Лавочка була настільки гарна, що на неї неможливо було не сісти. У тіні розлогої верби, вона вабила прохолодою і усамітненням.
Єва Марківна помітила її, як тільки увійшла в парк, і вже кілька хвилин смакувала швидке передчуття ідилії з природою. Ось тільки посадить онуку за тенісний стіл і на лавочку!
Але ідилії не сталося. За кілька кроків до фінішу на лавочку безпардонно сів непоказний юнак років шістнадцяти з скуйовдженим русявим волоссям. Біля його ніг терся великоокий мордатий собака на повідку.
На хлопцеві була розтягнута запрана футболка, широкі безформні джинси, які якимось незбагненним чином трималися на вузьких стегнах, і потерті мокасини. Він закинув ногу на ногу, дістав з кишені телефон і завис над гаджетом.
«Яке блюзнірство, – промайнуло в голові роздратованої Єви Марківни, – так віроломно зіпсувати ліричний настрій».
Гаразд би в руках у цього тінейджера виявилася книга. Фоліант з якимось вічним твором, типу Бальзака або Ремарка. Або в крайньому випадку щось з її улюбленої Агаточки, тієї, що Крісті.
До речі, саме томик з детективами цієї авторки лежав у сумці дами і чекав своєї години під вербою… мабуть, даремно.
Єва Марківна за частку секунди оцінила ситуацію і траєкторію шляху змінювати не стала, а войовничо приземлившись на лавку, тут же перейшла в наступ:
– Який чарівний песик! Буде шкода, якщо охорона парку помітить і попросить собаку…
– Мадам, – нахаба не став чекати, поки дама вимовила повну фразу, і, не відриваючи очей від телефону, пробурмотів:
– Якщо немає таблички «заборонено», значить можна, сорі… Тим більше мій Борман на повідку.
– Логічно… хоча, на жаль… – неохоче погодилася Єва Марківна, оцінивши «мадам» і зніяковіла від імені вихованця.
– Не любите собак або взагалі тварин? – хлопець відволікся від телефону і на його обличчі розпливлася уїдлива посмішка.
– Чому так відразу категорично? Я їх поважаю. І навіть маю проживати з одним з них.
– Кішка? – знову посміхнувся підліток.
– Це було б передбачувано, чи не так? Але ні, молодий чоловіче, кішки у мене немає.
– Але й не собака. Так би ви були зараз з ним.
– Вашій дедукції можна позаздрити, – видала порцію сарказму дама і невдоволено стиснула губи.
Юнак засміявся і відкинувся на спинку лави:
– Поб’ємося об заклад, вгадаю?
– Не те, щоб це було моїм заповітним бажанням, але зробіть собі приємність.
Хлопець уважно оглянув співрозмовницю, немов це могло мати принципове значення в даному питанні, і видав:
– Папужки, канарки, хом’як, кролик… м-м-м… ну або морська свинка. Щось має спрацювати!
Брови Єви Марківни повільно піднялися на лоб і зависли в невизначеній емоції, так і не вирішивши дивуватися їм чи засмучуватися.
– Ваші думки плутаються з чим попало, – видихнула жінка. – Тобто крім пернатих і гризунів інших варіантів не буде?
– Але ж не слон! – засміявся хлопець.
– Саме слон, – серйозно вимовила дама, і посмішка співрозмовника застигла здивованим бубликом. Витримавши паузу, Єва Марківна продовжила:
– Саме так і було б, якби я жила в Індії. Не коня ж мені з його формами мучити.
– Уф… А я вже подумав, що це справді слон! Ви класна, а відразу й не скажеш! – оцінив він гумор і, не давши дамі отямитися від красномовного епітету, додав:
– Я – Славко. А вас як звати?
– Єва Марківна.
– І знову класно! – підтвердив вже сказане юнак і відклав телефон на лавочку.
– Ваша відвертість роззброює і лякає одночасно, – похитала головою дама, але краєм ока встигла помітити на дисплеї телефону розгорнуту шахову партію.
