього не мали близьких подруг, обмежуючись лише приятельками. Обидві вважали, що ніколи не знайдеться така людина, яка б розуміла їх з півслова, поділяла захоплення книгами та музикою в тому дивному порядку, який їм подобався.
І познайомившись, промацавши ґрунт і виявивши, що схожі як дві горошини, вони приклеїлися одна до одної. Те літо стало для Анни найстрашнішим у житті й найщасливішим водночас.
Батьки Галі швидко розібралися, що до чого, і, щиро співчуваючи Анні, взяли її «під крило». Віра Сергіївна вчила її готувати та іншим господарським премудростям, а Віталій Іванович допоміг Анні оформити документи на квартиру та невеликий рахунок, який їй залишила ощадлива бабуся. Цих грошей вистачило до того моменту, як Анна побачила своє ім’я у списках і влаштувалася підробляти в невелику контору, яка займалася організацією екскурсій.
Анна знала й любила своє місто, могла розповідати про нього годинами і, незважаючи на невелику зарплату, не збиралася змінювати роботу, доки не закінчить університет.
Вона твердо вирішила здійснити мрію бабусі, яка хотіла бачити її відомим юристом, але часто думала про те, що була б рада й надалі водити людей цими рідними вулицями, розповідаючи історії, яких у неї було стільки, що вистачило б не на один рік.
З Галею вони навчалися на одному факультеті й продовжували дружити. Навіть поява в житті Анни Олега мало що змінила в їхніх стосунках.
Коли вони закінчили університет, Віталій Іванович надав їм рекомендацію, і обох взяли на роботу в одну з найстаріших юридичних контор міста.
Енергійна, темпераментна Галина швидко пішла вгору і незабаром вже вважалася однією з найперспективніших молодих юристок. Анна ж більш спокійно, але ретельно йшла до своєї мети, намагаючись не зневажати людей, пам’ятаючи наказ бабусі:
— Йди по землі, а не по головах. Може, це займе трохи більше часу, зате буде спокійніше й по-людськи.
З Олегом вони жили, як дихали. Спокійно, без скандалів і зайвих претензій. Єдине, що затьмарювало їхнє спільне життя, — відсутність дітей.
Анна кілька разів просила Олега пройти обстеження, але той відмовлявся, ніяк не пояснюючи свого небажання.
Анна сама обійшла лікарів, переконалася, що з нею все гаразд, і почала чекати, оскільки ті запевнили її, що проблем абсолютно не бачать. Але очікування затягувалося.
І ось уже Галина взяла на руки первістка, а Анна, радіючи за подругу, тихо плакала ночами, відчайдушно бажаючи притиснути до себе свою дитину.
Знову й знову повертаючись до цієї розмови з чоловіком, одного зовсім не прекрасного дня вона почула:
— Припини це! Я прошу тебе! Ти мучиш і себе, і мене. Я не можу мати дітей!
Анна ошелешилася.
— Ось так! Щось там зі здоров’ям.
— Давно ти це знаєш?
— Так. Ще до призову проходив обстеження.
Анна мовчала, дивлячись на чоловіка.
— Чого ти так дивишся? Ну, я ж не міг тобі сказати! Соромно…
— Соромно? Ти серйозно? — Анна розвернулася й вийшла з кухні, де вони розмовляли. Вона мовчки взулася, схопила з вішака куртку й вибігла з квартири.
Того дня вона ночувала у батьків Галини, які не задали їй жодного питання. Віра Сергіївна налила їй чаю й постелила ліжко в кімнаті Галини. А потім вночі тихенько прийшла, втомившись слухати, як плаче Анна, і просиділа з нею майже до ранку, заспокоюючи її.
— Як мені тепер з ним жити, тітонько Віро? Адже він мене обдурив!
— Обдурив чи ні? Правди не сказав — так. Але ж не брехав? Адже ніколи не казав, що з ним усе гаразд? Що проблем немає?
— Жодного разу.
— Ось бачиш. Для чоловіка, Анно, такі питання — як гострий ніж. А в нього немає ні батька, ні іншого чоловіка поруч, хто б пояснив, що не можна таке приховувати від дружини.
