– Мамо! Та куди нам її, на голову? Ти ж знаєш, що ми й так втрьох у однокімнатній тулимося! — Ніна роздратовано поглянула на матір, але одразу ж мило посміхнулася й улесливо додала: — от якби ти помінялася з нами квартирами… У твоїй трикімнатній нам би всім вистачило місця! А тобі нашої квартири з головою вистачить!
Маргарита Сергіївна сумно подивилася на дочку і похитала головою. Щось підказувало їй, що те, що вона пропонує, — зовсім невигідний варіант для неї.
Жінка кинула погляд у куток, де стояло крісло, в якому сиділа затихла п’ятирічна Надя.
Її мати, Ніна, дочка Маргарити Сергіївни, вискочила заміж відразу після школи через велике кохання і такий же великий термін вагіт…і. Але велике кохання тривало рівно до моменту народження Надійки.
Молодий батько не був готовий до безсонних ночей і постійних істерик дружини і швидко зібрав речі. Розлючена Ніна подала на аліменти, заборонивши колишньому чоловікові бачитися з дочкою (той і не горів бажанням і з задоволенням виконував заборону) і відразу ж взялася облаштовувати особисте життя, залишивши всі радощі виховання дитини матері.
Маргарита Сергіївна жаліла дочку і з задоволенням займалася малечею, сподіваючись, що коли її мати знайде собі відповідного чоловіка, дівчинка знову буде рости в повній родині.
Відповідний чоловік не змусив себе чекати. Він був старший за Ніну на десять років, мав непогану посаду і власну квартиру, щоправда, однокімнатну, але все-таки. Новоспечений зять мріяв про велику сім’ю та дітей, але до Наді, чомусь, відчував лише роздратування.
Після весілля Ніна все відтягувала момент возз’єднання з дочкою, хоч малятко й чекало на це, зібравши всі свої речі та іграшки в невелику валізку.
Маргарита Сергіївна щоразу запитувала дочку, коли ж вона забере дівчинку, але та щоразу знаходила причини, щоб її не брати.
Незабаром з’ясувалося, що Ніна чекає дитину.
-Ну ось! – радісно говорила Маргарита Сергіївна дочці. – У тебе й помічниця є – тобі буде легше!
Надійка з нетерпінням чекала на появу братика чи сестрички. Вона думала, що якщо буде допомагати мамі, то та її більше ніколи не віддасть. Їй так хотілося жити з мамою і татом, як іншим дітям із дитячого садка, до якого вона ходила!
-Мамо! Я не забиратиму Надю! — вигукнула Ніна під час одного зі своїх візитів до матері, коли та знову почала питати, коли дочка збирається забрати дитину. — Петро, звичайно, любить дітей, але своїх! Чужі йому не потрібні!
-Та яка ж вона чужа? – здивувалася Маргарита Сергіївна. – Це ж твоя к.ов, а ти його дружина!
-Мамо, все! Якщо тобі складно з Надькою – давай віддамо її в інтернат!
Від таких слів дочки Маргарита Сергіївна схопилася за серце.
-Іди геть! — прошепотіла жінка. — Мені соромно, що в мене така дочка!
Ніна, пирхнувши й голосно стукаючи каблучками, пішла. У кутку тихо плакала Надійка.
-Не плач, мила! – Маргарита Сергіївна кинулася до онуки. – Ми з тобою будемо жити разом! Ми ще ого-го як заживемо!
Надійка змирилася з тим, що батькам вона не потрібна. Згодом все забулося, і Ніна знову почала відвідувати матір, вже з маленьким сином. З дочкою вона майже не спілкувалася, але завжди приносила подарунки та гроші.
Несподівана хвороба підкосила жінку. Районний терапевт настійно рекомендував лягти в лікарню. Але як залишити п’ятирічну Надійку? Маргарита Сергіївна зателефонувала дочці. Та й примчала…
-Гаразд. Давай поміняємося! — вирішила жінка. — Тільки так, не на папері. Ви переїдете сюди, забравши Надійку, а я — у вашу квартиру.
-Мамо, ти що? — щиро здивувалася Ніна. – Ми взагалі-то думали, що ти нам цю квартиру перепишеш, а ми тебе в свою пустимо. Адже все одно ця квартира мені перейде у спадок, так відразу й оформимо, щоб мені потім по нотаріусах не бігати й півроку не чекати. А ти живи в квартирі Петра, скільки хочеш. Петро не проти!