Не в’язалося. Цей непоказний розпатланий хлопчина з такою манерою спілкування і раптом шахи.
Єва Марківна ще раз уважно подивилася на співрозмовника: вигляд, звичайно, не фонтан і навіть не поруч. Тим часом задоволена посмішка останнього нахабно заявила:
– Так, я такий!
– Я б на вашому місці так не раділа, Славко. На мою думку, ваш Борман зібрався удобрити галявину. Не інакше це генетична помста.
– Ось же! – юнак підхопився з місця. – Борман, тільки не тут, друже! – Він схопив повідець і потягнув важко дихаючого пса до ґрунтової доріжки, витягуючи на ходу з задньої кишені штанів пакетик для випорожнень чотириногого друга. – Я зараз прийду!
– Не поспішайте. Я якось переживу свою самотність, – посміхнулася йому вслід жінка, здивувавшись сцені з пакетиком.
Вона відразу дістала книжку і приготувалася насолоджуватися. Але доля була не на її боці. Думки про дивного хлопчика плуталися між реченнями, заважаючи зосередитися.
При всій його балакучості і несерйозності, в ньому вгадувався стрижень і щось ще, чого Єва Марківна поки не зрозуміла.
Це і дратувало. Вона, яка вважає себе дамою з досвідом спілкування, не може розкусити цього жовторотого хлопця!
– О, Крісті! Я так і знав, що ви ще та маніпуляторка! – заявив він. – Як там… «Коли я мию посуд, мені хочеться когось …!» – засміявся він.
– Це було неввічливо. У вашого тата має бути багато грошей, щоб ви так поводилися. Але вислів Агати Крісті вас врятував. Не очікувала від вас таких знань у літературі, Славко.
– Це моя мама, вона теж фанатіє від вашої Агати. А ви це… не переймайтеся. Це був комплімент у якомусь сенсі.
– Напевно, у дуже прихованому.
– Та годі вам, ви ж самі про себе все розумієте.
– Поясніть, – зажадала Єва Марківна.
– Ну що тут пояснювати… – завагався юнак. – Ви з тих, хто може послати, не кажучи ні слова. Це реально круто! – раптом уклав юнак, чим абсолютно ошелешив даму.
– Молодий чоловіче, ви мені починаєте подобатися. Не відразу, але знайшлося в вас щось ґрунтовне.
– Так, мене люблять дорослі жінки і це факт! – видав юнак, а Єва Марківна закашлялася і навіть десь почервоніла:
– Ось коли шкодуєш, що ти не черепаха. Так би голову втягнула в будинок, і не чуєш нічого, не бачиш…
– Точно! – раптом вигукнув Славко. – Черепаха! У вас живе вдома черепаха! І… впевнений, що звуть її Крісті!
– Цікаво, – Єва Марківна уважно дивилася на співрозмовника. – Майже стовідсоткове влучання. Але звуть її все ж Агата.
– Я – красень! – юнак постукав себе по грудях.
– Ну добре… красень, може, тоді розкажете мені, чому вашого пса звуть Борман? Невже так виражається ваша зацікавленість до історії ?
– Ні, – Славко ласкаво погладив пса за вухом. – Ви знаєте, що Борман – це єврейське прізвище, а не німецьке? – він запитально подивився на даму і, не чекаючи відповіді, продовжив.
– Я колись позичив грошей одному хлопцю, а він запропонував мені повернути собакою. У нього собачий бізнес, а цей бідолаха, – хлопець кивнув на свого вихованця, – помилка позапланової випадковості, тому знецінений.
«Бор» на ідиші означає борг, а «ман» – людина. Виходить «Борман» – це людина, яка віддає борг. Розумієте?
– Так, – посміхнулася Єва Марківна. – Ви такий молодий, а вже місцями кмітливий. А відразу й не скажеш.
– Так і про вас не скажеш, що ви класна. Спочатку здається, що ви зануда або вчителька.
– Так, може я і є вчителька? – дама зробила наголос на останньому слові, відкидаючи перше припущення.
– Ні…
– Впевнений?
