– Ганно, дитинко, ти маєш вирости справжньою леді. – цю фразу дівчинка чула з малку.
Спочатку вона не розуміла її значення.
А вже до початкових класів знала, що майбутні справжні леді навчаються, як і вона, в особливих школах, а не в таких, як через дорогу від їхнього будинку.
Про те, що навчання в особливій школі обходилося дорого, Ганна спершу не знала, і тому щиро переконувала сусідську дівчинку Марію піти вчитися з нею.
Також майбутні світські левиці не носяться, виблискуючи п’ятами, двором, а чинно відвідують музичну школу, уроки танців і тенісу.
У вільний час вони читають розвивальну літературу, а не “угорають” від безглуздих коротких роликів в інтернеті.
-“Насамперед ти маєш здобути гідну освіту, – піднімала палець до стелі, що означало, напевно, що освіта має бути найвищою, мама – Віра Петрівна. – А потім шукати підходящу партію для вступу в шлюб.
Сама-то Віра Петрівна зростала у звичайній родині скромних і бідних інтелігентів.
І на успішну партію не розраховувала.
Але їй пощастило.
Її хлопець, Олег, хоч і не був мажором, зате був розумним і успішним.
Почавши бізнес із друзями, він незабаром відокремився від них і зумів розвинути цілу фінансову імперію, яка не потонула навіть у періоди жорстких криз.
Але Віра Петрівна ще пам’ятає, як важко було в перші роки, як давилися вони з Олегом макаронами без крупинки масла, як зашивала дірки на його шкарпетках і заздрила шкільній подрузі, яка вдало вийшла заміж одразу за готового олігарха.
-Ні-і-і-і. Наша дочка буде з дитинства знати, що вона дама з вищого суспільства, що вона гідна найкращого, – говорила Віра Петрівна чоловікові.
– Звісно, Вірунчику. – посміхався Олег Миколайович, підкидаючи обожнювану Ганнусю до стелі.
Зрозуміло, вищу освіту Ганна здобула в одному із закордонних університетів – не найкрутішому й найдорожчому, але все ж в одному зі знаменитих.
-А ти нікого там не знайшла? У сенсі ні з ким не зустрічаєшся? – перед захистом диплома запитала мати, у голосі якої чулася надія.
-Ні.. Мамо, я сенсу не бачу – адже я-то додому хочу повернутися. Та й ніколи мені було на побачення бігати – обрушувала очікування Віри Петрівни дочка. – Встигну ще – які мої роки.
-Так-то воно так… Але ж уже й не юна дівчинка, як би в дівках не залишитися.
– Не залишиться, не переживай. – заспокоював дружину Олег Миколайович. – По-перше, наша Ганна красива, по-друге, розумна, а по-третє, багата. Тож наречених у неї буде – тільки вибирай.
– Але все-одно… Краще б вона там, якогось Дональда вибрала… Надійніше якось і спокійніше…
– О як! А чим тобі Олег Миколайович не до смаку, га? – розсміявся чоловік і серйозно додав. – Нехай додому їде, мені помічниця в бізнесі, та з її освітою – во як потрібна! А хто краще підійде, ніж рідна донька?
Ганна з пропозицією батька погодилася вже давно.
-Тату, звісно, я рада твоїй пропозиції і зроблю все, щоб ти не пошкодував про свій вибір, – дівчина була налаштована рішуче.
У Ганни защеміло серце, коли за вікном замиготіли знайомі з дитинства краєвиди – безкраї поля і луки.
– Ось я і вдома…. Батьківщина…. -Відкривши вікно, вона вдихала запах лугових трав.
Тільки тепер Ганна зрозуміла, чого їй так не вистачало там, на чужині.
Незабаром Ганна з головою поринула в роботу – як не крути, теорія і практика – це різні речі.
– Олеже, ти просто зовсім завантажив Ганнусю. У неї в голові тільки робота… робота… робота… Але ж дівчинці вже двадцять п’ять майже… Для нашого менталітету вік, як для нареченої, критичний… Час би їй нареченим обзавестися… Де вони? Де довга черга з претендентів, про яку ти говорив? Навіть короткої немає… – засмучувалася Віра Петрівна, звертаючись до чоловіка.
– Ммм так… Я й сам бачу, що якось не туди дівчинка наша націлена… Хоч би суха бізнес-леді з неї не вийшла… Та й адже нема де й знайомитися… На роботі в нас колектив із дорослих чоловіків – у всіх уже діти, а то й онуки… А більше Ганна нікуди не ходить…
– Чуєш, а давай влаштуємо світський прийом без приводу. Точніше, придумаємо який-небудь – наприклад, призначення Ганни на посаду твого офіційного заступника. Ну й запроси тих, у кого є перспективні сини, у сенсі, на виданні…
– Гей… А що це за змови за моєю спиною? Спихнути мене якнайшвидше хочете? – засміялася Ганна. – Не вийде… Тим паче… Я вже зустрічаюся з молодим чоловіком.