-Ох, спасибі, благодійники! – розлютилася Маргарита Сергіївна. – Тільки хто тобі сказав, що квартира перейде до тебе у спадок?
-Ну як? – здивувалася Ніна, не розуміючи, чому мати злиться. – Я ж твоя єдина дочка! Кому ж іще вона має перейти?
-Забирайся! І хай твого духу тут більше не буде!
Здивована й роздратована Ніна пішла, а Маргарита Сергіївна важко опустилася на диван. До неї несміливо підійшла Надійка.
-Бабусю, може, мені поме..и? – запитала вона. – І тобі стане легше, і мама перестане сердитися.
-Та що ж ти таке говориш, люба? – жінка обійняла малечу. – Ми з тобою ще їм усім покажемо! Ось тільки трохи одужаю.
Всю ніч Маргарита Сергіївна не спала. На ранок прийшло єдине правильне рішення. Жінка взяла телефон і набрала давно забутий номер.
*****
Віталій задумливо дивився на підлогу, сидячи на дивані, коли з роботи повернулася Поліна.
-Коханий, щось сталося? – злякалася жінка.
-Так. Мені потрібно тобі дещо розповісти. Вибач, що раніше це приховував… Боявся, що ти мене покинеш..
-Боже, ти щось накоїв?
-Так. Покинув свою дитину і жодного разу за всі ці роки не поцікавився, як вона.
-У тебе є дитина?
-Так. До одруження з тобою я вже був одружений. Але сімейне життя було дуже коротким, у ньому у мене народилася дочка. Після розлучення колишня заборонила мені бачитися з нею, а я якось і не прагнув. Потім зустрів тебе і взагалі про все забув.
А сьогодні зателефонувала Маргарита Сергіївна, моя колишня теща, і сказала, що Надюші загрожує дитячий будинок. Нінці вона зовсім не потрібна, а сама Маргарита Сергіївна тяжко хвора і потребує тривалого лікування. Вона запитала, чи не можу я взяти Надю, поки вона лікується.
-Звичайно ж, можеш! — вигукнула Поліна. — Швидко збирайся і поїхали! А з тобою я потім поговорю!
*****
Надійка краєм ока поглядала на чоловіка, що сидів за столом, і на красиву жінку поруч із ним. Вони приїхали вранці, коли Надя ще спала.
Прокинувшись від голосів на кухні, дівчинка потихеньку визирнула зі своєї кімнати. Її помітили і покликали пити чай зі смачними тістечками. На подив дівчинки, бабуся навіть нічого не сказала, що вона починає день із солодкого, хоча раніше такого не дозволялося.
Цей чоловік виявився батьком Надійки, якого вона ніколи не бачила, а вродлива жінка — його дружиною. Вони привезли Наді безліч подарунків та солодощів і збиралися забрати її з собою.
— Не бійся! — заспокоювала дівчинку Маргарита Сергіївна. — Я вилікуюся і одразу ж заберу тебе!
Зі сльозами на очах Надійка їхала до незнайомих їй людей.
Поліна виявилася дуже доброю і турботливою, а ось батько, здавалося, весь час відчував себе винуватим і соромився дочки. Поступово вони звикли одне до одного і подружилися.
Поліна купувала дівчинці ошатне вбрання, відводила її до дитячого садка і забирала звідти, ходила на ранки. У вихідні вони всі разом вибиралися кудись відпочити: у кіно, кафе, розважальний центр. Кілька разів на тиждень Поліна водила Надію до бабусі в лікарню.
Маргарита Сергіївна помічала, як змінюється дівчинка. Вона стала веселою, товариською, з її оченят зник постійний страх, вона навіть трохи набрала вагу: щічки округлилися і порожевіли.
А ще жінка помітила, як вона захоплено дивиться на Поліну. Але ще більше Маргариті Сергіївні сподобалося те, що й Поліна з обожнюванням дивиться на дитину.
Непомітно пролетіло півроку. Трагічна звістка обрушилася на маленьку родину, як крижаний дощ. Маргарити Сергіївни не стало.
Вперше за весь час Надійка злякалася і замкнулася в собі. Вона розуміла, що попереду на неї чекає дитячий будинок або інтернат, адже з раннього дитинства усвідомила, що, крім бабусі, нікому вона не потрібна.
Надійка сиділа в старому кріслі у бабусиній квартирі й чекала, коли за нею прийдуть. Дорослі перебували в сусідній кімнаті, на поминках. Дівчинка не помітила, як заснула.