– Це не любов, коли ось так…
– А ти його любиш?
– Так…
– Тоді пробач. Адже любов — це не тільки радість. Це й горе. А ця печаль не тільки для тебе. Подумай. Адже у нього ніколи не буде своїх дітей. Чи добре йому? Ось і пожалій його. Якщо не захочеш з ним жити — ніхто не змусить. А пожаліти, по-жіночому, треба, Анно. Ви ж не чужі одне одному.
Вранці Анна зібралася і, майже нічого не розуміючи після безсонної ночі, поїхала на роботу. Галя швидко збагнула, що щось не так, і відправила її додому:
— Поїдь. Тобі треба виспатися.
— Я не можу, у мене сьогодні дві зустрічі.
— Твої зустрічі нікуди не дінуться. Є щось термінове?
— Так. Зелена папка в столі.
— Зрозуміло. Якщо перенести не вийде — сама займуся. Іди вже! На тебе дивитися страшно.
Олег відчинив їй двері одразу, наче чекав.
– Я забула ключі, — Анна здивовано дивилася на чоловіка, який став на коліна й обійняв її прямо на порозі.
– Вибач мені…
Анна мовчала. Вона не знала, як вчинити, доки не побачила очі чоловіка. Червоні й опухлі, вони явно свідчили про те, що безсонну ніч пережила не лише вона.
– Ніколи більше так не роби! Ніколи не мовчи й не бреши мені! Олег, ми можемо все пережити й зі всім впоратися, але тільки в тому випадку, якщо будемо разом. А якщо кожен триматиме камінь за пазухою — це не сім’я.
– Ти маєш рацію,Анно. Вибач мене! Я не можу тебе втратити.
— І не втратиш. — Анна легенько поплескала чоловіка по плечу. — Відпусти мої коліна, вони й так тремтять і мене не тримають. Я хочу їсти. І спати.
Той день став для них переломним. Анна відзначала, що Олег став ніжнішим і уважнішим до неї. Галя на її висновки лише посміхнулася:
– Що, це погано? Буде тебе няньчити замість ляльки. Користуйся моментом. Далеко не всім так щастить. Ось я, наприклад, свого Дімку люблю, звичайно, але уваги від нього не дочекаєшся. Тільки сміється: «Ти ж жінка нового покоління! Які претензії, пані? Все сама? Та заради Бога!».
Не можна було мені бути такою, Анно. Постійно щось йому доводила. Яка я самостійна й сильна. А тепер і захочеш, щоб тебе на руки взяли, та ні, час уже втрачено, а репутація напрацьована роками. Доводиться відповідати очікуванням.
Анна мимоволі посміхалася, дивлячись на свою невгамовну подругу, і розуміла, що та частково має рацію.
Майже десять років пролетіли непомітно. За цей час Анна з Олегом багато чого передумали. Пройшли курс підготовки для прийомних батьків, але дитину так і не взяли, бо Олег в останню хвилину передумав.
— Я не можу, Анно. Як вибирати? Ми цю візьмемо, а решта тут залишаться?
— Але ми хоча б одну візьмемо, Олег. І вона буде щаслива. З мамою й татом.
— Анно, кохана, не можу… Ти ж знаєш, я сам через це пройшов. Це жахливо, коли ти бачиш, як когось забирають, а ти залишаєшся…
Анна й тоді знайшла в собі сили зрозуміти чоловіка. На той час вона майже змирилася з тим, що їхнє життя вже склалося і чекати змін не варто.
Ще п’ять років. Вони з Олегом зробили ремонт у квартирі, багато подорожували. Здавалося, що вже нічого не зміниться. Але в Анни почалися проблеми зі здоров’ям. Точніше, так вона спочатку вирішила, коли помітила порушення. Це збіглося зі складним процесом, який вона вела, і часу на походи до лікарів зовсім не залишалося.
Нарешті вирвавшись на прийом, вона втратила дар мови, коли лікарка, посміхнувшись, сказала:
— Вітаю!