– Ось як? А чому я про це не знаю?! – Віра Петрівна від обурення забула про “обличчя” і прочинила рота, наче проста вокзальна буфетниця.
-А тому що, по-перше, я доросла, мамо. По-друге, ми з Владом не так давно знайомі. Ну а, по-третє, звісно ж, ви перші дізнаєтеся, якщо в нас стосунки вийдуть на певний рівень.
Ганна м’яко посміхнулася батькам і випурхнула з вітальні.
– Розумна вона в нас. Не переживай. – помітивши сум’яття і здивування в обличчі дружини, Олег Миколайович обійняв її.
– На емоціях не прийме глобального рішення.
– Так-то воно так. Але наша дівчинка ще занадто молоденька й чиста… Може й не розгледіти афериста. – Віра Петрівна вже забула, як вона кілька годин тому називала доньку мало не старою дівою.
– Розгледить… – не надто впевнено відповів чоловік. – У крайньому разі – підключу службу безпеки, щоб перевірили.
Із Владом Ганна познайомилася випадково.
Вона вийшла з кав’ярні й побачила молодого вродливого чоловіка, який присів навпочіпки перед брудним жебраком з опухлим червоним обличчям і обережно, ніби соромлячись, поклав йому в шапку велику купюру.
Дівчина сама не зрозуміла, що в цьому жесті хлопця її привабило, але вона покликала його і посміхнулася.
– Вибачте… Але я давно не зустрічала людей зі щедрою душею… Скажіть, а чому ви дали йому таку велику суму цій людині? Адже ви ж розумієте, що він просто проп’є їх?
– Я зробив усе, що я зміг для нього зробити. Ви ж бачили, що я присів біля нього? Так от я пропонував йому допомогу в лікуванні. Він відмовився – сказав, що він щасливий і ніякого іншого життя йому не потрібно. Ну ось я і дав йому грошей, щоб він купив якісний напій і ситну закуску. Та й для мене ця сума зовсім незначна…
Ганна і без того зрозуміла, що чоловік далеко не бідує.
Їй вистачило побіжного погляду, щоб оцінити його взуття, годинник і одяг, які не змогла б дозволити собі людина із середнім достатком.Усе це разом, а ще неймовірно сині очі нового знайомого на смаглявому обличчі з білозубою усмішкою, привабило дівчину.
Звісно ж красені зустрічалися їй і там, за кордоном, але… Вони були чужі.
З калькуляторами замість серця. Із фальшивою усмішкою і лицемірною відповіддю, мовляв усе “файн” у мене, навіть коли загинається від болю.
А ось новий знайомий Влад – він саме такий, яким Ганна й уявляла свого обранця.
187-сантиметровий чоловічий екземпляр із прямим чорним волоссям, зібраним у хвостик, із синіми-синіми очима та різко окресленими губами, розумний, освічений, із тонким почуттям гумору, а найголовніше – із доброю та милосердною душею.
Влад – щирий, простодушний і чесний – а цих якостей Ганна не знаходила в чоловіках-іноземцях.
У його доброті й милосерді Ганна переконувалася на кожному побаченні – Влад не міг пройти повз кошеня, яке жалібно нявкало, – він одразу ж підхоплював його на руки, притискав до себе і дзвонив волонтерам, щоб віддати на прилаштування.
Ніколи не шкодував грошей для жебраків у підземних переходах або бабусь, які заздрісно розглядають прилавки з дорогими фруктами.
Ганна дякувала долі за зустріч із цим чоловіком і раділа стрімкості розвитку їхніх стосунків.
Влад не приховував своїх ніжних почуттів до дівчини і був дуже засмучений, дізнавшись про її фінансовий статус.
– Та вже… – гірко сказав він, прикривши синій погляд довгими віями. – Я думав стати для тебе гідним і багатим лицарем, а ти, виявляється, надійного плеча й не потребуєш.
– Про що ти говориш, Владе? Хіба це має таку вже вирішальну роль? Головне…
– Головне, що ми кохаємо одне одного. Адже так?
– Звісно, – кивнула Ганна, хоча й не очікувала, що перше зізнання в коханні відбудеться ось у такому форматі, без жодної романтики.
– У такому разі… Я хочу познайомитися з твоїми батьками і попросити їх твоєї руки… Ти не проти?
– Ох… Трохи в прискореному темпі все, але… знову ж таки – де я такого ексклюзивного чоловіка ще знайду, якщо зараз відмовлю? – дівчина розсміялася і пообіцяла організувати зустріч із батьками в найближчому майбутньому.
Ну а мама вже давно помітила сяючі очі доньки після пізніх повернень.
