– Мамо! – покликала Кіра. – Мамо-о-о! – крикнула вона голосніше і вимогливіше.
Почулися поспішні кроки, але в кімнату увійшла не мама, а бабуся.
– Прокинулася, сонечко?
Кіра помітила, що очі у бабусі червоні, і вона не посміхалася, як зазвичай.
– А де мама? – насторожено запитала Кіра.
– Мама… поїхала.
– Без мене? – здивувалася маленька Кіра і приготувалася плакати.
– Вставай і одягайся. Я відведу тебе в садок. – Бабуся дістала з шафи сукню, колготки, поклала на стілець біля ліжка. – Швидше, ми запізнимося, – поспішала бабуся.
Все було незвично цього ранку. Бабуся відвела Кіру в садок і про щось довго шепотілася з вихователькою, а та з сумом поглядала в бік Кіри.
Вдень Кіра не спала, просто лежала з закритими очима. Вихователі думали, що вона спить, і досить голосно шепотілися. Кіра розібрала окремі слова, з яких зрозуміла, що вона бідна дівчинка, бо сталося щось жахливе, що навіть уявити неможливо.
Минав час, але мама так і не повернулася. Одного разу по дорозі зі школи вони з бабусею зустріли знайому. Кіра робила вигляд, що ліпить сніжки, а сама прислухалася до їхньої розмови.
– Так онука у тебе прописана? – запитала цікава сусідка.
– З самого народження, щоб у разі чого квартира їй залишилася. Ніхто ж не думав, що Рити так скоро не стане. А вийшло ось як. Тепер Сергій іншу жінку привів. Їй квартира і дістанеться, – зітхала бабуся.
– Тут не вгадаєш, – поскаржилася сусідка.
– Я відразу відмовляла дочку виходити за нього заміж. Що тепер говорити. Здоров’я б вистачило, щоб Кіру підняти. – Бабуся махнула Кірі, що час додому.
Кіра відчула себе жахливо самотньою і покинутою. Значить, тато її не любить, а мама пішла з життя і ніколи не повернеться. Кіра плакала весь вечір. Бабуся не витримала і все їй розповіла.
– Бідна моя. Тільки почала жити, а стільки встигла горя скуштувати. Нікого немає у тебе на всьому білому світі, крім мене.
Хтось іноді дзвонив бабусі. Вона відповідала грубо і коротко. Одного разу Кіра чула, як бабуся сказала, що грошей не дасть. Скільки Кіра не намагалася розговорити її, бабуся, та ще партизанка, нічого їй не розповіла.
Бабуся пішла засвіти, коли Кіра вчилася в інституті. Вона прийшла додому і побачила бабусю на підлозі. Так сильно злякалася, що не звернула уваги на запах перегару в кімнаті.
Взимку під сходами часто ночували безхатьки. Тоді в під’їзді стояв такий самий запах.
Кіра викликала «швидку», але серце бабусі зупинилося. Кіра так і не дізналася, що стало причиною серцевого нападу.
Бабуся заздалегідь показала Кірі, в якій сукні її поховати, де лежать гроші. Кіра поїхала до батька, але двері ніхто не відчинив.
Сусідка по майданчику сказала, що дружина від нього пішла давно, а він гуляє, втратив роботу.
– Не квартира, а кубло. Шастають до нього всілякі. Як двері відчинять, так такий сморід з квартири йде, хоч протигаз одягай. Поліцію викликала скільки разів. Тільки що вони зроблять?
– А де він?
– Не знаю. Спить, напевно. Марно дзвонити. А ти хто?
– Кіра…
– Кірочка! – сусідка сплеснула руками, її обличчя розпливлося в посмішці. – Тебе не впізнати, яка стала. Як бабуся?
– Вона пішла засвіти. Я прийшла покликати на похорон…
– Ах, біда, біда… – чула Кіра за спиною, спускаючись по сходах.
Бабусю ховали лише Кіра і кілька сусідок. Кіра обіцяла бабусі, що щоб не сталося, навчання не кине. Вона перевелася на заочне відділення і влаштувалася на роботу.
Там познайомилася зі Стасом. Одного разу він прийшов до неї додому і залишився надовго.
Кіра з подивом помітила, що з його появою в квартирі зник запах і гостре відчуття бабусиної присутності.
Та ще й Стас став наполягати на ремонті квартири. Кіра довго чинила опір.
– Невже ти хочеш, щоб наші діти дихали пилом? – вмовляв він.
– Ти хочеш дітей? – здивувалася Кіра.
– Так. Але спочатку ми зробимо ремонт і одружимося.
Після ремонту в квартирі від бабусі залишилися тільки старі фотографії і кілька пам’ятних дрібничок. Що ж, життя, як відомо, не стоїть на місці, тим більше, коли ти молода і закохана.
Суботнього ранку їх зі Стасом розбудив дзвінок телефону. Кіра босоніж побігла в коридор, де новомодна імпортна трубка замінила бабусин старий апарат.