– Сто відсотків. Дивитися ви, звичайно, оцінювально, але не категорично. Мій батько вчитель фізики, так що я знаю, про що говорю.
– І в чому виражається його категоричність? – цікавість виявилася сильнішою за правила хорошого тону.
– Хоче, щоб я все робив, як він вважає правильним.
– Напевно, його можна зрозуміти. Він бажає вам найкращого.
– Мені чи собі? – хлопець подивився на Єву Марківну майже сумно. Ви теж вважаєте, що діти повинні виправляти помилки батьків і здійснювати їхні нездійснені мрії? А що робити з моїми власними бажаннями?
Єва Марківна здивувалася такому дорослому прозорому, майже кришталевому одкровенню.
– А вони у вас є? – обережно поцікавилася вона.
– Звичайно. Але вони не підпадають під цензуру батька.
Єві Марківні дуже хотілося дізнатися, які такі бажання живуть в голові цього дивного юнака з скуйовдженим волоссям, але запитати прямо, було б перебором.
Тому вона зітхнула і хотіла видати одну з банальностей, які прийнято говорити в таких випадках, але хлопець її випередив.
– Гранд мерсі вам, що не говорите, що дорослим видніше з висоти їхнього досвіду. З цього приводу у мене інша думка – досвід у кожного свій і ділитися ним нерозумно. Досвідом не діляться, його проживають.
По спині Єви Марківни пробігли мурашки від цих слів.
Хлопець же, не дивлячись на свою співрозмовницю, опустивши очі вниз, продовжував:
– А я все одно поїду. Он сестра виросте, – він кивнув на стрибаючу дівчинку років десяти з ракеткою в руці за одним з тенісних столиків, – закінчить школу, я і поїду. Якраз грошей зберу.
– Куди, якщо не секрет?
– На острови. Змайструю там невелику халупу, відкрию агентство для дайвінгу і буду собі жити. Дітей вчити плавати, туристів інструктувати, риб вивчати. І не потрібен мені ні прогрес, ні кар’єрне зростання, ні те, щоб мене в зеніті моїх днів улесливо називали В’ячеславом Андрійовичем і моє оточення мало про мене особливо позитивну думку, якою я міг би пишатися.
Ні. Не хочу пишатися надуманими речами, які люди самі придумали, щоб тримати себе в рамках.
Не хочу залежати від одягу, моди, етикету, ще чогось. Хочу просто жити, вдихати повітря океану, ходити по піску, плавати між рибами, вчити інших і дивитися на заходи сонця… – він помовчав… – Жити, народжувати дітей, любити їх і гідно старіти, як це робить природа, просто і без надриву…
Юнак замовк. Стало якось зовсім тихо.
Тільки густе листя над їхніми головами тихо шепотіло про щось важливе… або навіть вічне.
Єва Марківна здригнулася від легкого прохолодного вітерця, що торкнувся її неприкритої шиї. Вона зітхнула і тихо промовила:
– Ніколи не стикалася з такою простою мрією. Простою і геніальною. Впевнена, у вас все вийде, Славко.
– Я знаю, – посміхнувся Слава, – інакше ніяк.
Тієї ночі Єва Марківна довго не могла заснути. Вона все думала над словами дивного юнака з парку. Такого юного і такого дорослого. Вона думала про свої юнацькі мрії, яким так і не судилося збутися.
Згадувала свої дитячі протести, образи і перші усвідомлені сльози, після яких стаєш жорсткішим і розумнішим.
Чомусь пригадався цирковий слон, на спину якого її, восьмирічну, посадили. Слон кланявся, ставши на одне коліно, а всі аплодували.
Їй же було неймовірно шкода цього слона, і вона його потім обійняла за хобот.
Коли жінка все ж потонула в обіймах Морфея, їй приснився цей слон. Вони разом сиділи на березі океану і дивилися, як сонце заходить за горизонт, забарвлюючи все навколо ніжно-рожевим кольором.
«Ось це так, рожевий слон», – посміхнувшись, прошепотіли губи сплячої жінки.
Спеціально для сайту Stories