– Хто він? Розкажи? – не витримала вона.
– А скоро дізнаєтеся. Можна на вечерю в суботу його запросити?
– Не можна, а треба. – зраділи батьки.
Влад поводився бездоганно.
Він підніс букет кремових троянд Вірі Петрівні, передав пакет із дорогим напоєм Олегу Миколайовичу і підтримував бесіду за столом, не випинаючись, але й не замикаючись.
Здебільшого Влад відповідав на запитання після того, як позначив свої наміри щодо Ганни.
Батьки із задоволенням дізналися про те, що Влад живе один у трикімнатній квартирі та має чималий пакет акцій у компанії і входить до ради директорів.
-“Це спадок від батьків, – скромно зізнався він. – Я ж сирота. Пішли з життя вони обидва, тільки-но я вищу здобув. Ось зараз там і працюю – у великій, приватній компанії.
Наприкінці вечора Влад, заручившись згодою батьків, став на коліно перед нареченою і підніс каблучку для заручин.
– Слухай, Олежку… Щось у мене на душі кішки шкрябають, – відійшовши від ейфорії, створеної приємною поведінкою нареченого, проговорила Віра Петрівна. – Аж надто вже зятек наш гарний. Ось ніби в маскарадному костюмі джентльмена він.
– Ну тобі, мати, не догодиш. То засиділася наша дочка в дівках, то наречений якийсь не такий. Нормальний чоловік, як на мене. – відповів Олег Миколайович, але задумався.
– А, втім… Довіряй, але перевіряй, як то кажуть. Знайду канали, як акуратно дізнатися про хлопця…
Дивна річ, але після того, як у Ганни з’явилася на пальчику каблучка від Влада, вона теж, як і мама, на рівні інтуїції почала відчувати якусь тривогу.
Жодних аргументів для тривоги не було. Проте тривога була.
-“Брехня… і провокація”, – згадала вона чомусь смішну приказку, почуту в дитинстві від дітей, з якими їй було заборонено спілкуватися: “Не комільфо”, – говорила тоді мама.
І буквально через три дні після того, як Влад побував у гостях, сталася дивна подія.
Вони вирішили пройтися пішки бульваром до театру, куди вирушили на прем’єру вистави.
У підземному переході Влад, як зазвичай, зупинився біля жебрачки – радше жінки, ніж чоловіка.
Він уже поліз за готівкою, як раптом жінка підняла очі і Влад шарахнувся від неї, схопивши Ганну за руку.
– У-у-у-у-у… Живий? Чергову обманюєш??Біжи від нього! – закричала жебрачка.
Влад тягнув Ганну до виходу, стиснувши губи. Очі його потемніли від гніву.
– Що це було? – дівчина зупинилася, ошелешено дивлячись на чоловіка.
– Це… Та це моя колишня сусідка… Христина. Чіплялася до мене, а я її відшив… Потім вона по руках пішла, квартиру за борги забрали… Я й не знав, де вона і що з нею…
– Так може бути їй допомога потрібна? Давай повернемося…
– Ні… Вона… Вона… Обікрала мене колись і взагалі, забудь про цю мерзенну бабцю…
Ганна замовкла, але після вистави вона відразу ж поїхала додому, пославшись на головний біль.
-“Щось не стикується… Такий добрий, аж надто… І раптом така черствість щодо колишньої сусідки, яка занепала духом, – думала Ганна весь вечір. – Скільки в нього злоби й відрази було… Його аж “тіпало”, поки він до рук себе не взяв.
Цілу ніч дівчина крутилася, згадуючи гарні сині очі коханого в момент, коли вони несподівано стали колючими, злими і переляканими.
А до ранку в її голові визрів план перевірки Влада .
На сайті оголошень вона надрукувала текст: “Потрібна актриса 40+ на один вечір”. Подробиці за телефоном.
Обговоривши з жінкою сценарій, за виконання ролі в якому вона пообіцяла пристойно заплатити. Ганна призначила Владу побачення.
” Ну де вона, чорт забирай…. Щось в останні дні вона змінилася – як би з гачка не зірвалася. Адже такий шанс із цією Ганною, майже що джек-пот виграв. Мало того, що багата, так ще й красива… Я навіть майже закохався в неї…
А як я її на першого жебрака розвів, Кольку цього беззубого… Ха-ха… Купив йому міцного, от він і погодився півгодинки посидіти, доки Ганна з офісу вийде.
Навіть одружитися наважився. Так… Тільки от не готовий я на тривалі стосунки… Але там подивимося – розлучення ж поки що ніхто не відміняв – головне – обкручу, як цю дурепу Христину, а далі видно буде.