– Я слухаю, – сказала Кіра в трубку.
– Кірочка? – запитав незнайомий жіночий голос. – Я сусідка ваших батьків… батька, – виправилася вона. – Ти мене не пам’ятаєш? Твоя бабуся якось залишила мені номер свого телефону…
Босі ноги мерзли на холодному лінолеумі. Кіра нетерпляче подивилася на годинник на стіні.
– Ой, я розбудила тебе? – запізно схаменулася сусідка. – Вибач, Кірочка. Але вчора приходили з лікарні. Біда з твоїм батьком, Кірочка. Він у важкому стані. Вживав багато, що й казати. Давно його не бачила, думала, що він зник назавжди… – перескакуючи з одного на інше, говорила сусідка.
– А він, виявляється, в лікарні лежав. Прийшли, питали родичів. А у нього крім тебе нікого немає. Друга дружина пішла давно.
Ось після її відходу він з котушок і злетів… Сказали, щоб родичі за ним приїхали, – нарешті, дійшла до суті справи сусідка. – Тобі їхати треба, Кірочка, в першу лікарню, неврологічне відділення…
Ноги у Кіри заніміли, вона подякувала сусідці за дзвінок і попрощалася.
– Хто дзвонив? – запитав Стас, коли Кіра повернулася в кімнату і влізла до нього під ковдру.
– Сусідка батька.
– Кіро, розповідай. Ти хвилин п’ятнадцять з нею базікала. Чому я повинен з тебе все витягувати? – роздратовано запитав Стас.
– Не злись. Я нічого не зрозуміла. Вона сказала, що батько в лікарні.
– Зрозуміло. У нього ж є дружина? Згадав про дочку через двадцять років? – У голосі Стаса звучав сарказм.
– Поїдемо і дізнаємося. – Кіра притиснулася до його плеча.
– Нікуди я не поїду і тобі не раджу. Який він батько? Ти коли його бачила востаннє? Дитиною?
– Стас, будь ласка…
– Ні. У мене зустріч із замовником. Це ваші сімейні справи. – Стас відкинув ковдру, різко встав з ліжка і пішов у ванну.
Кіра заварювала каву і думала, що Стас правий. Але тут же зрадницька думка закрадалася в серце, що батько – єдина рідна людина, вона повинна проявити милосердя…
У відділенні вона відразу зайшла в ординаторську.
– Я хотіла дізнатися про Тишкевича Миколу Івановича.
– А ви хто? – запитав молодий серйозний і не усміхнений лікар.
– Я його дочка.
– Дуже добре. Ходімо. – Він вів Кіру по коридору і розповідав:
– Крововилив у мозок в результаті черепно-мозкової травми. Він не може ні говорити, ні ходити і навряд чи зможе. Ми зробили все, що від нас залежало. Тримати його у нас більше немає сенсу.
Потрібна реабілітація і догляд. Попереджаю, прогноз не дуже хороший. Завтра підготуємо документи, зможете його забрати. Будете виконувати рекомендації, спостерігатися в поліклініці за місцем проживання…
Він підійшов до палати і відкрив двері. На трьох ліжках уздовж стін лежали троє чоловіків різного віку. Лікар відразу підійшов до того ліжка, що стояло біля вікна.
– Тишкевич, до вас прийшли. – Лікар озирнувся на Кіру.
Вона підійшла ближче і стала поруч. Старий, що лежав на ліжку, зовсім не нагадував її батька, яким вона його пам’ятала. Кіра не могла стверджувати, але їй здалося, що він здригнувся. На обличчі ще збереглися сліди синців і саден.
Ніщо не відгукнулося в серці Кіри, крім жалю і огиди. Чоловік не зводив з Кіри погляду. Коли вони з лікарем вийшли з палати, Кіра ротом хапала повітря. У палаті вона намагалася не дихати.
– Я не впевнена… Я не бачила його двадцять років, – невпевнено сказала Кіра.
– При ньому був паспорт. На одинадцяту замовимо перевезення, – відповів лікар.
– Ти що, здуріла? – накинувся на Кіру Стас ввечері, коли Кіра йому все розповіла. – Ти розумієш, на що погоджуєшся? Лежачий хворий… Горщики будеш виносити невідомо за ким? Може, він взагалі не твій батько. Знайшов паспорт… Він же не розмовляє.
Отямся! Увімкни мізки, Кіро, поки не пізно. Ми працюємо. Як ти собі уявляєш наше життя? Нехай везуть його до нього додому, наймуть доглядальницю…
– Стас, думаєш, мотатися між двома квартирами краще? Він же батько…
– Так? А чому він двадцять років не згадував про тебе? Тебе кинув на стару бабусю, та ще й гроші випрошував. Можна ж здати його в хоспіс,або будинок пристарілих. Куди поміщають таких інвалідів? Ні, ти точно здуріла. – Стас нервово бігав по кімнаті і розмахував руками.