— З чим?
— Ви ваг.тні.
— Це неможливо! — Анна так відчайдушно похитала головою, що лікарка злякано відсахнулася.
– Це не така вже й рідкість, знаєте. І жінки старшого віку стають мамами. Що вас так здивувало?
– Мій чоловік не може мати дітей.
– Значить дитина не від чоловіка.
– Що ви таке кажете?!
– Вибачте! Буває всяке. Я не хотіла вас образити.
– Просто я не розумію, як це можливо?
– А звідки ви знаєте, що він не може мати дітей?
– Він сам мені сказав.
– А результати обстеження є? Дуже цікаво поглянути.
– Я не знаю. Він казав, що це було ще до призову. Якесь обстеження проходив. Все це дивно! Якщо він міг, то чому до цього у нас нічого не виходило? Ми майже двадцять років разом.
– Природа — дуже примхлива. Мені здається, головне, що зараз все вийшло. І наше завдання тепер — зберегти те, що маємо, адже так?
Анна кивнула й тихо заплакала.
– Ну-ну-ну, а ось цього нам точно не треба! Ні нервувати, ні хвилюватися! Радіти й бути спокійною, як столітній баобаб! Зрозуміло? Зараз я вам розпишу, що і як, а ви поки що заспокойтеся.
Анна клацала зубами об край склянки й думала лише про те, що коли збувається найголовніша мрія, на здійснення якої вже й не сподівалася, на душі стає дивно порожньо. Може, пора придумати нову?
Вона два дні збиралася з думками, розмірковуючи, як сказати Олегу, але реальність перевершила всі її очікування. Чоловік не став її слухати. Обличчя Олега перетворилося на гіпсову маску після першої ж фрази, яку вимовила Анна:
— Ти станеш татом!
Він мовчки взяв зі столу ключі від машини, які щойно кинув туди, щоб за звичкою обійняти дружину, і вийшов з квартири, грюкнувши дверима так, що луна прокотилася по під’їзду, і сусідка навпроти визирнула, перевіряючи, чи все гаразд.
Анна кинулася за ним, але передумала. Вона вирішила дочекатися, коли чоловік повернеться, і вже тоді поговорити з ним. Але ні того дня, ні наступного Олег так і не з’явився. А ще через тиждень Анна виявила у поштовій скриньці лист, у якому Олег сухо й надзвичайно коротко пояснював їй, що вони більше не чоловік і дружина.
Анна вкотре пробігала очима рядки, в яких вмістилося все їхнє спільне життя, і нічого не могла зрозуміти.
— І це все? — Галя крутила в руках аркуш і хитала головою. — Не дуже. Раніше не помічала в Олега тяги до сестри по таланту. Зазвичай його не зупиниш, а тут умістився у два рядки.
— Галю, що мені робити? — Анна крутила в руках склянку з водою. — Адже він не дав мені ні слова сказати, ні пояснити…
— А що ти мала йому пояснювати, я ніяк не можу зрозуміти? — Галина забрала з рук подруги склянку й витерла воду, яка розлилася по всьому столу, поки Анна плакала.
– Ти вагіт.а! Це ж чудово! Народиш, і ми будемо виховувати! А Олег… Він сам не знає, що втратив. Ти знаєш, де він?
– Звідки?! Ні слуху, ні духу. Я вже не знаю, що думати.
— Заспокойся. Аннл, тобі зараз треба думати не про чоловіка, а про дитину. А з ним розберемося.
— Як? І з чим ти збираєшся розбиратися? Галь, якщо ми йому не потрібні, то й… — Анна стиснула в руці олівець так, що той тріснув, і вона здивовано подивилася на уламки. — Ми впораємося!
Анна сердито змітала уламки нещасного олівця зі столу в кошик для паперу й нахмурилася.
– Все! Треба працювати. Нам тепер розраховувати ні на кого. Тому будемо самі.
Вагіт.ість була непростою. Кілька разів Анну госпіталізували, і тоді Галя возила передачі подрузі, замінюючи Віру Сергіївну.