А Христина? …. Це треба ж… Зовсім опустилася красуня … Але ж така тітка була – багата, шалена, зухвала…
І треба ж на неї наштовхнутися було в цьому переході… Але нічого… Начебто Ганна повірила в легенду про сусідку…
А одружитися з Ганною все-таки доведеться… Адже вже тридцять три стукнуло. Скоро татусем стану… А для “татуся” я недостатньо забезпечений. Що за зарплата у торгового представника з постачання продуктів у приватні магазинчики? Сльози!
Ну нічого… Залишилося два тижні і я стану офіційним чоловіком багатої дружини і зятем великого бізнесмена…
Ну де ж вона? Уже на п’ятнадцять хвилин спізнюється! “- Влад поліз у кишеню по телефон, але в цей час почув голос:
– Допоможи, синку, чим зможеш.Влад
відвернувся, але жебрачка не вгамовувалася: – Допоможи. Дай мені на їжу… Два дні не їла…
– Відчепись! – рявкнув чоловік. – Іди працюй.
– Так хворію я… З роботи вигнали… Я голодна… – жінка простягнула брудну руку до рукава чоловіка, але той миттєво відсахнувся і з силою відштовхнув жінку.
– Пішла звідси!!! – і Ганна знову побачила гидливість і злість в очах “доброго” і “милосердного” чоловіка.
– Ну все. Дякую. -майже весело сказала вона, допомагаючи піднятися жінці. – Ось гонорар, а ось ще й премія – компенсація.
Влад дивився і слухав свою наречену і розумів, що це фінал.
– А з тобою, любий, усе скінчено. – Ганна зняла каблучку й обережно поклала її на асфальт. – Ось забери. І без коментарів.
– Люба… Почекай… -спробував зупинити її чоловік, але махнув рукою, розуміючи, що та не зупиниться.
– Невже не пробачить? Не може бути! Адже я бачив, що вона закохалася в мене. А ці жебраки… Ну що-небудь придумаю… Шкода ж стільки часу на неї витратив. А скільки грошей вбухав – довелося кредит узяти, щоб одягнутися, взутися відповідно. А скільки грошей пішло на букетики, театри, кав’ярні, та плюс милостині цим .
– Ганно, нам треба поговорити – подзвонив він наступного дня.
– Нема про що говорити.
– Почекай… Є про що. Хоча б вислухай мене. Адже я й справді тебе кохаю, і ці комедії з жебраками… так… я згоден, що не можна було вдавати, що я жалію їх, тоді, як терпіти не можу…
Але я заради тебе це робив, віслюк, звісно. Хотів справити враження. Усі ми чоловіки такі – пір’я розпускаємо перед коханими.
– Але як я зможу тобі тепер вірити?
– Дай мені шанс довести це, – схопився за соломинку Влад, відчувши сумнів у голосі дівчини. – Клянуся… Завжди буду щирим із тобою. Давай зустрінемося сьогодні.
– Ні. Сьогодні я зайнята ввечері, давай завтра. – Ганна згадала, що до неї в кабінет зазирнув батько і сказав, що ввечері в нього є до неї серйозна розмова.
– Доню… Тут ось яка справа… Як у тебе справи з Владом?
– Ніяк.
– Посварилися?
– Ні. Ми розлучилися, напевно. Ой, тату. Я ще не знаю. Заплуталася… – і Ганна розповіла батькові про свої сумніви.
– Все сходиться, – Олег Миколайович сумно усміхнувся. – Христина, та, що в переході жебракує, колишня власниця ресторану, яку твій Влад не тільки взув до копійки, позбавивши бізнесу і житла, а ще й на великі кредити посадив.
Батьки в нього – прості люди. Батько – ніяких акцій не мав і навіть не знає, що це таке – він токар на заводі. А мама – бібліотекар у школі.
Влад – хлопчик-стрибунець – стрибає з роботи на роботу. Але робота – це не основний заробіток.
Основне поле діяльності в нього – багаті жінки. Кілька разів одружився, віджавши в однієї дружини її квартиру, а в другої випатрахав усі вклади й перевів у готівку ювелірку.
Ну ось тепер і ти… мало не попалася.
Цього ж вечора в соцмережах з’явився важливий допис із великою фотографією Влада й описом його подвигів.
Це зробила Ганна.
Вона плакала – адже це був її перший досвід, перше кохання, що закінчилося так болісно.
– Ніколи, жодному чоловікові більше не повірю! Не дозволю їм розбивати своє серце! І заміж не вийду! – ридала Ганна на грудях у свого батька.
А через рік дякувала долі за те, що вчасно відвела її від альфонса й афериста.
А Віра Петрівна потирала руки, радіючи новому захопленню дочки.
– Відмінний вибір! – підтримав і батько.
Адже чоловік, з яким зустрічалася тепер Ганна, був одним із двох синів його давнього бізнес-партнера, надійним і перевіреним, як і його батько.