– Добре, а як потім жити? Що віддаєш, те й повертається. Наші діти так само можуть здати нас з тобою в будинок пристарілих. Ти не думав про це? – У голосі Кіри чулися сльози.
– Ні, я в цьому не беру участі. Якщо ти вирішила, будь ласка, забирай і доглядай за чужим тобі чоловіком.
– Стас! – намагалася утримати його Кіра, але Стас дістав сумку і зібрав речі. – Я поїду до батьків. Подзвони, якщо передумаєш.
Кіра не спала. Вона думала, як вчинити правильно. Може, дійсно відвезти його до своєї квартири? Але щось всередині заважало. Совість, напевно. Ох, краще б вона спала…
Вранці Кіра поїхала до лікарні. Санітари на ношах спустили батька вниз, до машини. Його голова хиталася з боку в бік під час руху «швидкої». Кіра притримувала її рукою.
Батько лежав і дивився байдуже і відсторонено на стелю машини.
Санітари занесли ноші в квартиру. Один з них з співчуттям подивився на Кіру.
– Раджу запастися підгузками, пелюшками, поїльником і судном. В аптеці підкажуть, що потрібно, – в дверях сказав він.
Паніка липкою вологою хвилею накрила Кіру. Говорити – це одне, але ось безпорадний і хворий батько лежить у сусідній кімнаті, весь у її владі, а вона боїться зайти до нього, доторкнутися.
Кіра вибігла з квартири і кинулася в аптеку. Ледве дотягла до будинку величезні пакети. Потім зварила бульйон і з тарілкою зайшла в кімнату.
– Зараз я вас погодую.
Рука з ложкою тремтіла, бульйон струмком витікав з рота.
Кіра уважно прочитала рекомендації, препарати, які потрібно приймати. Внизу лікар написав номер телефону доглядальниці і додав: «Якщо не впораєтеся, зателефонуйте».
Через дві години вона якось поміняла підгузок. Батько виявився важким, незважаючи на уявну худорлявість. Кіра зателефонувала доглядальниці.
Наступного дня прийшла велика некрасива жінка. Вона вправно перевертала батька, годувала і підставляла судно. Її присутність заспокоїла Кіру. Аби тільки вистачило грошей.
Потягнулися одноманітні і важкі дні. Кіра прокидалася серед ночі і прислухалася. Заглядала в кімнату, в тьмяному світлі нічника ловила подих батька. Коли помічала рух грудної клітки, і з полегшенням, і з жалем зітхала.
Одного разу подзвонив Стас.
– Як ти? Не шкодуєш? Ще живий?
Кіра кинула трубку.
Потім не витримала і сама подзвонила йому, ридала, просила повернутися.
– А я попереджав тебе…
Вона не дослухала.
Батько пішов з життя через чотири місяці. Чотири довгих місяці здалися Кірі вічністю. Але вона з полегшенням зітхнула. Після похорону відчинила всі вікна в квартирі, перепрала всю білизну і ковдри, перемила посуд, вилила флакон парфумів на ганчірку, щоб заглушити нудотний запах сечі і хвороби.
Потім повернулася на роботу, немов сама хворіла і одужала. Одного разу вона прийшла додому і на автовідповідачі побачила повідомлення.
– Кіра Миколаївна Тишкевич, вам потрібно прийти в нотаріальну контору за адресою…
-На ваше ім’я оформлено заповіт, – сказав вкрадливим голосом нотаріус, коли Кіра прийшла в контору.Вона здивовано подивилася на нього.
– Ви прямий спадкоємець вашого батька. Є дружина, але…
З заповіту Кіра дізналася, що батько залишив їй квартиру.
Згадалася бабуся. Вона все-таки вмовила його, чи совість у ньому прокинулася?
– Вона мені не потрібна, – залізним голосом відповіла Кіра. – З тією квартирою пов’язано занадто багато сумних спогадів.
– Не поспішайте відмовлятися. Можете продати її, купити собі машину, поїхати подорожувати, – говорив вкрадливо нотаріус. – Якщо хочете, допоможу оформити документи на квартиру.
– Я подумаю. – Кіра попрощалася і вийшла.
Вона була вільна від усіх і всього. Стасу дзвонити не стала. Він зрадив, кинув її в скрутну хвилину. Міг би хоч іноді ходити в магазин, просто підтримувати. Добре, що вони не одружені.
Вночі їй ввижалися скрип дощок, кроки і шерехи. Вона до болю заплющувала очі і накривалася ковдрою.
Квартира стала в нагоді. У співробітниці на роботі дочка виходила заміж, і вона шукала недорогу орендовану квартиру. Кіра з радістю віддала їй ключі від квартири батька, включивши ремонт у вартість оренди.
А незабаром вона сама знову зустріла своє кохання.
Спеціально для сайту Stories