— Куди ви стільки навезли? — Анна притискала телефон до вуха й, трохи мружачись, наминала смачнючий пиріжок Віри Сергіївни. — Я всю палату нагодувала, а в холодильнику вже місця немає.
— Харчуйся! Будеш товстою й красивою! А головне, народиш здорового й міцного малюка.
— Маленьку!
– Стать сказали? – Галя так викрикнула, що вся палата мимоволі посміхнулася, дивлячись на Анну, яка поспішно відсмикнула руку з телефоном від вуха.
– Так! Дівчинка!
– Буде моєму сину нареченою! Мамо, дівчинка! – Галя радісно підтанцьовувала, розмахуючи телефоном. – Анька! Мама замовила якісь страшенно красиві троянди. Сказала, що посадить їх, і вони розквітнуть якраз до народження твого, ой, твоєї крихітки. Будете займатися ароматерапією на дачі.
– Передай їй спасибі! А який колір?
– Каже – білі!
– Мої улюблені…
Анна, звісно, не знала, що весь час, поки вона лежала в лікарні, зосередившись на тому, щоб врятувати свою дитину, Галя разом із батьком шукали Олега, задіявши всі свої зв’язки.
Знайшли його лише напередодні пол.гів. Галина ніколи потім не розповідала Анні, як вони з Олегом кричали один на одного, стоячи посеред двору багатоповерхівки на околиці міста, де він орендував квартиру.
Не розповідала й про те, як вона знітилася, побачивши його очі, які Олег ховав з того самого моменту, як побачив машину Галини у дворі.
— Що з тобою?
— Не можу без неї, Галь. Зовсім знесилений.
— Дурне діло не хитре. Хто тебе гнав? Нічого, що вона сама мучиться? Що нервує?
— Вона мене обдурила.
— Ти здурів?
— Це ж не може бути моя дитина…
— Ти… — Галя задихнулася від обурення. — Дивна людина! Ось! Як з тобою зараз нормально розмовляти?! Ти прожив з нею стільки років і так і не зрозумів, що вона за людина?
— У цьому-то й біда, Галь! Я їй вірив!
– А чому перестав? Тому що судиш по собі? Сам брехав і вважаєш її такою самою?
– Коли я брехав?
– Ах, яка в тебе коротка пам’ять! А про те, що ти не можеш мати дітей, я вигадала?
– Мені лікарі сказали!
– Тих лікарів треба гнати геть, зрозумів?! Ти ж так і не дізнався, чи це правда? Може, щось змінилося. Робив із себе приниженого й ображеного. Досить! Потрібен тобі тест — буде. Сама простежу й тобі його в носа суну. Ось тільки потім не ображайся! — Галя раптом охолола й заговорила вже спокійно.
— Анька ж тобі цього ніколи не пробачить, Олег. У жіночого прощення й терпіння є межа. Там, де справа стосується дітей, ця межа закінчується.
Олег мовчав, опустивши голову.
— Бери свої папірці й біжи до лікарів. Може, вони тобі щось розумне скажуть. Часу в тебе зовсім не залишилося. Коли вона візьме дитину на руки, ти для неї вже не будеш таким важливим, повір мені.
Вона розвернулася й пішла до машини.
Анну виписали через два тижні. Віка морщила носик, занурившись у мережива ошатного конверта, який привезли на виписку Віра з Віталієм.
— Господи, яка ж вона крихітна! — Віра Сергіївна з посмішкою похитала головою.
— Ненадовго! — Галя торкнулася руки Анни й кивнула в бік парковки.
Олег стояв, не відриваючи погляду від дружини, забувши дістати з-під пахви букет і замкнути машину.
Анна переглянулася з подругою.
— Чого ти на мене дивишся? — Галя поправила куточок конверта. — Вирішуй сама.
Анна задумливо подивилася на доньку й рішуче попрямувала до чоловіка.
— Тримай! — вона рішуче вручила дитину чоловікові. — Не бійся! Тримай голівку.
— Анно…
— Менше слів, більше справ… татусю! — Анна посміхнулася й забрала у чоловіка ключі. — Я поведу.