— Надійка! — хтось торкнувся її за плече, але дівчинка так знесилилася від переживань, що не могла навіть розплющити очі.
— Віталію, не буди її! — промовив знайомий ласкавий голос. — Нехай спить. Змучилася, бідненька.
Хтось підняв її на руки і кудись поніс. Наді було байдуже.
Прокинулася вона від яскравого сонця. Дівчинка лежала у своєму ліжечку, поруч із нею стояло крісло, в якому дрімала Поліна.
Надя різко підвелася й озирнулася. Так і є! Їй не здалося! Вона все ще перебуває в квартирі батька та його дружини.
— Ой! Прокинулася! — Поліна розплющила очі й пересіла до Надійки на ліжко. — Як ти себе почуваєш? У тебе нічого не болить?
Надя насторожено повернула голову. А якщо сказати, що болить? Може, її ще на трішки тут залишать?
– Нічого.
— Тоді ходімо снідати!
Після сніданку Надійка зібрала свої речі й зібралася сама. Вийшла до вітальні, де сидів батько з Поліною.
— Я готова!
-Куди? – в один голос запитали дорослі.
-Ну як? Ви ж мене, напевно, хочете віддати в дитячий будинок? Навіщо я вам? – Надійка говорила спокійно, з нерухомим виразом обличчя. Вона побачила, як зблідла Поліна і як почервонів батько.
-Що ти таке говориш? — прошепотів Віталій і побіг за заспокійливим для дружини, бачачи, що та на межі непритомності. — Нікуди ми не збираємося тебе віддавати! Ти тепер завжди будеш жити з нами! Усі необхідні документи ми оформили ще місяць тому. Зараз дочекаємося дозволу від твоєї мами, і Поліна тебе удочеріть!
Надійка не вірила своїм вухам. Як? Її хочуть залишити? Поліна буде її мамою? Несподівано напруга останніх днів далася взнаки, і дівчинка заплакала.
Поліна одразу підскочила до неї і підхопила її на руки. Так вони разом плакали, поки Віталій не прикрикнув:
-Так! Досить!Ходімо краще погуляємо!
*****
Ніна з спотвореним від злості обличчям вилетіла кулею з кабінету нотаріуса. Мати все заповіла Наді! Ніхто не мав права розпоряджатися майном дівчинки до її повноліття. Ось же шкідлива стара!
Поліна, тримаючись за руку з Надійкою, вийшла на вулицю. За ними йшов Віталій. Вони побачили, як Ніна, відчайдушно жестикулюючи, щось пояснювала чоловікові з коляскою, що стояв поруч. Потім, ніби відчувши їхній погляд, вона обернулася і підбігла до трійці, що стояла на ґанку.
-Я з задоволенням відмовлюся від цієї дівчинки! — бризкаючи слиною, прокричала жінка.
-Чудово! — посміхнувся Віталій. — Займемося цим прямо зараз?
*****
Надійка вибігла на ґанок школи й озирнулася. Побачивши жінку з коляскою, вона помахала їй рукою й попрямувала до неї.
– Я відмінниця.
— Я навіть не сумнівалася, що може бути інакше! — посміхнулася Поліна. — Тому вдома на тебе чекає сюрприз!
-Я думала, ми кудись підемо, – Надія намагалася не показувати свого розчарування.
-Обов’язково! Ось тільки почекаємо, поки тато повернеться з роботи, щоб він посидів з Іваном, поки ми з тобою розважатимемося.
****
Ніна сиділа на дитячому майданчику в парку і злобно дивилася в одну точку. Її двоє синів гралися самі. Поклавши руку на величезний живіт, вона думала, як помститися Петру, який кинув її з майже трьома дітьми. Хоча б квартиру їм залишив.
Дзвінкі щасливі голоси змусили її відволіктися від своїх роздумів. Доріжкою парку, поїдаючи морозиво, йшли жінка з дівчинкою років дев’яти. Поруч із ними, з малюком на руках, йшов усміхнений чоловік, у якому Ніна впізнала свого першого чоловіка Віталія.
— Ну що, донечко, ще морозива? — весело запитала жінка.
— Звичайно, мамочко! — дівчинка обійняла жінку.
— Ми зараз! — кинули вони чоловікові й підбігли до найближчого кіоску з морозивом. — Тату, яке тобі?
Ніна, намагаючись здаватися якомога непомітнішою, відвернулася від щасливої родини.
